Алла Гордієнко,
зав. відділом НБУ для дітей

Пам'ять єднає покоління

    В історії нашої держави є багато визначних дат, серед яких є, на жаль, і такі, що викликають сумні спогади та біль. Саме в лютому 2004 року і відзначалася одна з них ... За Указом Президента України Л.Д. Кучми від 11 лютого 2004 року № 180/2004 "Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав" - 15 лютого встановлено Днем вшанування учасників бойових дій, які воювали на території інших держав.
Пандажшері, Газні, Кандагар, Гіндукуш, Джелалабад, Кабул ... - п'ятнадцять років тому ці назви афганських міст щодня лунали в теле - та радіопрограмах, не сходили зі шпальт газет. Закінчувалася незрозуміла війна ... 15 лютого 1989 року став не лише днем виведення радянських військ з Афганістану та завершення військової операції, а й днем єдності, афганського братства та вшанування світлої пам'яті тих, хто не повернувся. Вічна їм пам'ять, а живим - життя ...
Щоб мати майбутнє, треба пам'ятати і шанувати своє минуле, яким би гірким воно не було, тому що пам'ять є зв'язуючим ланцюжком поколінь … І не випадково саме в Національній бібліотеці України для дітей у рамках історико-патріотичної акції "Єдність поколінь" проходить Всеукраїнський конкурс дитячої творчості "Нащадки пам'ять бережуть". На регіональному рівні вже відбулося підбиття підсумків першого туру. До оргкомітету конкурсу надійшло понад 400 найкращих робіт. Конкурс триває.
Віддаючи данину пам'яті героям афганської війни, 17 лютого 2004 р. у бібліотеці відбулася презентація книги "Відлуння Афганських гір". Її гостями та учасниками були автори та упорядники книги, ветерани Афганістану, учні шкіл, представники громадських організацій та засобів масової інформації. Перед читачами-дітьми виступали живі герої нарисів, про яких розповідається у книзі, звучали пісні афганської тематики, згадувалися прізвища тих, хто повернувся додому "чорним тюльпаном". На знак пам'яті про тих, хто не повернувся, горіла скорботна свічка і гіркою тишею сплила хвилина мовчання.
Неможливо переоцінити вклад ветеранів афганської війни у справу виховання підростаючого покоління. У цьому, мабуть, і полягає спадкоємність поколінь, коли власним досвідом, іноді гірким, навчають, радять та застерігають від ймовірних помилок. Цим героїчним відважним людям слід дякувати і бажати їм та всім нам, аби гірке минуле ніколи не повторилося.

До вашої уваги, шановні колеги, сценарій презентації книги "Відлуння Афганських гір". Сподіваємося, що ви використаєте його у своїй роботі з читачами.

Лунає скорботна музика і виходять ведучі.
Перший ведучий: Будь-яка війна - це катастрофа для людства. Вона нехтує найбільшою цінністю на землі - людським життям.
Другий ведучий: 15 лютого 2004 року виповнилось 15 років відтоді, як вивели з Афганістану радянські війська, але рани цієї війни кровоточать і досі. Матері не можуть забути загиблих синів, а дружини і діти - чоловіків та батьків.
Перший ведучий: Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам'ять тих, хто поліг у афганських ущелинах. Молоді люди йшли туди не за орденами і медалями - вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов'язок. Афганська війна тривала майже 10 років. Генерал-полковник Борис Громов, який командував в Афганістані 40-ю армією, стверджує: "Афганська війна - це страхітливий військово-політичний прорахунок колишніх господарів "Кремля". Проте, ніщо не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі".
Другий ведучий: Ця війна триває і сьогодні, але вже без участі наших вояків. А тоді ж, ідучи у те пекло, вони вірили, що несуть визволення приниженим, поневоленим, що йдуть не вбивати, а захищати.
Перший ведучий: Скільки безглуздих смертей, скільки горя ... У декого з них жінки-вдови посивіли молодими, діти повиростали сиротами, а вони залишилися 20-річними. І знову, цитуючи генерал-полковника Громова, наголошуємо: "Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути - треба пам'ятати, а щоб пам'ятати - треба знати. Знати і пам'ятати" ( ці слова разом).
Музика. Виходять діти і читають вірші.

Очі туманить ядуча сльоза,
Руки скувала утома.
Палить їй душу афганська гроза -
Син не вернувся додому.
В неї він був ясночолий, як світ,
Сонячно так усміхався,
Ще й 20 не було йому літ ...
Юним на вік і зостався.
Ясеночки! Синочки! Сини!
Колосочки вкраїнського поля,
Скільки ж вас не вернулось з війни?
Скільки гибіє ще у неволі?

Ховали інтернаціоналіста,
Блищала глухо цинкова труна,
Нестерпно пахло тополиним листом,
І плач дівочий танув, як струна.
Руда земля розверзлась чорнорото.
Чекає хижо мовчки на своє,
А мати на колінах у болоті
Обмацує труну: "Чи ж там він є ?!!"
Стоять, відводять очі вбік солдати
І шепотить сержантик, ледве чуть:
"Не велено ... Не можна відкривати ...
Не велено ..."
Уже струмки течуть,
Уже весна така глибока, рання.
Учора вже летіли журавлі.
Таке врочисте вийшло поховання:
Школярики стоять, учителі.
А голосок дівочий квилить, квилить,
Соромиться кричати на весь світ ...
Кого клясти, кого назвати винним?
І що той світ? Хіба він дасть одвіт?
На хрест сусідній похилився тато,
Похнюпилися братики малі -
В селі ховали воїна-солдата,
У мирному вкраїнському селі.

Другий ведучий: Покоління воїнів-афганців знає ціну життя, дружби, єдності, воно зберегло військову відданість і братерство. Ще досі тим, хто пройшов крізь афганське пекло, сниться, як горіли небо і земля. Наші хлопці у свої 20 років падали, як скошені снопи, одне в одного на очах. А до того ще й географічні умови: нестача води і гарячий пісок навкруги, або гори, в яких не пройти. Ковток води цінувався, як золото. Але краще про це вам розкажуть очевидці.
Я запрошую на сцену людину, яка однією з перших ступила на афганську землю. Це Голова Державного комітету України у справах ветеранів, Голова української Спілки ветеранів Афганістану, генерал-майор Сергій Васильович Червонописький.
Перший ведучий: Розлука - незмінна супутниця військової долі. Але ця розлука утверджувала у воїнах світлі, добрі почуття. Ще більше зміцнювала любов, загартовувала серце, формувала мужність.
Звучить "Реквієм" Моцарта. Ансамбль виконує пісню про матір.
Другий ведучий: Всі дані про жорстоку війну тримали в секреті. І лише в останні роки на шпальти преси потрапили деякі цифри. За 9 років і 2 місяці в Афганістані побувало 620 тисяч радянських солдатів, офіцерів, генералів і 21 тисяча робітників та службовців. За цей час вбито, загинуло в різних катастрофах, нещасних випадках, пропало безвісти 14 453 чол., 35 тис. поранено.
Перший ведучий: Нині в Україні живе 150 тис. колишніх воїнів-афганців. Загинуло в Афганістані 3тис. 280 українців.
Другий ведучий: На знак вшанування світлою пам'яттю тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя, схилімо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання.

Поставте скибку хліба на стакан
І голову схиліть в скорботі вічній
За тих, кого убив Афганістан,
Чиї він душі зранив і скалічив.
Діти читають вірші
Скільки років щасливої тиші!
Та вривається голос в ефір,
Що благає, нагадує, кличе:
"Захистіть, збережіть, люди, мир!
Кожен день, кожен час пам'ятайте,
Скільки жертв нам війна принесла.
Все, що можна, для миру віддайте,
Збережіть для нащадків життя!"

Як довго ця війна тривала.
Ні, не забути нам її!
І постріл в спину з-за дувала,
І в горах сутички, бої.
І на граніті сірім дати,
Над трунами слова промов ...
Ми довго будем пам'ятати,
І вам забути не дамо.

Перший ведучий: Пам'ять про своїх героїв народ береже в піснях, спогадах, розповідях. До цієї теми звертаються поети, художники, прозаїки. Ось і сьогодні ми зібралися з вами, щоб презентувати книгу "Відлуння афганських гір".
Другий ведучий: В передмові до книги Сергій Васильович Червонописький написав: "Книга, яку ти, шановний читачу, тримаєш у руках - про афганську війну. Вірніше, про тих, чию душу і серце пронизала її стрімка, "отруєна духами" стріла. Одних - зачепивши своїм гострим, безжальним жалом, інших - навіки ввігнавши в землю ... Повідає вона тобі про нині сущих "афганців"- солдатів тієї непопулярної війни. Цивільній людині важко уявити, скільки терпіння, мужності і мудрості знадобилося цим хлопцям, аби після життєвого зламу залікувати "оголений нерв". І жити. Просто жити".
Перший ведучий: Жити і берегти пам'ять про своїх бойових побратимів. Прикладом цьому є книга "Відлуння афганських гір". Шлях цієї книги до читача був довгим і непростим, але завдяки багатьом небайдужим людям вона-таки побачила світ.
Другий ведучий: Із великим задоволенням я запрошую на сцену упорядників книги: Валентину Миколаївну Устинову - заступника головного редактора газети "Уманська зоря", члена Спілки журналістів України, небайдужу, талановиту, творчу людину; Миколу Никифоровича Бесараба - голову Ради ветеранів 113 гвардійського зенітно-ракетного полку, члена президії української асоціації звільнених у запас кадрових військовослужбовців, викладача Уманського агротехнічного коледжу; Олега Володимировича Зайченка - людину, якій надзвичайно близька і зрозуміла військова тематика, автора ідеї, який найбільше доклав зусиль, щоб книга з'явилась; голову Уманської міськрайонної організації воїнів-інтернаціоналістів, про якого Валентина Устинова написала в книзі: "Колишній юний розвідник з Кундузького окремого розвідбатальйону, а зараз поважна і високошанована в місті людина, яка високо цінує воїнське братерство". Але треба сказати і про те, що представники і міської, і районної влади м. Умань ніколи не стояли осторонь проблем колишніх учасників бойових дій в Афганістані, вони завжди ідуть назустріч афганській спілці. А зараз ми запрошуємо до слова голову райдержадміністрації міста - Володимира Петровича Мальченка.
Звучать пісні у виконанні ансамблю з м. Умань.
Другий ведучий: Відкриваємо книгу. Найтрагіч-ніший її розділ "Повернулись ми не всі". Падали хлопчики на чужій землі, а в них на м'яких долонях лінії життя такі довгі і прекрасні ... Разом з ними пішло в небуття чиєсь щастя. Разом з ними загинули їх ненароджені діти. Але вони живуть у пам'яті бойових друзів, продовжують усміхатися зі світлин у солдатських альбомах, вони вічно живуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях.
Другий ведучий: "Їм випало жити" - так називається один з найбільших розділів книги. Він про тих, хто повернувся до рідного дому, щоб поряд-кувати на рідній землі, віддаючи їй свої сили і вміння.
Валентина Миколаївна Устинова написала прекрасні слова про Олександра Кулібабу - учасника бойових дій в Афганістані: "Не впадати у відчай допомагає усвідомлення істини: він пройшов крізь пекельне горнило Афгану і не став 3281-м у списку смерті із прізвищами українців, чиє життя воно забрало. Він пройшов крізь війну, та вона, скалічивши його тіло, не змогла дістатися душі і знівечити її. Чи не в цьому джерело його сили?". І саме зараз я хочу познайомити вас з цією мужньою, легендарною людиною, з Олександром Кулібабою. Запрошуємо Вас на сцену!
Перший ведучий: "Під зорями Афганістану" - розділ, в якому поети, професійні і непрофесійні, ті, хто пройшов війну, і ті, хто знає про неї лише з розповідей і публікацій - у своїх віршах, у поетичних образах художніми засобами висловили своє ставлення до цієї війни. У тих віршах - захоплення мужністю наших хлопчиків і біль за втраченим молодим життям.
Вірші ставали піснями. Кожний час народжує свої пісні. Але вони не зникають разом з часом, що їх створив, а залишаються, хвилюють і тривожать. Щось в їхніх нехитрих словах і простих звуках загадкове, від чого наповнюється душа, сумуючи і радіючи, прагнучи вихлюпнути наболіле, заповітне, близьке і рідне. "Пісні, народжені війною"- ще один розділ книги.
Другий ведучий: Великим плюсом книги "Відлуння афганських гір" є те, що в її створенні брали участь як колишні воїни, так і молоде покоління. Тому один з розділів книги називається "Афганська війна очима юних". Під такою назвою було оголошено творчий конкурс серед старшоклас-ників м. Умань і районів. Хочеться зачитати слова однієї з учасниць конкурсу, учениці школи № 1 м. Умані Наталі Безуглої: "Чим швидше ми звільнимося від поганої звички, яка стала майже традицією - не думати про людей, тим швидше відбудеться моральне очищення всього суспільства. Адже від того, щоб звільнитися від байдужості, великих витрат не потрібно. Це зцілення в нас самих, заховане десь біля серця".
Перший ведучий: Такі мудрі, глибокі думки народились в учениці після знайомства з випускником рідної школи, головою об'єднаної ради воїнів-інтернаціоналістів Уманщини Олегом Зайченком.
Другий ведучий: Сьогодні до нас на свято завітали діти, учасники конкурсу "Афганська війна очима юних", яких ми також хочемо запросити на сцену.
Перший ведучий: І на завершення хочеться сказати. Час - найкращий лікар наших душ і ран. Багато що треба переосмислити та оцінити, і це правильно зроблять ті, хто прийде за нами і з ви-соти часу подивиться на наші діяння. Ми не пишемо історію, ми творимо її своїм життя.
Другий ведучий: Покоління воїнів-афганців пройшло кривавими дорогами афганської війни, залишаючи на них життя і біль втрат. Ми це пам'ятаємо. І на підтвердження цього сотні пам'ятників та пам'ятних знаків на українській землі.
Війна навчила вас цінувати дружбу, порядність, заставила цінувати саме життя, як найбільшу радість. І сьогодні у мирному житті ви не втратили вміння дружити, допомагати, співчувати, любити, чесно виконувати свій громадянський обов'язок. Безмежна вдячність вам і низький уклін.
Перший ведучий: Спасибі всім. До нових зустрічей!
Звучить музика.