Ліна Костенко
Я хочу на озеро Світязь

Я хочу на озеро Світязь,
в туман таємничних лісів.
Воно мені виникло звідкись,
у нього сто сот голосів.
Воно мені світить і світить,
таке воно в світі одне.
– Я Світязь, я Світязь, я Світязь!
Невже ти не чуєш мене?!
І голосом дивним, похмурим,
як давній надтріснутий дзвін:
– Батурин, Батурин, Батурин! –
лунає мені навздогін.
Я річку побачила раптом.
Питаю: – А хто ж ти така?
– Я Альта, я Альта, я Альта! –
тонесенько плаче ріка…

Микола Луків
На Світязі

Вода прозора, мов сльоза,
І лебеді на хвилі,
І небеса – як бірюза,
Й вітрила сніжно-білі.

По берегах – ліси, й луги,
І трави по коліна,
І на галявинах  стоги,
І м’ятний запах сіна.

В заплавах – зілля й комиші,
Човни й рибальські сіті.
І  добре тут моїй душі,
Як рідко де на світі.

Хвиля хвилю по імені кличе,
Чайка чайці з-під сонця кигиче,
Лебідь ладу голубить крилом,
Закипає вода під веслом,

І вітрило за вітром пливе,
І усе це давно не нове,
Сотні раз переспіване диво,
А очей відвести – неможливо.

Петро Катеринич
Світязь

Світязь!  Світязь! Ти такий прекрасний
У плакучій гущині лісів,
Ти, як сонце, золотий і ясний,
Світиться зорею твій залив.

Пуп’янок троянди світанковий,
Вічний український ти Байкал,
Око ясно-синє  волошкове,
І поліський дух в тобі устав.

Ти – краса держави барвінкова,
Ти – дорога в край чудес і мрій,
Ти – століть фортеця мармурова,
Наших душ собор і чародій.