Степан Васильович Руданський
(1834-1873)
|
|
|
Найоригінальнішим і, за разом,
настільки народним явився Руданський
у своїх «співомовках»...
Тут автор нам виявив... незвичайне
мистецтво форми і народної мови,
живість і простоту вислову, делікатний
гумор, котрий мав лагідний, добродушний
усміх, розлитий над усіма тими творами...
І. Франко |
Творчість Степана Руданського – невичерпне джерело мудрості й досвіду, глибокої думки й дотепного слова, нев’янучого народного гумору. У доробку поета — балади, ліричні поезії, поеми, байки, приказки, короткі поетичні обробки народних анекдотів, переспіви, переклади зі світової літератури («Іліада», «Енеїда», «Слово о полку Ігоревім», «Війна Жаб з Мишами», «Демон» М. Лермонтова, частково переспіви Краледворського та Зеленогірського рукописів). Та головне, що у кожну з цих жанрових форм вносив він багато оригінального, нетрадиційного, свіжого, несподіваного, питомо українського. Наприклад, серед ліричних поезій є в нього «жальки», «скаржки», «гадки», «взбудки». С. Руданський майстерно володів рідним українським словом. Слушно зауважив про творчість поета академік Сергій Єфремов: «...чудова мова, що лине рівно, ясно, просто, натурально, мов справді нанизуючись у якісь чудові рядки коштовного намиста».
Важким і довгим був шлях до спадщини С. Руданського. Уперше 28 його співомовок видала у 1850 р.
Олена Пчілка. Потім, завдяки зусиллям ученого
Агатангела Кримського та бібліографа
М. Комарова, було видано семитомник творів поета. Степан Васильович – автор «хроніки Гетьманщини» – шести поем, присвячених українській історії: «Мазепа – гетьман український», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Павло Апостол», «Вельямін», «Мініх». Драматичну особисту долю поета з особливою задушевністю відобразив І. Пільгук у повісті «Повій, вітре!» (Пільгук І. Грозовий ранок / Худож. О. Є. Ніколаєць.– К., 1979.– С. 184–339). Це повість про випробування і гіркі розчарування, визвольні прагнення і романтичні захоплення. З особливою любов’ю та щиросердям зображує автор допитливого хлопчика – сина священика Василія із села Хомутинці, що на Вінниччині, який став учнем бурси, семінарії, а згодом – слухачем медико-хірургічної академії. Помічника бідних, знедолених, відомого своїм милосердям та добротою. А поки що на перших сторінках повісті твою уяву полонять смішні та комічні витівки маленького Степана, який згуртував навколо себе хлопчаків-кармелюків. Вони здійснювали «напади» на панські садки та городи, шукали цвіт папороті у таємничу купальську ніч, із завмираючим серцем слухали цікаві пригоди бувалого коваля Вакули. Не менше наповнене пригодами було і бурсацьке життя Степана. Шаргородська бурса не надто привітно зустрічала новачків. І нерідко учні проливали гіркі сльози. Підстав для цього було багато. І однією з них була рідна мова. Вживання українського слова називалося «мужичити», прирівнювалося до лайки і каралося навішуванням таблички «нота». А щоб скинути «ноту», потрібно було зловити такого ж бурсака, коли він щось вимовить українською мовою, записати його до спеціального журналу (по-суті, донести на товариша), перечепити табличку на спійманого. А по суботах таких винуватців ще й сікли різками. Про такі покарання Степан знав ще до бурси від улюбленого старшого брата Григорія, що пережив таку «провину». На «ноту» Степан дивився «...як на кайдани, якими сковують волю і розум людини. Хотілось спалити ту «ноту» або щось смішне вчинити з нею. А в тому, що сміхом можна перемагати, Степан переконався вже». І одного разу причепив ту табличку до хвоста улюбленого собаки смотрителя бурси. Степан своїм гострим дотепним словом, сміливими вигадками зумів не тільки захистити свою людську гідність, а й пристрашити деяких знахабнілих бурсаків. Оті каверзи, що він нерідко влаштовував їм, допомогли позбутися тиранії старших учнів над молодшими та забезпечили Степанові Руданському «незаперечний авторитет» у стінах бурси. Мабуть, приверне твою увагу і його «циганське життя» під час вакацій (канікул). Ці події І. Пільгук зображує у першому розділі твору, що має назву «Коли розквітає папороть». Наступні — знайомлять із становленням С. Руданського і як поета, і як громадянина. Ліричною задушевністю віє від рядків, що змальовують юначі переживання поета після зустрічі з Марисею. «Коли народжується пісня» – таку назву прибрав розділ, в якому йдеться про історію створення відомої, присвяченої коханій, пісні «Повій, вітре, на Вкраїну», котру згодом нарекли народною. Радість та душевний трепет у ставленні до коханої жінки знайшли своє відображення у багатьох ліричних поезіях Степана Васильовича. Автор повісті описує дружбу поета з семінаристом, майбутнім письменником Анатолієм Свидницьким. Саме він зумів побачити у письменницькому таланті Степана поєднання комічного з трагедійно-романтичним. Картину змужніння таланту С. Руданського змальовує І. Пільгук у розділі «Життя гартує слово». Поет уїдливо критикував царат, його кріпосницьку систему, талановито відтворюючи життя засобами дошкульної сатири й гумору. Використовував при цьому шарж, гіперболу, гротеск, парадокс, абсурд – все було йому під силу, чим і досягав колосального комічного ефекту, найщирішого відлуння сміху в трудових низах суспільства. Недаремно Іван Франко назвав його поетом, що виявився «найоригінальнішим і, заразом, найбільш народним». На сторінках цього розділу ти зустрінешся з композитором Петром Івановичем Ніщинським, який підбирав мотиви до творів С. Руданського.
Драматичні події останніх років життя поета, лікарська праця у Ялті, прогресуюча хвороба, знайомство з художником І. К. Айвазовським, поетом А. Л. Метлинським і між цим усім – творча робота – складають сюжет останнього розділу «По шляху у вічність». Тяжко пережив лікар С. Руданський смерть свого пацієнта – актора Щепкіна. Проте в останні дні життя поетові усміхну-лось щастя, та було воно вже таким коротким, що не встиг ним навтішатись. Награючи сумну мелодію на флейті, Степан Васильович відійшов у вічність. Поховали його на Масандрівському цвинтарі, звідки відкриваються морські краєвиди.
Глибокою шаною огорнуте ім’я поета, бо не мислить себе народ без гумору, як не мислить себе людина без хліба і води. Свято бережуть пам’ять про свого видатного земляка вінничани, не забувають його і ялтинці, де С. Руданський жив, допомагав хворим. І якщо ти ширше, ніж пропонує шкільна програма, ознайомишся з творчістю Степана Васильовича, то зрозумієш, що «... Руданський сьогодні вчить українців бути українцями, ненавидіти будь-яке ярмо, прагнути волі і мати почуття національної гідності».
Попередня Наступна 