Попередня Наступна 
Додаток №2
Дійові особи: ведучі; Андрій, Лідія Сергіївна (герої повісті Ольги Мак «Каміння під косою»); читці: хлопчик, дівчинка, жінка.
Перед завісою на авансцену виходять ведучі. Лине дзвін.
Ведучий 1: Літа сім тисяч чотириста сорок першого року (1933 від Різдва Христового ) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні посухи, ні потопу, ні моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу — старих, молодих і дітей, і ще ненароджених.
Ведучий 2:
| ...То був страшний навмисний злочин. Такого ще земля не знала. Закрили Україні очі І душу міцно зав’язали. Мерцями всіялося поле. Ні хрестика і ні могили. То був такий навмисний голод! Чи, Боже, й ти вже був безсилий?! |
Відкривається завіса. На одному боці сцени знаходиться виставка, на другому — портрет Т. Шевченка, прикрашений українським рушником, у центрі — стіл і лава. Виходять читці: жінка з немовлям на руках, хлопчик, дівчинка та Андрій.
Андрій (у розпачі): Невже мені тут і судилося загинути? Від голоду, від холоду... (Говорить, наче в маренні):
| І довелось колись мені В чужій, далекій стороні Заплакать, що немає роду, Нема пристанища, Господи! |
Боже мій, так це ж про мене сказано! (Говорить на повний голос):
| ...А онде під тином Опухла дитина, голоднеє, мре... |
«Дитина!»... Не одна дитина, а... тисячі! Тисячі дітей пухнуть і гинуть! (Кричить):
| Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Біленькі хати, повалялись, Стави бур’яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли. Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть. |
Це моя баба так про колгосп казала. А сусіди пальцями на неї показували: мовляв, старій з голоду розум помутився! Неправда! Моя баба до смерті при своєму розумі була! А я прозрів оце тепер. Прозрів і кажу вам: «Схаменіться, будьте люди, бо лихо вам буде!».
На сцену виходить Лідія Сергіївна.
Лідія Сергіївна: Годі тобі! Ходи зі мною — дам тобі їсти!
Андрій: Їсти?! Я не старець! Мій дід з козацького роду походив!
Лідія Сергіївна (поважно): Воно й видно, хлопче! Ходімо! (Сідають за стіл, Лідія Сергіївна присовує до Андрія хліб і миску з ложкою). Як тебе звати?
Андрій: Андрієм.
Лідія Сергіївна: А мене звуть Лідією Сергіївною Чернявською. Звідки ти?
Андрій: З села... Прийшли до батька хліб шукати та й знайшли у коморі пів мішка буряків... А тоді до батька: «Ти ж, куркульська мордо, казав, що ти нічого не маєш! А це — що?». Батька за ті буряки вбили, а мати з молодшими братами померла... Мене — в дитбудинок, а я втік. Прийшов оце до Харкова роботи шукати, та не беруть без документів... (У відчаї). Доведеться додому повертатися! Краще вже смерть!
Лідія Сергіївна (холодно): Не розумію тебе, хлопче. Як зустріла тебе, думала, що ти жити хочеш. Ти милостині не просив, а проклинав і погрожував. Подумала собі, що таких людей нам саме бракує і що таких в першу чергу треба рятувати... таких, що Шевченка напам’ять знають. Тому і забрала тебе.
Андрій: А що ж мені робити?
Лідія Сергіївна (твердо): Витерпіти.
Андрій: Витерпіти.
Лідія Сергіївна: Так. Мусиш жити і терпіти, зціпивши зуби, і не забувати того, що діється зараз
Андрій: Не забувати?.. Таке не забувається...
На сцені гасне світло. Звучить «Реквієм» Моцарта.
Читці запалюють свічки.
Дівчинка:
Бозю! Що там у тебе в руці?! Дай мені, Бозю, хоч соломинку... Щоб не втонути в Голодній Ріці. Бачиш, мій Бозю, я ще — дитинка... Тато і мама — холодні мерці. Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось! Холодно, Бозю. Сніг дуже білий. Бозю! Що там у тебе в руці?... |
Хлопчик:
| Я ще не вмер... Ще промінь в оці грає. В четвер мені пішов десятий рік. Хіба в такому віці помирають? Ви тільки поверніть мене на бік... Куди ж ви, гей, ви, людоньки, куди? Окраєць ласки... Чи хоч з печі диму? О, скільки в тілі зайвої води! Не чує світ. Усі проходять мимо. |
Жінка:
| Спіте, діти, спіте, любі. І не просинайтесь. Вже не буде мучить згуба. Забере вас пташка райська. Спіте міцно, спіте, діти. Янгол Божий на порозі. Вже не буде їсти хтітися. І не будуть пухнуть нозі. Натопила маковинням... Затулила лядку й комин. І в тумані темно-синім Заспівала колискову... |
Музика затихає, свічки гаснуть.
Світло спрямовується на Андрія і Лідію Сергіївну.
Андрій (до глядачів): Лідія Сергіївна врятувала мене від голодної смерті. А я, оселившись в неї, лишився сам-на-сам з голодними, які повсякчас стукали в двері і просили хліба... (До Лідії Сергіївни). Краще замкніть мене!
Лідія Сергіївна: Ти, Андрію, можеш давати або не давати, а ховатися від правди — сором!
Андрій: Але ж як ви мене не замкнете, то я пороздаю все до останньої крихти.
Лідія Сергіївна: То роздай.
Андрій: Та яке ж я маю право, коли воно не моє!
Лідія Сергіївна: Тоді не роздавай!
Андрій: Коли ж не можу! Двом жінкам відмовив — і досі в серці пече.
Лідія Сергіївна: То було дати!
Андрій (збитий з пантелику): Ви що — глузуєте?
Лідія Сергіївна: Це ти, Андрію, сам повинен вирішувати, що робити.
Андрій: Пусте! Коли б і справді роздати все до нитки, то лихові не зарадиш.
Лідія Сергіївна: Ні, Андрію, не зарадиш. Кажуть, що на Україні го-лодують двадцять мільйонів, а решта, за незначними винятками, півголодують... Тому, коли б навіть кожен півголодаючий захотів біля себе ще одного прогодувати, то загинули би обидва. Проста математика, як бачиш.
Андрій: Страшно вас слухати. Виходить, і так зле, і так недобре. То як же тоді? Не робити нічого? Стояти, склавши руки, і дивитися, як люди з голоду конають?
Лідія Сергіївна: Ти, Андрію, лишень умираючих з голоду бачиш — селян... В їхній масі вмирають не самі одиниці, але й хліборобська незалежність. Але народ складається не лише з селян. Крім них, є ще й промисловці, купці, політики, військовики, духовенство, науковці й митці. Вони всі становлять підвалини незалежності нації... Їх уже знищили по тюрмах і засланнях, а тим, що лишили на волі, приготували ще гіршу від смерті долю — змусили служити на користь нищителів народу і незалежності. Кати нашого народу не вдовольняються самим грабунком селянського хліба, а відбирають поголовно у всіх найдорожче — свободу. Голод — не самоціль, а засіб, яким людину змушують думати лише про шматок хліба. До цього додуматися міг лише сатана під кремлівськими зірками!
Світло гасне. Звучить «Реквієм» Моцарта.
Ведучий 1:
| Пам’яте, чуєш, усе до пори! Темні скрижалі. Глухе забуття... Карта холодна гарячої гри. ...Вісім мільйонів людського життя. Часе, колисоньку не замети. Чи ж то немає таки вороття?! Із-під землі виростають хрести. Вісім мільйонів людського життя! |
Ведучий 2:
| Просторе, правду усю засвіти! Люди, подайте їм хоч співчуття... Йдуть на Голгофу. Таж сестри й брати. Вісім мільйонів людського життя. Доле, яку вони ношу несуть! Що їм, безвинним, чуже каяття? Чи ж то буває Страшніший ще Суд?! ... Вісім мільйонів людського життя. |
Ведучий 1:
| Пам’яте, мусиш усе воскресить! Сув’язь минулого... Терен буття. Дивиться в очі знетямлена мить. ...ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ ЛЮДСЬКОГО ЖИТТЯ. |
Музика затихає.
Лідія Сергіївна: А знаєш, Андрію, є в мене одна фантазія, яка вже віддавна не дає мені спокою...
Андрій: Фантазія?
Лідія Сергіївна: Так. Це, звичайно, нереальне і смішне. Та коли б до цього поставитися з вірою, ми б перемогли. Уяви собі, сину, що би сталося, коли б одного гарного дня всі сорок мільйонів українців разом з найменшими дітьми проголосили голодовку.
Андрій: Голодовку?! Та уже ж маємо голодовку!
Лідія Сергіївна: Це що інше, сину! Я думаю не про примусову голодовку, влаштовану владою для половини населення, а добровільну голодовку для всього народу. Так, щоб усі люди стали пліч-о-пліч з голодними. Повикидали продуктові картки, збойкотували всі крамниці, позамикалися в хатах і ні одній особі не вийти до праці.
Андрій (вагаючись): Ну... влада, напевно, лишень зраділа би, коли б люди продуктові картки повикидали... Але не вийти до роботи?! За страйк нашлють військо і всіх перестріляють.
Лідія Сергіївна: Помиляєшся, Андрію! Влада злякалась би голодовки ще більше, ніж страйку, і, звичайно, почала б терор. Але б не вистріляла більше, ніж помре з голоду. Сім чи навіть десять мільйонів Сталін може знищити, але сорок — ні! Не вистріляє хоча б тому, що і розстріли грошей коштують. Сорок мільйонів! Чи ти собі уявляєш, що це означає? Скільки війська було б потрібно, скільки куль і... скільки гробокопателів та кладовищ... Розумієш?
Андрій: Господи, та це ж так просто! Не ховатися треба в підпілля, а заявити відкрито: «Вмираємо, а вашої влади і ваших законів не хочемо!». А це справді врятувало б нас усіх. Тільки треба, щоб усі стали разом!
Лідія Сергіївна (сумно): Щоб усі стали разом, Андрію, треба підготовки, а для підготовки сильну організацію.
Андрій: Та навіщо?
Лідія Сергіївна: Навіщо? А як же ти думав би зробити? Як умовитися з сорока мільйонами про день і годину? Як переконати всіх?
Андрій (розгублено): Справді — як?
Лідія Сергіївна: Ще ніколи, ніде, ні один народ не був у такому становищі, як оце ми тепер. І боротися ніяк. Зброї не маємо, а наші вояки військову службу мусять на чужих землях відбувати: у Московщині, у Сибіру, в Азії, на Далекому Сході... Що можемо зробити? Хіба загальний страйк та голодовку. Але і для цього потрібно організації й часу. А час дуже несприятливий. Кого піднімеш? Мільйони півмертвих?.. Ні, ні, це — справа майбутнього. Тому терпи і чекай. Але чекай розумно і фантазувати не покидай. Усі великі діла від фантазій починалися.
Звучить «Реквієм» Моцарта.
Ведучий 1:
| НАДІЯ — НА ДОЧКУ. НА СВОГО СИНА! На пагони одвічної верби. Твори себе. Твори Свою Вкраїну. Із болю, з кривди. З гною. Із ганьби... |
Ведучий 2:
| Було усе... Ми — з колива. Не з глини. У наших яслах запеклася кров. Твори себе. Твори СВОЮ ВКРАЇНУ. З коромисла. З кори. Із корогвов. |
Андрій:
| Зусилля зацвітуть. У розмаринах Устане Родовід. Серед Віків. Твори СЕБЕ! Твори СВОЮ Вкраїну. З письма. Із писанки. З рясних плодів. |
Лідія Сергіївна:
| Не кличмо тільки спересердя слави. Бо справжня слава дожене завжди. Твори себе. Твори Свою Державу. З Йордану. Зі свяченої води. |
Музика затихає.