Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Бібліотечні події
Онлайн-проєкти
Читацькі об'єднання
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Віртуальні книжкові виставки
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Бібліотека у форматі Д°
Музей книги
Творчість дітей
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проєкт "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду

Закоханий у рідну землю

У 2012 році Україна відзначає 110 років від дня народження Олеся Донченко, який посідає почесне місце в українській дитячій літературі. Він був одним з її заспівувачів, невтомним творцем і пропагандистом. Десятки поетичних, драматичних і прозових творів вийшли за три десятиріччя з-під його пера і принесли йому заслужену славу талановитого українського дитячого письменника.

У мальовничому селі Великі Сорочинці Миргородського повіту на Полтавщині в родині сільського вчителя 19 серпня 1902 року народився хлопчик, якого назвали Олександром. Це і був майбутній письменник Олесь Васильович Донченко. Незабаром, коли розпочався новий навчальний рік, сім’я Донченків, переїжджає у село Велику Багачку того ж Миргородського повіту, де батька, Василя Яковича, призначено завідувачем початковою земською школою. Крім Олеся, у сім’ї зростало ще двоє дітей — брат Микола і сестричка Наталя. Завдяки батькові діти рано навчилися грамоти. Цікаву книжку читали по черзі всі. А потім гуртом обговорювали зміст, декламували вірші. Незмінним слухачем домашніх диспутів була мати Олександра Іванівна, яка дуже любила літературу.

У перші роки життя для малого хлопчика місце його народження не мало ніякого значення. Але згодом, коли мрійливий, романтично настроєний Сашко підріс, познайомився з творами М. Гоголя, та обставина, що він народився у Великих Сорочинцях, безперечно, наштовхнула його на думку і собі спробувати писати так, як писав його славнозвісний земляк. Чи не це бажання наслідувати і було першим підсвідомим поштовхом до творчості? У всякім разі, і сестра, і батько сходяться на тому, що потяг до літератури прокинувся в хлопцеві дуже рано — ще в початковій школі. Гоголь прочитаний. За ним — знайомство з іншими письменниками, зокрема російськими, які будять уяву, розкривають вікно у світ незнаного, викликають невтримне бажання спробувати свої сили в літературі. «Безліч книжок, що я читав запоєм, страшенно впливали на мене, хвилювали, викликали бажання і собі написати щось таке, як Чехов, Тютчев, Бунін… У своїх дитячих творах я намагався наслідувати найулюбленіших моїх авторів», — згодом згадував сам Донченко.

Другим невичерпним джерелом, що живило вразливе серце хлопця, до якого припадав письменник усе життя, була рідна природа. До дев’яти років він жив у Великій Багачці. У земській школі Донченки мали невеличку квартиру. На пустирі біля школи Василь Якович посадив з учнями великий сад. Маленький Сашко був незамінним батьковим помічником у цій справі. Круті горби понад Пслом, порослі гаями, широкий луг за річкою і смугасті поля — то були перші, окрім шкільного саду, куточки рідної землі, де малий Олесь бродив босоніж «на лоні природи». Часто в такі прогулянки він вирушав з батьком, який добре знав назви різних рослин, птахів, звірят. Свої знання батько щедро передавав синові. Мабуть, саме з того часу і запала хлопцеві в серце ніжна любов до саду, до живої природи.

Велику роль у житті своїх дітей Олександра, Наталі та Миколи, зіграли батьки. Ще більший вплив на сина мала мати Олександра Іванівна. Енергійна, жвава жінка, вона ніколи не сиділа без діла: то працювала на городі, то лагодила дитячий одяг, то обговорювала з дітьми прочитані ними книжки. Вона знала дуже багато українських народних пісень, приказок, обрядів і прикмет, звичаїв минулого, прекрасно володіла народною мовою. Олесь уважно прислухався до мови матері, з дитинства вбираючи від неї те мовне багатство, яке пізніше так знадобилося йому в його літературній роботі. Олесь підростав. Потрібно було подумати про його майбутнє. У Великій Багачці наука обмежувалася чотирма правилами арифметики і чистописанням, а також Законом Божим. Тому батько домагається переведення в Лубни, де були чоловіча і жіноча гімназії, учительська семінарія та єпархіальне училище. Дозвіл було одержано в 1911 році, і сім’я Донченків назавжди залишає Велику Багачку. Василь Якович влаштувався в Лубнах на дві посади: учителя праці у зразковій школі при учительській семінарії, та завідувача столярною майстернею при тій же семінарії. Незважаючи на це, сім’ї жилося важко.

До лубенської чоловічої гімназії Олесь Донченко вступив у 1911 році. Вона була розташована в центрі міста, в тінистому парку. Розкішний двоповерховий біло-голубий будинок з високими вікнами був зовсім не схожий на маленьку, непоказну школу у Великій Багачці. Новоспечений гімназист ступив на гладенький паркет широкого світлого коридору і сторопів від блиску й розкоші, що раптом оточили його, а також від думки, що йому, хоч і синові вчителя, не зрівнятися з галасливими і зарозумілими гімназистами, синками місцевих багатіїв. Та його побоювання виявилися марними, Олесь був начитаний і добре підготовлений учень, хоча через природжену сором’язливість тримався скромно, навіть відлюдкувато. Особливо любив уроки літератури, історії, географії. Якось його запросили на літературний гурток почитати вірші. Він прийшов. Прочитав. Вірші були слабенькі, дитячі, наслідувальні. Але «критики» і слухачі теж були не на вищому рівні, а тому прийняли їх із захопленням. У гімназії пронеслася чутка: об’явився новий поет! Це був початок літературного шляху Олеся Донченка. Роки навчання у гімназії (1911-1919) для Олеся були насиченими. Він брав активну участь у літературному і драматичному гуртках, для яких написав кілька п’єс та водевілів, виступав з читанням власних віршів на шкільних вечорах.

Наче весняний грім, прокотилася країною звістка про Жовтневу революцію. Сколихнула вона і маленькі провінціальні Лубни. Олесь Донченко в цей час навчався у сьомому класі. Він користувався повагою товаришів. Його знали як поета і драматурга, чиї п’єси з успіхом ставилися не тільки в гімназії, а й міським молодіжним аматорським гуртком. Тож не дивно, що на загальних учнівських зборах, коли в буремний революційний час постало питання, кого послати як представника від гімназистів до педагогічної ради для захисту учнівських інтересів, хтось висловив думку, що найкраще виконає цю місію Олесь Донченко. І його обрали членом педагогічної ради. У 1918 році, коли юному поетові було шістнадцять років, на сторінках лубенської повітової газети з’явився перший його вірш «Журливая пісня, журливії звуки». Вірш був наслідувальний і недовершений, але молодий автор пишався своїм успіхом. 1919 року О. Донченко закінчує гімназію. Постало питання: ким бути, працювати чи вчитися? Якраз у той час молода радянська влада, незважаючи на труднощі і бандитизм, багато уваги приділяла організації нової школи і ліквідації неписьменності серед народу. У Лубнах відкрилися курси вчителів позашкільної освіти. Юнак вирішує присвятити себе цій справі і піти стежкою батька — стати вчителем. Учителем масової школи він, правда, не став, але зі школою зв’язав себе назавжди. О. Донченко вступає на курси, після закінчення яких деякий час працював учителем — позашкільником, а згодом — інспектором політосвіти Лубенського району. Він їздив по селах району, організовував бібліотеки, клуби, вів боротьбу проти засилля церкви, куркульства, ставив з молоддю п’єси, читав лекції, а іноді — власні вірші… У 1923 році Олесь Донченко починає працювати в редакції повітової газети «Червона Лубенщина» і друкує на її сторінках свої вірші. Однак творчі шукання молодого поета були досить складні. Недавній гімназист, якого захопила героїка революційної боротьби і який щиро співчував цій боротьбі, не завжди умів розібратися в складній тогочасній обстановці.

Восени 1924 року, після громадянської війни, відгукнувшись на заклик комсомолу Олесь Донченко добровільно вступає до лав Червоної Армії і служить на західному кордоні в кавалерійському полку, що був розквартирований у мальовничому містечку Гнівані. Як і всюди, в армії він був наполегливий у навчанні, завжди підтягнутий, акуратний, дуже любив свого коня Гнідого і не раз віддавав йому свою солдатську пайку цукру. У вільні від служби години разом з дружиною Марією Макарівною (одружився О. Донченко 1923 року), яка приїхала з Лубен до нього, ходив по мальовничих околицях Гнівані, у березовому і дубовому гаях, де в червні під ногами було червоно від стиглих суниць. Тут, присівши на пеньок, поки дружина збирала ягоди, писав вірші, які потім відсилав до Харкова в республіканські газети й журнали. Незабаром полк було переведено в Проскурів. О. Донченка призначають старшим полковим вчителем. Посади вчителів у війську було введено тому, що багато червоноармійців, вихідців з бідняцьких мас, були неписьменні або малописьменні. Для молодого поета ця посада, крім того, що забезпечувала його матеріально і давала змогу утримувати сім’ю, дозволяла писати. У 1926 році виходить перша збірка поета «Червона писанка». У жовтні того ж року його було відкликано з війська для літературної роботи.

Кінець двадцятих років у творчості Олеся Донченка можна з повним правом назвати роками пошуків. Молодий, окрилений першими успіхами письменник пише дуже багато: ліричні вірші, поеми, казки, віршовані оповідання для дітей, п’єси, повісті, оповідання для дорослих. У всіх жанрах він пробує свої сили, поки що не знаючи, якому з них віддати перевагу. У Харкові він вступає в письменницьку організацію «Молодняк», що утворилася з письменників-комсомольців у листопаді 1926 року і вела гостру боротьбу проти ворожої ідеології, занепадницько-міщанських проявів в українській літературі. О. Донченко наполегливо вчиться літературній майстерності у класиків і у колег-письменників, які вже мали більший досвід. Зокрема великий вплив на нього мала поезія Володимира Сосюри. Серед безлічі найрізноманітніших за змістом та жанром творів цього періоду, які мають на собі печать учнівства, можна виділити кілька помітніших. Це збірка віршів «Околиці», п’єса «Комсомольська глушина» (1926), повісті «Сурми», «Золотий павучок» (1928), «Дим над Яругами» (1929), поеми «Червоноармієць», «Батрак», «Сількор», «Поема про золотий шум». Згодом О. Донченко сам зрозумів хибність ідейного звучання і недосконалість цих творів.

Значне місце в творчості О. Донченка кінця двадцятих років займає дитяча тематика. Уперше письменник звернувся до неї випадково, працюючи у відділі дитячої літератури Державного видавництва України. Поштовхом до цього був тогочасний брак сучасних творів для дошкільників і школярів. «…Відділ дитячої літератури надрукував майже все, що можна було вибрати зі старої дореволюційної літератури, але сучасної радянської казочки, яка б мала пізнавальне і виховне значення, не було, — згадує відомий український письменник Іван Багмут, який тоді був завідувачем відділу. — Багато разів ми зверталися до поетів з проханням написати хороший віршик для книжки-малюнка, цікаву казочку, віршоване оповідання. Та поети, очевидно, вважали, що такі твори не гідні «вільного» співця. І ось Олесь Васильович написав свої чудові казки-вірші «Півень у звіринці», «Туки-бан-барабан», «Страхопуд» та інші. Пам’ятаю, як ми всі раділи у видавництві, коли одержали першу казку Олеся».

Спробувавши сили в цьому жанрі і побачивши, що його вірші користуються у малих читачів успіхом, О. Донченко дедалі частіше почав приносити до видавництва рукописи казок, оповідань та сюжетних віршів. Природно, що перші його дитячі твори були віршовані. У 1927-1931 роки у письменника вийшло понад два десятка віршованих казок, оповідань і збірок віршів: «На пасіці», «Про кота-воркота», «Гала-гал», «Про школярика-малярика», «Казка про м’яча-шарокота», «Хоробрий Гриць» та багато інших. Не всі віршовані твори для дітей відзначалися високою художньою майстерністю. Деякі, як визнавав сам автор, були наслідувальними, інші — написані поспіхом. Але чимало казок та віршованих оповідань, безперечно, стояли на рівні кращих здобутків дитячої поезії того часу, допомагали малюкам пізнавати навколишній світ і приносили їм справжню радість. Однак, якщо самокритика тогочасних творів була, в основному, справедливою, та критика тогочасних псевдопедагогів його творів для дітей не була такою. Письменника обвинувачували в тому, що в його казках птахи і звірі розмовляють між собою, як люди, чого на справді ніколи не буває. Це стало причиною того, що подібні твори, видавництва перестали друкувати, хоча на них був великий попит. Сам Олесь Васильович, коли вже перестав писати дитячі вірші, з гіркотою згадував про це. На той час дитяча література в Україні вже мала чималі здобутки. Одним з найвизначніших дитячих прозаїків у 20-х роках в Україні був Степан Васильченко, який написав низку чудових оповідань та повістей. Молодий Андрій Головко збагатив літературу, зокрема дитячу, високоідейними і високо поетичними оповіданнями «Пилипко» та «Червона хустина». Ще з 1924 року почав працювати на ниві дитячої прози О.Копиленко, з гарними п’єсами та повістями виступив Дмитро Бедзик. Дуже цікаві повісті видав у цей час Іван Микитенко. Всю свою творчість цілком присвятили дітям Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Микола Трублаїні.

Першим прозовим твором О. Донченка для дітей була повість «Веселі кролі», що вийшла в 1932 році. 30-і роки в творчості Олеся Донченка позначилися напруженою працею і творчими шуканнями. Як і раніш, його перо не знало спокою. Він назавжди залишає поезію і віддається прозі. Розширюється тематика його творів, він ретельно вивчає життя, пише про сучасність, про будівників соціалізму. Робітники, колгоспники, піонери, комсомольці — головні герої його повістей та романів. Більшість творів цього періоду призначені для дорослого читача. Влітку 1931 року письменник їде у творче відрядження на Урал, живе серед будівників Магнітобуду — велетенського металургійного комбінату, придивляється до їхньої важкої, але натхненної праці, вникає у виробничі процеси, вивчає життя казахів, башкирів та представників інших народів Південного Уралу. Побував він і в аулах, де знайомився з побутом казахів-кочовиків. Там виник задум першого роману О. Донченка «Зоряна фортеця» (1933 р.). Наслідком поїздки на Урал була повість «Аул Іргіз», призначена юним читачам, про дружбу братніх народів. Наступного року Олесь Донченко їде в Баку, щоб вивчити життя нафтовиків Каспію, побачити, як на відвойованій у моря території закладають вони нафтові свердловини… Повернувшись з багатими враженнями з Азербайджану, він пише роман «Море відступає» (1934 р.), в якому змальовує трудові будні робітничого класу, героїзм радянських людей на будовах першої п’ятирічки.

Отже, на початку тридцятих років О. Донченко, цілком перейшовши на прозу, шукає нові теми, нових героїв і знаходить їх у тогочасному бурхливому житті, пишучи твори на злободенні теми. Але художній рівень цих романів і повістей був ще недостатній. Так, найбільші твори того часу романи «Зоряна фортеця» та «Море відступає» мають вади в композиції, переобтяжені техніцизмом та зайвими героями, яких автор губить іноді на півдорозі. Через недоліки художнього характеру вони й не стали помітним явищем нашої літератури. Наступними роками О. Донченко все частіше звертається до дитячої повісті, хоч і продовжує писати для дорослих. Після багаторічних пошуків письменник зрозумів, що його покликання — дитяча проза, і незабаром майже цілком віддається їй. Творча зрілість прийшла до Олеся Донченка у другій половині тридцятих років. Поступово вона вирізьблюється як творчість дитячого письменника. Він стає дитячим прозаїком, одним із творців української радянської дитячої літератури. Як і раніше, коло тем у нього широке, його письменницька фантазія сягає морських глибин, заглиблюється в складні обставини життя безпритульних дітей і майорить над безмежними ланами рідної землі. Автор уміло створює образи дітей: вони у нього допитливі, пильні, внутрішній світ героїв з кожним роком він подає правдивіше, яскравіше. Збагачується мова творів.

Найкращими творами передвоєнних років були пригодницькі повісті для дітей «Школа над морем», «Лукія» та «Карафуто». Повість «Школа над морем» побачила світ 1937 року. Задум написати її виник у О. Донченка в Одесі. Щоб «вжитися» в матеріал, відчути солоний подих моря і вивчити життя приморського прикордонного селища, де відбувається дія твору, письменник кілька тижнів жив серед рибалок, відвідував одеські школи. У творі розповідається про життя, навчання і пригоди учнів Слобідської школи, що стояла на березі моря поблизу державного кордону, про їхніх батьків і вчителів, про сповнені тривог і небезпеки будні прикордонників. Автор вводить у повість добре замаскованих ворогів та порушників кордону, шпигунів, що їх пізніше знешкоджують спільними героїчними діями учні та бійці-прикордонники. Така тема повісті. Наявність у повісті «шпигунської» лінії, в наш час досить тривіальної, а в тридцяті роки — актуальної, характерна особливість композиції твору. Через два роки була видана повість «Лукія» (1939 р.). У ній докладно і яскраво змальовувалося життя дореволюційного села, свавілля панів, голодне, безправне існування бідняків. Повість «Карафуто», адресована юнацтву, вийшла у 1940 році. Дія твору відбувається на Південному Сахаліні, що був на той час під владою японських самураїв. У повісті викриваються плани японської вояччини, яка уперто йшла на розв’язання війни з Радянським Союзом. Сюжет розвивається стрімко, автор весь час веде читача шляхом пригод свого головного героя Володі Дорошука.

Незадовго перед Великою Вітчизняною війною влітку 1940 року О. Донченко їде у Ленінград, щоб познайомиться з життям і навчанням моряків-підводників Балтійського флоту. Почерпнутий матеріал ліг в основу передвоєнних творів: оповідань «Зустріч з командуючим», «У ворожій бухті», «Секретне завдання», п’єси «Глибочінь 75», повісті «Підводний корабель». Війна застала О. Донченка у Харкові. Через хворобу його не взяли до армії, і письменник разом з дружиною і сином евакуювався до Казахстану в місто Алма-Ату. Пізніше родина Донченків поселяється на станції Агадир Карагандинської залізниці. Олесь Васильович влаштовується на роботу спочатку кореспондентом газети «Угольная магистраль», згодом — редактором газети «За большевистские темпы». Писати великі прозові твори було ніколи. Війна вимагала негайно відгукуватися на важливі події, і Донченко майже цілком віддається кореспондентській діяльності. З-під його пера виходять статті, нариси, фейлетони, оповідання, в яких прославляється героїзм воїнів на фронтах. Найкращий твір періоду війни — повість «Серце беркута» (1944 р.). Невеличка за обсягом повість читається з захопленням. У ній змальовані прекрасні образи двох друзів — українського хлопчика з Києва Ігоря і маленького казаха Акіша. Характерною ознакою повісті є її поетичність, що проявляється і у м’якому ліризмі при описанні природи, і в мові, і в образах-символах. Природа — живий компонент твору. Вона допомагає повніше розкрити характери героїв повісті. Легенда про скам’яніле серце беркута, яку заспівав Акішів батько про вільного беркута, втілює ідею про безсмертя. Вона є ідейним стрижнем, на основі якого будується вся повість.

У лютому 1944 року Олесь Донченко повернувся з евакуації у Харків і почав працювати в газеті «Большевик Южной». Радість і смуток охопили його серце. Радість від повернення на рідну землю, а смуток — від руїн і згарищ, якими зустріло письменника місто, від гострого, щемкого болю за братом, котрий загинув на війні, за тисячами і мільйонами співвітчизників, що полягли на полях боїв. Влаштувавши родину в розореній харківській квартирі, він поспішив до рідних Лубен, де залишилися старенькі батьки. Вони невимовно зраділи синові. Само ж місто лежало в страшних руїнах: цілі квартали було спалено фашистами. Але й тут уже налагоджувалося життя. Ставали до ладу заводи й фабрики, відкривалися школи, лікарні. Почали зводитися перші невеличкі глиняні будиночки. А весна своєю буйною зеленню і рясним цвітом прикрасила пустирища.

На письменника наринула хвиля спогадів, почуттів, і йому здалося, що коли б він жив тут, у Лубнах, над Сулою, то йому писалося б легше, ніж у Харкові. Тоді і виникла думка збудувати в Лубнах невеличку хатину. Він вирішив оселитися на високій горі над тихою Сулою, спільно з земляками прикрашати цю землю й місто працею рук своїх і свого світлого таланту. А до міста все поверталися й поверталися вигнані війною люди. Вони будували тимчасові житла, таке ж житло (його можна і зараз побачити на садибі Олеся Донченка) збудував собі в перші післявоєнні роки і письменник. З часом Олесь Васильович спорудив невеличкий цегляний будиночок, а навколо нього розбив великий фруктовий сад. Письменника дуже хвилювала доля скривджених війною дітей. Він відвідував дитячі будинки, школи, допомагав сиротам. Ніколи не йшов до дітей без подарунків, завжди в його кишенях були для них ласощі. Дитячі серця швидко відкривалися перед ласкавою, доброю людиною з сумними карими очима. З дітьми у письменника легко зав’язувалась міцна й щира дружба, хоча, як не раз підкреслювалося тими, хто близько знав його, з дорослими він був не досить відвертий і говіркий. Тож не випадково головними героями його післявоєнних оповідань і повістей стають переважно діти. Їм він тепер присвятив усі свої сили і тепло серця. Часто вони ж підказували письменникові теми його майбутніх творів. Одним з таких творів стала «Лісничиха», повість, яка по праву входить до золотого фонду української дитячої літератури. Повість вийшла у 1947 році. Головна героїня — тринадцятирічна Улянка Голуб, яка зросла серед чарівної краси старого лубенського лісу. Вона серцем сприймає пахощі, барви і звуки рідного лісу. Дівчинка закохана в ліс, рідну природу і не уявляє свого життя поза ним. А написати цей твір надихнула письменника зустріч з дівчинкою буквально посеред вікового лісу поблизу Лубен. Одного разу якось восени, коли письменник їхав машиною у село, він побачив дівчинку, яка енергійно затоптувала великими, мабуть батьковими, чобітьми багаття. Олесь Васильович довідався, що батько дівчинки, лісник, загинув на фронті, матір закатували в Лубнах фашисти, а дідусь — хворий. З ним вони і живуть у лісовій сторожці, і дівчинка доглядає ліс. Ця розповідь дуже вразила Олеся Васильовича. Вона лягла в основу нової повісті, яка пробуджувала в серцях читачів почуття людяності, дружби, взаємоповаги, любові до рідної природи. Тематично до «Лісничихи» примикають повість «Сад» та однойменне оповідання. Написані вони були трохи пізніше — у 1948 та 1950 роках. В обох розробляється улюблена тема письменника — взаємини людини з природою.

У творах Олеся Донченка діти вчаться і обов’язково займаються суспільною корисною працею. «Праця — основа життя», — робить висновок молода людина, читаючи їх. І це вірно. Адже праця і виховує, і навчає. Без творчої праці навіть здібна людина не досягне нічого путнього, а талант її розпорошиться, загине. Людина — володар природи. Наділена розумом і могутніми технічними засобами, вона може або необачно руйнувати природу, як це, на жаль, нерідко буває, або ж перетворювати і удосконалювати її. У багатьох своїх творах О. Донченко наполегливо проводить цю думку, закликаючи до збереження природи, розширення її багатств.

У повоєнні роки Олесь Донченко написав чимало прозових творів для дошкільнят та школярів молодшого шкільного віку. Переважно це невеликі оповідання, серед яких виокремлюються «Повість про новий дім» (1946), «Заповітне слово» (1948), «Шахта в степу» (1949), «Подорож до млина», «Хлопчик з дитбудинку», «Голубий гвинтик» (1950 р.) та «Золоте яєчко» (1952 р.), які стали популярними серед найменших читачів. Зовсім нескладні за сюжетом і композицією, вони, однак, відзначаються глибоким проникненням у дитячу психологію і високою ідейністю. О. Донченко вміло і любовно розкриває внутрішній світ малят, їхнє невтримне бажання все знати і якомога скоріше пізнати навколишню дійсність, прагнення наслідувати у всьому старших і брати посильну участь у праці дорослих. За оповідання «Голубий гвинтик» і «Золоте яєчко» у 1953 році автор одержав премію на конкурсі на кращу науково-популярну і науково-художню дитячу книгу.

Останні роки життя Олесь Васильович майже весь час проводив у Лубнах, до Харкова приїжджаючи тільки на три — чотири зимові місяці. У невеликій сонячній кімнаті свого лубенського будиночка створював він свої кращі твори. Двері його були завжди гостинно відчинені для початківців, а особливо — для учнів місцевих шкіл. Олесь Васильович і сам часто відвідував школи, бував присутній на уроках, на піонерських зборах і святах, читав шкільні газети та рукописні літературні журнали, виступав із читанням власних творів, розповідав дітям про специфіку письменницької праці. Тож не дивно, що саме в цей час з-під його пера виходять твори переважно шкільної тематики. Серед них особливою любов’ю читачів користуються повість «Юрко Васюта» (1950 р.) та роман «Золота медаль», який він задумав у 1950 році. Письменник був на піднесенні. Перед цим кожного року з-під його пера виходило кілька творів для дітей молодшого і середнього шкільного віку. Тепер поставлено далеко більше і відповідальне завдання: зобразити в широкому епічному полотні життя, навчання і мрії про майбутнє юнаків і дівчат, які вже розпрощалися з дитинством і стоять на порозі самостійного життя. Майже чотири роки забрав у письменника цей роман. І писався він досить важко. Незважаючи на те, що матеріалу було вдосталь (десятки разів відвідано школи Харкова і Лубен, безліч разів говорено з учнями й учителями), що за плечима був великий життєвий і творчий досвід, Олесь Васильович не поспішав, ще й ще раз накреслював сюжетні лінії, переосмислював образи, ретельно відбирав і шліфував кожне слово. На щастя, поряд поселився Іван Багмут, і Олесь Васильович часто заходив до свого старого товариши порадитися. «Під час роботи над «Золотою медаллю» він не раз радився зі мною з приводу окремих образів і сюжетних ліній цього роману, — згадував І. Багмут. — У цей час Олесь Васильович був уже хворий, але вигляд у нього був непоганий, і якось не вірилось, що хвороба серйозна і невиліковна. Тим більше, що лікарі багато надій покладали на операцію. У Олеся Васильовича був бадьорий настрій, і про хворобу ми майже ніколи не говорили».

Хвороба підкралася поволі, непомітно. Спочатку він не надавав їй великого значення, продовжуючи і далі працювати з великим напруженням. А коли уяснив собі, що життя його от-от обірветься, не зменшив, а ще більше посилив творче напруження, бажаючи закінчити свій роман. І не просто закінчити, а зробити його цікавим, художньо довершеним. Він свідомо йшов на самопожертву і не давав собі перепочинку. У кінці 1952 року роман в основному був готовий, і вже в першому й другому номерах журналу «Піонерія» за 1953 рік друкувався уривок з нього. Весна й літо 1953 року минули в напруженій праці та лікуванні. Переписувалися цілі розділи, відшукувалися нові сюжетні ходи, доповнювалося і цілком змінювалося трактування окремих образів, відточувалася мова. Письменник відчував, що його фізичні сили тануть, але перепочинку собі не давав, працював до самозабуття. В кінці літа — свого останнього літа — він поставив крапку і надіслав рукопис до журналу «Вітчизна». Там роман і був опублікований у двох останніх номерах за 1953 рік. І широкий читач, особливо учнівська молодь, і критика зустріли роман схвально, хоча критики і вказували на деякі прорахунки автора. З усієї України, а згодом, коли журнал «Дружба народів» у номері першому за 1954 рік опублікував роман у перекладі російською мовою, – з усього Радянського Союзу стали надходити до О. Донченка десятки листів. У них читачі висловлювали авторові своє захоплення твором і щиру подяку за правдиве й високохудожнє змалювання школи та школярів-десятикласників.

Багато творів написав О. Донченко за тридцять років літературної діяльності, але жоден з них не може зрівнятися ні художніми достоїнствами, ні широтою читацької аудиторії з «Золотою медаллю». Цей роман гідно увінчує довгий творчий шлях письменника. Сам Олесь Васильович розумів, що «Золота медаль» — його найкращий твір, але до самої смерті не переставав удосконалювати його. Так, уже безнадійно хворий, готуючи роман до друку, він змінює трактовку образу головного героя. «Золота медаль» — лебедина пісня Олеся Донченка, і проспівав він її мужньо, чесно, дзвінко. Після неї уже не брався за перо, хоча в голові роїлося багато нових задумів.

Хвороба невтримно прогресувала. Наприкінці 1953 року письменник їде з Лубен до Києва, де йому було зроблено складну операцію, але це не принесло поліпшення. Весною 1954 року Олесь Васильович разом з дружиною поїхав автомашиною до Лубен. Коли приїхали до міста і Олесь Васильович тремтячими руками обняв ще налиті весняним соком гілочки своїх яблуньок, усі побачили на його обличчі усміх. У рідних з’явилося сподівання, що живлюще повітря полтавських степів, знайомі з дитинства місця над Сулою, сад, викоханий руками письменника, вдихнуть у хворого нові сили. Та цим сподіванням не судилося здійснитись. Через кілька днів, 12 квітня 1954 року, Олеся Васильовича Донченка не стало.

Він любив життя, боротьбу, працю, рідну землю, любив героїку подвигу і пошуків, героїку сміливих дерзань, — і нема у нього твору, щоб там не виступали герої сміливі, чесні, розумні, сповнені романтичних мрій і героїчних поривань. Та й сам він був такий: ніжний, чесний, добрий, правдивий. Життя його позбавлене якихось зовнішньо ефектних пригод, зламів, — воно текло для стороннього ока нібито спокійно, розмірено. Але то тільки так здавалося. Насправді його життя — то суцільний трудовий подвиг. Думка його не знала спокою, вона нуртувала, як бурхливе джерело. Невтомний трудівник на літературній ниві — ось коротка і точна характеристика цього талановитого письменника.

До змісту Наступна

 

Для редагування, видалення інформаціі про дитину з сайту або повідомлення про нелегальний контент Ви можете звернутися за адресою: library@chl.kiev.ua

 
Останнє оновлення: 12/3/2024
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей