По життю — з усмішкою

30 серпня 2007 року літературна Україна відзначає 85 років від дня народження видатного поета, майстра сатири і гумору, всенародного улюбленця Павла Прокоповича Глазового.

Сатирик — це завжди сумління нації, це завжди любов до свого народу, це завжди — один у полі воїн. Воїн з великої літери.  Саме таким  борцем з оголеною шаблею на літературному полі бою був Павло Прокопович. Такої зброї, як слово Глазового, і такої безкорисливої відваги немає ні в кого. Більше піввіку Глазовий промовляв до свого народу тією мовою, яку сприймало його серце та розум. Він написав Заповіт для наступних поколінь засобом такої сатири, якої наша література ще не знала. Хто міг відважитися так сказати на всю Україну, на весь світ: «Це праправнуки хозарські глушать нашу мову, щоб розвіять Україну, як суху полову»? Та ніхто! Хто іще в нашій літературі міг так просто і виразно описати і горе своєї Батьківщини, і причину біди, і свій біль, і свою синівську любов? Тарас Шевченко? Хто ще?

В усмішці  «Письменники»  Остап Вишня написав: «Є особливий ґатунок письменників. Це так звані гумористи. Вони пишуть для того, щоб читачі плакали, або самі плачуть, як пишуть, бо їм писати не хочеться. Нещасний народ всі гумористи, бо навіть, коли зуби болять, мусять писати щось «веселе».¹ Отже, творче кредо письменника-гумориста — писати щось «веселе», пильно підмічати в житті всі негаразди, вади, болі, пропускати їх крізь своє серце, а потім шукати дотепне, влучне слово, щоб дошкульно висміяти чи доброзичливо покепкувати над ними. Завдання це нелегке: як же треба любити людину, щоб, глузуючи з неї, дбати про її і всієї нації моральне здоров’я! І найвищий гонорар для гумориста — веселий блиск в очах народу. Проте сміятися треба так, щоб не образити, не зранити людську душу, навіть говорячи про найнепривабливіші речі, про вади окремої людини та ущипливу іронію й сатиру, коли йдеться про явища, що суперечать людській природі. Саме ці риси притаманні для творчості П. Глазового, перше знайомство з яким відбувалося не в школі і не зі сторінок підручника, а на концертах від почутих гуморесок, усмішок. Коли зі сцени лунало оголошення: «Гуморески Павла Глазового», цього було досить, щоб присутні починали посміхатися в доброму передчутті. Сміх завжди був і залишається донині вірною ознакою морального здоров’я людини. Хтозна, може, 30 серпня 1922 року на Миколаївщині у степовому селі Новоскелюватка селянську хату якщо і не сколихнув богатирський регіт новонародженого хлопчика, в майбутньому — видатного сатирика, гумориста Павла Прокоповича Глазового, то, принаймні, вона освітилася його усмішкою. Саме в це село незадовго до того переїхали його батьки, рятуючись від гніву комнезамівців.² Батько, Прокіп Глазовий, був міцним господарем, мав двійко кобил і землю. Мати була дочкою священика, тож працю і справедливість в родині шанували свято. Із приходом комнезамівців усе, що мала сім’я, реквізували.  «А потім стався епізод, який може лягти в основу романтичного кіно, — розповідав син Глазового Андрій. — Дід ішов селом і побачив, як комнезамівець мчить на бричці, запряженій цими кобилами, і немилосердно їх хлище батогом. Дід не стерпів, кинувся навперейми, вихопив у того комнезамівця батіг і самого відшмагав ледь не до смерті». Звісно, після такого випадку залишатися в селі було небезпечно, тому  цієї ж ночі родина Глазових виїхала на Миколаївщину, в індустріальне селище, перекваліфікувавшись із селян (не з власної волі) у пролетаріат.

Весь рід Глазових з діда-прадіда працював на землі. З дитинства здібному Павлику довелося пізнати голод, злидні, але дуже сильним було  непереборне бажання вчитися. Після закінчення Новомосковського педагогічного училища він деякий час викладав у молодших класах, а потім вирішив вступати до інституту. Щоб не переривати навчання (того часу після першого-другого курсу хлопців забирали в армію), записується добровольцем і йде на військову службу. Трагічний день 22 червня 1941 року авіамеханік Павло Глазовий зустрів у Західній Білорусі, в Орші. Він ледве вижив після бомбардувань аеродрому, а потім потрапив до Ленінграду, де витримав усю блокаду — з першого до останнього дня. Вже згодом  військову частину, в якій він служив, перекинули до Азербайджану приймати літаки, які американці і англійці через Індію та Іран переправляли по ленд-лізу.³ Демобілізувавшись у 1947 році, П. Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака та  подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ.

Писати і друкуватися Павло Глазовий почав іще до війни в районній газеті. Щоправда, як згадує його син, це були не гуморески, а лірика. Гумор у нього «прорізався» пізніше, під час навчання в Київському педагогічному інституті. Першими вдячними слухачами «усмішок» від Глазового були його однокурсники, друзі. Одного разу, після чергового імпровізованого вечора гумору, вони таки вмовили молодого автора відправити свої твори до «Перцю». Не надто розраховуючи на успіх, Глазовий надіслав кілька гуморесок і через деякий час отримав дуже схвального листа, підписаного Остапом Вишнею, який на той час щойно повернувся з місць заслання та обіймав посаду завідуючого відділом листування з читачами. Для молодого автора його слово важило багато. Саме О. Вишня привів П. Глазового до редакції «Перця», і вже за два місяці Павло став заступником головного редактора.

У «Перці» Глазовий пропрацював 11 років. Це був час найбільшого розквіту журналу, наклад якого сягав майже 3,5 млн. і наздоганяв всесоюзний «Крокодил» не в останню чергу й завдяки таланту Павла Прокоповича, чиї усмішки друкувалися мало не в кожному номері. Звідси його слово пішло в народ, і незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок П. Глазового. На велику сцену гумориста «винесли» спочатку неперевершений Андрій Сова, згодом — Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Поталанило … Чого тільки був вартий творчий тандем майстра писаного і майстра казаного слова Глазовий  — Паламаренко! Саме цей тандем великою мірою посприяв тому, що твори Павла Глазового почали читати з усіх сцен України: від найвіддаленіших сіл  до найпрестижніших палаців. Їх читали як самодіяльні актори, що тільки розпочинали кар’єру, так і найвідоміші сценічні знаменитості.

Народ одразу визнав Глазового за свого, бо той умів сказати так, що багато чого лишалося між рядками. А люди в цьому плані були грамотні. Бо хто ще міг в часи боротьби з «оголтєлим націоналізмом» сказати всім «продавщицям гострим і бідовим» та їм подібним: «Бо якраз така ж біда в моєї корови: має, бідна, язика і не знає мови». Або пояснити бабусі, яка не може второпати, звідки на курячих яйцях беруться печатки, що «є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти».

Як у творчості, так і в житті, Павло Глазовий був людиною принциповою і безкомпромісною. Через це свого часу він пішов з «Перцю», працював деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, потім перейшов у журнал «Мистецтво», де займав посаду заступника головного редактора.

Популярність серед широкого читацького загалу принесла автору перша гумористична збірка «Великі цяці», яка побачила світ у 1956 році. Пізніше одна за одною з’являються книги «Карикатури з натури», «Коротко і ясно», «Щоб вам весело було», «Мініатюри та гуморески», «Куміада», «Усмішки», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Байки та усмішки», «Весела розмова», «Хай вам буде весело», «Сміхологія».

Значний внесок П. Глазовий зробив і у дитячу літературу. У співавторстві з Ф. Маківчуком написано чудові дитячі книжки: «Пушок і Дружок», «Старі друзі», «Про маленьке каченя Пушка та його друга собаку Дружка» (1957 р.). Разом із Богданом Чалим створено казки «Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958). П. Глазовий — автор творів для дітей «Іванець-Бігунець» (1963 р.), «Як сторінка, то й картинка» (1964 р.), «Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965 р.), «Перченя» (1966 р.). Серед останніх книжок — «Вибрані усмішки» (1992 р.), «Веселий світ і чорна книга» (1996 р.), збірка «Сміхослов» (1997 р.). У них представлено твори різних жанрів: байки; гумористичні і ліричні поезії; проза; жартівливі поеми («Куміада», «Співучий гумор»); дитячі казки («Барвінок») та ін.

Невичерпними джерелами творчості гумориста були скарби живої мови, іскристі перлини народної мудрості. Творча палітра автора вражає своїм розмаїттям. У більшості його творів (сатиричних мініатюрах, традиційних байках, епіграмах, пародіях, казках для дітей і дорослих, інтермедіях, замальовках, гумористичній прозі), де розмову з читачем веде лукавий Чорнокнижник, смішне звучить не заради сміху. Тематичні обрії поезії Павла Глазового неосяжні, вони зачіпають все — від невинних жартів до серйозної критики суспільства в цілому. Сміючись, але прямо і нещадно пише поет про недалекість, обмеженість людського розуму («Еволюція», «Бугаюка», «Вирізки»), про шлюбні стосунки («Макака», «Наречена», «Радуйтесь, піжони!»). Сатирик суворо картає людей, які відмовилися від рідної мови («Мова», «Тарас Бульба у Києві», «Руськомовний депутат»), розвінчує паразитичне існування великих і малих начальників («Байка про табличку», «Кіндратів кабінет», «Про роботу керівну»).

Добре, що Павло Прокопович знаходив у собі сили творити, сміятися з життєвих негараздів. А життя — як життя. У кожного своє. Одні плачуть, інші скачуть. Одні жирують, інші горюють. Комусь хочеться сміятися, а комусь і жити не хочеться … Спробуй у цьому строкатому розмаїтті завоювати загальнолюдську любов!

І Павло Глазовий писав так, щоб люди сміялися над негативним і прагнули його позбутися. Йому було притаманне рідкісне почуття комічного і екстрасенсорна здатність бачити, аналізувати, розуміти життєві явища. Серед засобів зображення комічного переважають іронія, комічні ситуації та деталі, жартівливі народні приказки, характерні прізвища. Автор умів кількома словами передати сюжет або діалог і завершити їх несподіваною кінцівкою. Ось, наприклад, невдаха Ялисей — герой вірша «Мученик науки» зацікавився письменниками і цим здивував синочка. Школяр, на його прохання, перераховує відомих поетів і прозаїків. Прислухається татусь, мов от-от почує дороге йому ім’я, аж нарешті:

Твори письменника наповнені щирим гумором, гостротою думки, українською дотепністю слова. Рядки гуморесок неначе вибухають радісним сміхом, у кожному слові відчувається  любов до життя. Тому Павло Прокопович у одній з гуморесок збірки «Сміхологія» зізнається:

Дехто звинувачував Павла Глазового у використанні суржику, вульгаризмів та русизмів. Але він робив це не для того, аби суржик пропагувати, а для того, щоб показати його несмак. Утім саме ці мовні засоби дозволяли авторові наочно показати і низьку мораль персонажів, і їхній обмежений світогляд. Він зізнавався: «Так і рветься з язика фраза різкувата». Критики та й деякі побратими-гумористи не раз дорікали Павлу Прокоповичу за те, що змальована ним Фенька — героїня вірша  «Куца Фенька» розмовляє не нормативною літературною мовою, а нібито неприпустимим російсько-українським суржиком. «Куца Фенька», а за нею і картопелька, котра, переїхавши із городу в город, стала називати себе Картошкою, і кум Наум, якого дуже турбує, чи повірять люди, що він відпочивав «на Кавказі поблизу Сухума», і продавщиця, недужа на коров’ячу хворобу («у меня єсть свой язик, ні к чєму мнє мова»), і багато-багато інших створених сатириком образів спонукають нас сміятися над тими явищами, які в багатьох серйозних ліриків, та й не тільки в них, викликають справедливий гнів, обурення, зневагу, а то й просто біль душі. У результаті читач чи слухач немовби набирався нової сили.

Важко діставався П. Глазовому його сміх, був він часом гіркий, часом — страшний, але завжди щирий. І саме він допоміг поету вижити.

Кажуть, що сміху бояться ті, хто вже нічого не боїться. Адже впізнають-таки себе у сатиричних віршах П. Глазового сучасні перевертні, ті, «що в партії були членами» та «прокралися, стали босами й бізнесменами», ті, що «були практиками й теоретиками, а потому завели нові партбілетики», ті, що «обікрали Україну, бандитська сволота, а тепер до влади пруться, як чорти з болота… », ті, «що у верхи прорвалися… від власного народу зразу ж заховалися», ті, що «глушать нашу мову, щоб розвіять Україну, як суху полову». А хіба не болюче авторове запитання: «Ти у нас російськомовну пресу переглянь, чим натоптана й набита ця газетна дрянь»? Письменника гостро непокоїло, що приватизовані олігархами засоби масової інформації свої газетні сторінки та низькопробні передачі спрямовують на те, щоб перетворити читача та глядача, які здатні мислити, у звичайну «біомасу». Тому на сторінках збірки «Архетипи» П. Глазовий цілком справедливо обурюється: «Телебачення шурує хітові поради, на яких задами крутять зірочки естради». І це відбувається в той час, коли національне мистецтво, народна культура і пісня часто залишаються поза кадром!

Сатирик звертався  до контрастів між минулим і сучасним, запрошував читачів посміятися над модерними здобутками. Влучним дотепом бив він по таких живучих у суспільстві вадах, як дармоїдство, недбалість, бюрократизм, пияцтво, хуліганство, неосвіченість, зверхнє ставлення до жінок тощо.

Майже п’ятдесят байок об’єднав Павло Глазовий у циклі «Езопові усмішки». Твори славетного байкотворця далеких античних часів «пересадив» поет на український ґрунт. Характерно, що кожна байка являє собою своєрідну мораль-повчання, мораль-пораду, мораль-афоризм, мораль-жарт. Часто, наслідуючи байку, автор для характеристики вад людської поведінки використовував образи тваринного світу.

Яскравим прикладом цього може послужити така усмішка:

Жваво П. Глазовий відгукувався на реалії сьогодення, виводячи у своїх гуморесках на білий світ і «вельминародних» депутатів, і навіть президента з його оточенням. В одній з останніх його гуморесок ідеться про те, як Тарас Бульба (у Глазового набралась ціла поема про походеньки нашого пращура в сучасних умовах) балотувався в депутати і як зіткнувся з компроматом. Висновок був по-козацькому прямолінійний: «Піду просить пробачення перед козаками. Не хочу я з придурками битись кізяками». Хтозна, що він написав би про нинішні виборчі маразми.

Попри всенародну любов, негласні «темні» чиновники супроводжували П. Глазового до кінця життя. Вихід книжок затягувався безкінечно, видавали їх по 3 тисячі примірників при заявках на 40 тисяч. Але найстрашніше — його намагалися не помічати. Останні десять років про Павла Глазового забули навіть на урядовій сцені — його місце зайняли Вєрка Сердючка, Кролики та заїжджі московські гастролери. Сам же Павло Прокопович такій зміні смаків поставив свій діагноз:

Відстороненість від високовладної кон’юнктури вберегла Павла Глазового від фальшивих друзів. А справжніх було чимало. Один із них — Андрій Сова, який у 1992-му, уже паралізований, на візку виїхав на сцену та привітав Глазового із семидесятиліттям. Знаходилися й добрі люди, які фінансово підтримували вихід нових книжок, щоправда — невеличкими накладами. Так, завдяки двом меценатам з Америки — Євгенові Стецьківу та Богданові Ващинському — у 90-ті роки побачили світ «Сміхологія», «Топографія», «Велика сміхологія». Міжрегіональна академія управління персоналом видала «Архетипи». Завдяки підтримці з Австралії до бібліотек України було направлено двокасетний альбом гуморесок П. Глазового у виконанні Анатолія Литвинова.

А до 75-річчя письменника редакція газети «Вечірній Київ» випустила в світ написані в останні роки життя гостросюжетні твори під назвою «Сміхослов». У цій книжці є розділ із співомовками. Що це за жанр в українській гумористичній словесності? Чому поет так назвав свої вірші? Це слово, вперше вжите ще Степаном Руданським, влилося в нашу мову багато років тому в  рукописній збірці віршованих народних анекдотів вельми своєрідно: «Співомовки козака Вінка Руданського». От і Глазовий не просто написав їх, а виспівав. Вони звучать, як дзвінкі жартівливі пісні, щоб гумор був не просто веселим і добрим, а ще й приваблював народною пісенною вродою. Гумор і музика осяяні радістю, то чому б не поєднати їх, не зблизити у веселу музику? З легкої руки поета пішли в світ пісенні гуморески у виконанні дуету «Бузина» та тріо «Дарницькі гречаники».

Його колега по гумористичному цеху Євген Дудар найкращою рецензією на твори Глазового вважає «затерті, зачитані до дірок, зачовгані збірочки у руках робітників». У чому ж секрет такої популярності поета? Той же Євген Дудар називає три секрети:
1. Широке використання народної творчості, усіх її багатств.
2. Варіативність гуморесок. «Народна усмішка, лягаючи в основу того чи іншого твору поета, під його пером вступає в друге своє життя».
3. Багаторічна співдружність гумориста з народним артистом України Анатолієм Паламаренком: «Не було б між ними тієї співдружності, — пише критик, — не було б щирого сміху у переповнених залах, не мали б люди отих приємних хвилин відпочинку».

У своїх роздумах до 80-річчя Павла Глазового Євген Дудар писав: «Я певен, що всі посмішки, всі добрі почуття, позитивні емоції залишилися у людських серцях, які він «підживляє» упродовж багатьох років своїм гумором. Цей видатний гуморист вписав такі проникливі і потрібні сторінки, які ніколи не будуть забуті. Тож нехай посміхається Україна доброю і лагідною посмішкою, читаючи його твори».

Творчість П. Глазового — життєдайна, вона є завжди відкритою сторінкою веселої вдачі українського народу, його доброго настрою. Павло Глазовий — лауреат премії ім. Остапа Вишні 1988 року за книжку «Сміхологія», перший лауреат премії ім. Петра Сагайдачного 1996 року. Його вагомий внесок в українську літературу відзначено орденом «За заслуги» (1997 р.).

Серце улюбленця нашого народу перестало битися 30 жовтня 2004 року. Закрилася життєва книга Павла Прокоповича Глазового, який до останніх днів життя віддавав свій талант і натхнення народові. І, мабуть, немає в Україні такого куточка, де б не знали цього імені.

Відспівати творчого побратима до Спілки письменників серед інших прийшов і Леопольд Ященко з хором «Гомін». Журливі стрілецькі пісні змінювалися гумором: друзі поета почали читати його твори — із останнього, невідомого, неофіційного. І сміх, що пробивався крізь сльози присутніх, був наче дарунком нам від великого Майстра і нагадуванням про те, що народ, який сміється над своїм лихом, — непереможний.

У цьому році минає 85 років від дня народження сатирика. Ця дата має стати помітним явищем в літературно-мистецькому житті українського народу, який любив і шанував гострого на слово і відвертого до кінця автора. З цієї нагоди пропонуємо провести у бібліотеках різноманітні заходи з популяризації творчості Глазового. Для наймолодших читачів — дошкільників та учнів 1-4 класів це можуть бути голосні читання дитячих творів поета, інсценівки деяких уривків з них. Читачів-учнів  5-9 класів зацікавлять, на наш погляд, книжкова виставка-портрет, бесіди за творами автора, конкурс художнього читання, усний журнал, літературна вікторина, літературний вечір.

Нижче подаємо розробки деяких з них.

До змісту Наступна