Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Масові заходи
Читацькі об'єднання
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Книжковий експрес
«Україно, ми твої діти» (серія)
Бібліотека у форматі Д°
Природа і людина (рек. покажчик)
Музей книги
Творчість дітей
Освітні заклади Києва
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проект "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду

ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ

“Будеш, батьку,панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!”
      Так пророкував Тарас Шевченко невмирущість імені основоположника нової української літератури Івана Котляревського. Творчість письменника також високо оцінили декабристи, О.Герцен, М.Гоголь, Я.Купала, А.Чехов, Л.Толстой, К.Ціолковський, К.Тімірязєв, С.Ковалевська та багато інших видатних митців і вчених світу. Вже 200 років минуло з часу появи поеми І.Котляревського “Енеїда” і більше 180 років з дня першої вистави його п’єси “Наталка Полтавка”, але й сьогодні ці твори є живим явищем культури не тільки в Україні, а й за її межами.
      Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в родині канцеляриста міського магістрату в Полтаві. Нерідко хлопцю доводилося вдовольнятися лише шматком хліба й ходити босим, але жива й весела вдача допомагала йому зносити домашні нестатки. Невеликий будинок Котляревських стояв неподалік від собору. З нього відкривався чудовий краєвид: серед луків вилася тихенька річка Ворскла, а далі синіли ліси. У серпні 1845 року, через сім років після смерті Котляревського, Т.Шевченко, перебуваючи в Полтаві, намалював цей історичний будиночок. Малюнок зберігся до сьогодні.
      Нещодавно, із запізненням на два століття, стало відомо про шляхетську кар’єру І.П.Котляревського. Рід Котляревських належав до найдавніших вихідців із Запорізької Січі. Сам Іван нараховував у ньому не менше 15 колін. Отримавши у 23-літньому віці свідоцтво про шляхетцтво, він став брати участь у роботі шляхетського зібрання в Катеринославі, а згодом – у Полтаві. З часом І.Котляревський зайняв найвищу посаду шляхетства Малоросії. Це був свого роду парламент, яким керував Котляревський. Йому підлягало більше четвертої частини території сучасної України. Займаючи найвищу посаду серед найбагатших у губернії аристократів, Котляревський був чи не найбіднішим з них. Він мав невеличку ділянку землі і дві родини кріпаків, яких перед смертю відпустив на волю.
      Діставши початкову освіту, як водилося тоді, у місцевого , дяка десятирічний Іван Котляревський у 1780 році пішов учитися в семінарію в Полтаву. В ній майбутній письменник грунтовно вивчав латинську, німецьку, французьку і російську мови (польську вивчав сам), а також риторику, піїтику, богослов’я, арифметику, західноєвропейські й античну літератури, зокрема твори Вергілія. Захопившись віршуванням, він до будь-якого слова умів майстерно добирати дотепні і вдалі рими, за що семінаристи прозвали його “рифмачем”. Хоч учився залюбки, та після смерті батька (в 1789 р.) двадцятирічним юнаком І.Котляревський залишив семінарію і почав служити в різних полтавських канцеляріях. Згодом – вчителем у поміщицьких маєтках на Полтавщині, де мав можливість глибше спостерігати за життям простого люду. Він бував на зборищах та іграх народних, сам брав участь у них, записував пісні, приказки, вдалі жарти, перекази, а на ярмарках часто слухав лірників та кобзарів. Все побачене й почуте збагачувало Котляревського і знадобилося в його творчості. Саме в роки вчителювання (1794-1796) він почав працювати над першими трьома частинами поеми "Енеїда".
      З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебував на військовій службі, брав активну участь у походах під час російсько-турецької війни, особливо відзначившись в баталіях під Бендерами й Ізмаїлом, за що одержав кілька бойових нагород.
      Перебуваючи на військовій службі, І.Котляревський продовжував писати “Енеїду” та створив “Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну”. Спочатку письменник не мав наміру друкувати “Енеїду”. Проте вона стала дуже популярною серед читачів і поширювалася в рукописних списках. За одним з них 1798 р. У Петербурзі з’яється перше видання поеми під назвою “Енеида на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским”. Видана вона була з ініціативи і на кошти конотопського поміщика М.Парпури, який жив тоді в Петербурзі й займався видавничою діяльністю. 1808 року в Петербурзі книговидавець І.П.Глазунов повторив це видання. Обидва випуски поеми з’явилися без відома автора і не задовольняли його.
      В 1808 році І.Котляревський в чині капітана вийшов у відставку. Її причиною було висловлене Іваном Петровичем обурення з приводу жорстокого покарання повсталих киян-ополченців і віроломства щодо задунайських козаків, які за допомогу російським військам, замість землі і волі, одержали побої.
      Цього ж року І.Котляревський спробував влаштуватися на цивільну службу в Петербурзі, але не знайшов там посади і невдовзі повернувся до рідної Полтави. Під час перебування в столиці він підготував до друку й видав 1809 року свою поему вже в чотирьох частинах “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским”. На титулі він зазначив: “Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий”. Поема присвячувалася С.М.Кочубею – полтавському губернському маршалкові, коштами якого й була видана.
      З 1810 року і до кінця життя І.Котляревський мешкав в Полтаві. Він дуже любив дітей. Тому охоче прийняв запропоновану йому в 1810 році посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. Обов’язки свої він виконував дуже сумлінно і дбав про дітей, як рідний батько: щоб були не тільки нагодовані, одягнуті й доглянуті, а й щоб росли освіченими й чесними, любили свій край і рідну мову. Його очі сяяли радістю, коли розповідав про своїх вихованців, багатьох він спонукав до навчання у вищій школі.
      У побуті Іван Петрович був скромним, жив просто. Його часто відвідували друзі. Він був бажаним співбесідником, мав гострий розум, природний нахил до гумору й сатири, був усебічно начитаним. Про його освіченість свідчить велика зібрана ним бібліотека.
      Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року І.Котляревському було доручено сформувати козачий полк. Успішно виконавши свій патріотичний обов’язок, він повернувся до своїх вихованців.
      Весь вільний час Котляревський віддає літературній праці, захоплюється театром, зокрема аматорським: ставить п’єси і грає в них комічні ролі. У 1818 році письменника призначили директором Полтавського театру. Тоді ж він познайомився з молодим талановитим актором М.С.Щепкіним, брав найактивнішу участь у його звільненні з кріпацтва, сприяв розвитку його таланту. Як директор театру Іван Петрович постійно відвідував репетиції, допомагав своїми порадами акторам. Щоб збагатити репертуар, він написав п’єси “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”, які були поставлені на сцені 1819 року. Котляревський завершує свою “Енеїду”, підтримує зв’язки з письменниками, вченими, журналістами Петербурга, Харкова, Києва. Це був період розквіту творчих сил письменника. Його обирають почесним членом Харківського, а згодом і Петербурзького “Вільного товариства любителів російської словесності”. Це була шана не лише Котляревському. Це було визнання самостійності української мови й української літератури.
      У 1818 році І.Котляревський стає членом масонської ложі “Любов до істини” (таємного релігійно-філософського товариства). Він брав найактивнішу участь в діяльності Полтавської масонської ложі, багаторазово виступав з різних аспектів національного відродження України, зачитував укладені ним листи до Російської імператорської академії наук, в яких йшлося про негативний вплив русифікації на українську культуру і про визнання української мови і словесності рівноправними з російською мовою і літературою. Відома також діяльність видатного письменника в підпільному Товаристві малоросійському: він цілеспрямовано, сміливо пропагував у ньому дух Мазепи, національну культуру українців. Члени організації за свою головну мету ставили здобуття самостійності України, незалежної і від Росії і від Польщі. Один прискіпливий поліцмейстер зібрав чимало матеріалів стосовно діяльності Котляревського в цьому Товаристві. На щастя ці матеріали не потрапили у слідчий комітет. За плідну діяльність на ниві освіти і театру Івана Петровича було призначено в 1827 році на почесну посаду вихователя так званих “боговгодних”, тобто лікувальних і благодійних закладів Полтави. Котляревський і цій справі віддався увесь, безкорисливо заступаючись за всіх знедолених, скривджених поміщиками або чиновниками. Про нього сучасник писав так: “Під скромною простотою щирого українця в ньому приховувалась натхненна душа, відкрита всім благородним почуттям, і чудове, рідкісне по доброті серце, здатне на всі жертви”. На вулиці письменника часто тепло вітали “Здоровенькі були, добродію куме”, і він зупинився, вітався і кожного розпитував про здоров’я. За ретельне виконання гуманітарних обов’язків його нагородили діамантовим перснем і присвоїли чин майора.
      Захворівши на подагру, І.П.Котляревський пішов в 1835 році на пенсію, але не перестав цікавитись культурним тогочасним життям. В останні роки життя він майже не виходив з дому, але друзі часто відвідували його. 10 листопада 1838 року Котляревського не стало. Вся Полтава йшла за труною улюбленого письменника і шанованої людини. Поховано його під кроною розлогої тополі край шляху, що веде з Полтави до Кобеляків, як він і заповідав. Смерть І.П.Котляревського була великою втратою для культури всієї України.
      30 серпня 1930 року в Полтаві було відкрито пам’ятник І.П.Котляревському. Створив його скульптор Л.В.Позен. В 1950 році відкрився Полтавський літературно-меморіальний музей І.П.Котляревського. З 1990 року встановлено премію ім. І.П.Котляревського за кращі здобутки в галузі драматургії та театрального мистецтва. Гідно відзначено в 1994 році 225-річний ювілей автора “Енеїди” вже в незалежній Україні.

“ЕНЕЇДА”

     
      Серед порівняно невеликого за обсягом літературного доробку І.Котляревського першим твором за часом написання і за значенням є поема “Енеїда”. Вихід її у світ був епохальним за своєю значущістю явищем в духовному житті українського народу. Іван Котляревський утверджував в ній безсмертя свого народу, підносив його самобутню історію, культуру, мову за дуже тяжких для України часів, коли Росія перетворила її на свою колонію, ліквідувала рештки української державності, знищила Запорізьку Січ, остаточно покріпачила селянство. Це був час, за влучним висловом академіка О.Білецького, “коли політичні обставини поставили під знак запитання право на існування української мови, українського народу. Бути йому чи не бути? Бути! – відповів на весь свій могітній голос полтавський поет”. Він перший у нашій літературі взяв усе краще з книжної мови і поєднав це з багатствами народної мови. За це М.Рильський слушно назвав його Коперником українського слова. З уст героїв І.Котляревського полилася багата, соковита і різнобарвна українська мова.
      Над поемою “Енеїда” І.П.Котляревський працював з перервами майже три десятиліття. Три перші частини вийшли в світ в 1798 році. 1808 року вийшло друге видання. У 1809 році Котляревський підготував третє видання доповнене четвертою частиною. До книжки автор додав також “Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде, и многих иных, в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертой части.” П’ята і шоста частини були написані протягом десяти років і за життя автора не видавалися. Незадовго до смерті письменник передав “Енеїду” харківському видавцеві О.Волохінову, який надрукував її в 1842 році в повному обсязі під назвою “Виргилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским”.
      Сюжетною основою для поеми І.Котляревського була знаменита антична епопея – “Енеїда” Вергілія. В ній йдеться про мандри внука троянського царя Енея, після зруйнування Трої, до Латинської землі з метою заснування там нового царства. І.Котляревський в своїй “Енеїді” змалював в образах троянців і царів мешканців України другої половини ХVІІІ- початку ХІХ ст., їх звичаї і побут. Хоч козацтво й зображено під масками троянців, а Січ названа Троєю, проте неважко здогадатися про що і про кого йдеться. До того ж троянці співають запорізьких пісень, в яких звучать згадки про гетьманщину, наведено багато епізодів з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священників. Описи побуту українського суспільства у Котляревського часто такі великі, що забуваєш і про першооснову поеми, а правдиві й мальовничі картини життя України витіснили античний світ на другий план. Тож “Енеїда” І.Котляревського – це цілком самобутній, оригінальний твір, сповнений національного колориту, лукавого народного гумору, написаний живою українською мовою. На сторінках “Енеїди” знайшли відображення ряд суспільно важливих для українського народу проблем. Це соціальна нерівність, захист рідної землі від ворогів, громадський обов’язок, честь сім’ї, виховання дітей, дружба, кохання. В поемі не лише сказано правду про найбільше лихо ХVІІІ і ХІХ ст. – кріпацтво, а й висловлено мрію народу про соціальну та національну справедливість. Котляревський прагне, щоб покривджені українці

Зібралися в одну всі кучу
Подумать о біді своєй.

      Головним героєм поеми є Еней, з яким усюди його вірні побратими-троянці. Еней в буденному житті “моторний і завзятіший од всіх бурлак”, він же гульвіса, що “вміє бісики пускать”. Еней “знає воєнне ремесло”, прославився “умом і хоробрістю своєю”, але в той же час він може на кілька років “забути” дане йому важливе доручення державної ваги. Він вміє майстерно танцювати, любить випити і погуляти. І все ж автор любить цього козака і ладен пробачити йому деякі вади за те що він
... моторний,
ласкавий, гарний і проворний,
І гострий, як на бритві сталь.
      У другій половині поеми – це хоробрий отаман і дипломат, дбайливий командир, що турбується про своїх воїнів. Він “правдивий чоловік” і “к добру з натури склонний”. Еней – збірний образ запорізького ватажка – кошового, в якому відтворено деякі національні риси українського характеру. Його побратими-троянці стають хоробрими і дисциплінованими вояками: коли потрібно “свободу боронить”. Для них найсвятіше бойове побратимство. Вони нагадують нам рештки запорожців, котрі після розгрому російською імператрицею Січі осіли хто на Кубані, хто за Дунаєм.
      Крім них в “Енеїді” перед нами проходить галерея панів-кріпосників, “що людям льготи не давали і ставили їх за скотів”, чиновників-хабарників, зажерливих лихварів, бюрократів-канцеляристів з їх продажністю, проворних купців, що “на аршинець на підборний поганий продавали крам”, ченців, попів “в золотих шапках” з їх лицемірством. Усі винуватці людського горя засуджуються письменником на “вічні муки” і їхнє місце в пеклі. Особливо дістається жорстоким поміщикам-кріпосникам: у пеклі їх “мордували і жарили зо всіх боків”.
      Сатирично зображує Котляревський сучасний йому “Олімп”. В образах міфологічних богів поет змальовує феодально-поміщицьку верхівку. Олімп дуже нагадує губернську, а то й столичну канцелярію-департамент, де панує чинопочитання, підлабузництво і здирство, інтриги і хабарництво, а понад усе – зловживання своїм становищем і повна байдужість до інтересів та потреб простих людей. Такі типові представники вищого чиновного світу. Навіть Зевс відмічає їх нікчемну суть:

Поступки ваші всі не гожі:
Ви на сутяжників похожі
І раді мордувать людей.

      Мабуть, маючи на увазі Катерину ІІ та її сучасників, а також інших колонізаторів (польських, турецьких), які люто розпинали Україну, поет з неабиякою громадянською мужністю робить справедливе узагальнення: “Усякі тут були кати”.
      В “Енеїді” є також багато картин з життя простого люду: опис вечорниць, клечання, похорону, ворожінь, танців, всіляких забав. Читаючи поему, ніби реально перебуваєш в українському селі. Недаремно І. Котляревського ще за життя називали блискучим побутоописувачем.
      Тодішні читачі “впізнавали в героях себе і сміялися із себе”. Як зазначив літературознавець Шабліовський, “Сміх Котляревського – очищувальна сила, що робить людей кращими, чеснішими, людянішими”.

“НАТАЛКА ПОЛТАВКА”

     
      Ім’я Івана Петровича Котляревського стоїть також біля витоків національного українського театру. Його п’єса “Наталка-Полтавка” поклала початок національній українській драматургії. І.Котляревський написав її в 1819 році і відразу ж вона була поставлена в Полтаві за участю відомого актора Михайла Щепкіна.Із Полтави п’єса пішла у великий світ. Її дивилися в Петербурзі, Москві, Кишиневі, Києві, Чернігові, Мінську, Варшаві, Вільнюсі, містах Сибіру, Середньої Азії, Кавказу та багатьох інших куточках світу. І в наш час “Наталка Полтавка” з незмінним успіхом йде в багатьох країнах. Як же забезпечив автор таке довголіття своїй п’єсі? Літературознавці твердять, що “Наталка Полтавка” написана на основі справжнього життєвого факту. І.Котляревському, напевно, були відомі й інші подібні історії, коли дівчат насильно видавали заміж, і він узагальнив їх. Крім того “Наталка Полтавка” напоєна живлючими соками української народної пісні і народного повнокровного життя. Порівняно з іншими тодішніми операми, переважно розважального характеру, п’єса І.Котляревського – серйозний твір про прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум і наполегливість, тяжку щоденну працю і оптимізм, доброту і чистоту почуттів. І велика честь авторові, що він перший в літературі того часу наважився так високо піднести просту людину. Реалізм п’єси виявляється в змалюванні персонажів. Наталка і Петро, Микола і Терпелиха – це образи взяті з живої дійсності. В них втілені високі моральні якості простого народу. Взяті з життя і гумористично-сатиричні образи возного і виборного. В п’єсі “Наталка Полтавка” 22 пісні. Це народні пісні й ті, що оброблені автором, а також власні пісні І.Котляревського. Всі вони є не тільки окрасою твору, а й відіграють важливу роль в характеристиці героїв, розкривають їхній внутрішній світ. Мова п’єси проста і зрозуміла, образна і дотепна, іноді пройнята народним гумором, є неперевершеним зразком розмовної мови простого народу того часу.

 
Останнє оновлення: 12/12/2019
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей