Вже не є відкриттям те, що залучити сучасну дитину до читання — не така проста справа з огляду на теперішні умови, коли книжка не є єдиним джерелом необхідної інформації. Наші діти виросли в часи, коли читання «на ніч» стало скоріш винятком, аніж правилом, а їхніх батьків (за рідкісним винятком), на жаль, можна назвати не читаючим поколінням. Тому сьогодні дуже важливо саме з найменшого віку, саме з молодшого відділу дитячої бібліотеки, починати велике таїнство — виховання в дитини любові до книжки. І саме у цьому полягає виховна функція дитячої бібліотеки. Якщо старші читачі стали здебільшого користувачами (чому ми дивуємося, що вони не читають, а саме користуються книжками, адже такими їх зробила передова, з дозволу сказати, бібліотечна наука), то наші дошкільнята та учні молодших класів все-таки є читачами в повному розумінні цього слова. Вони ще насолоджуються читанням, книжка розвиває їхню фантазію, мову, збагачує словарний запас, розвиває, вчить творити, думати, тобто робить все, що може зробити тільки книжка, якщо її читати для душі, а не «користуватися» нею з примусу.
Більше ніж 20 років роботи з читачами дають мені право зробити якісь свої висновки стосовно сучасного стану дитячого читання, і навіть, порівняти його з тим, що було 10–15 років тому. Я буду говорити про читання молодшої вікової категорії. На мою думку, стан дитячої літератури зараз є набагато кращий, ніж був колись, сучасні діти мають більше можливостей читати цікаву, дійсно дитячу літературу, і вітчизняну, і зарубіжну. Дитяча література перестала бути політично заангажованою, і це найбільше досягнення сучасного українського книговидання. В ній менше фальші, надуманості, в дитячій літературі з’явилися нові українські автори, українською мовою перекладено багато відомих і улюблених дітьми книг російських та зарубіжних авторів. Пам’ятаю, як за «Чарівником Смарагдового міста» Волкова (такі приклади непоодинокі) завжди була черга, а тепер і російською, і українською є багато примірників.
15–20 років тому в нас не було такого вибору української дитячої літератури, як є зараз. Не було науково-пізнавальних книжок українською мовою, правду кажучи, декілька було, але зовсім мало. Твори українських дитячих письменників Наталі Забіли, Грицька Бойка, Всеволода Нестайка, Богдана Чалого, Михайла Стельмаха хоча і видавалися «Веселкою», проте, видання ці були дуже скромними, малих форматів, і значно програвали чудово оформленим дитячим книжкам, які видавалися всесоюзними дитячими видавництвами «Детская литература», «Малыш». І тому могло скластися враження, що українська дитяча література є значно біднішою. Природно, що дитячі рученята тягнулися до яскравої, гарно оформленої книжки. А вона, переважно, була російською. Як практик, я можу довести це на безлічі прикладів, особливо тим, хто любить повторювати, що колись у нас було все і багато.
Зараз ситуація докорінно змінилася на краще. Ми маємо вже гарно видані книги наших дитячих класиків, видаються переклади улюблених російських дитячих письменників М. Носова, В. Драгунського, Е. Успенського. З’явилося багато прекрасних видавництв, які видають якісні, яскраві дитячі книжки. «Ранок», «Гроно», «Лелеченя», «Аверс», «Школа», знаменита «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», що започаткувала цей список — це далеко неповний перелік дитячих видавництв, які працюють у різних куточках нашої країни і видають найрізноманітніші книжки для дітей. На 14 році незалежності держави, слава Богу, не доводиться говорити, що української дитячої книжки немає, хоча розвивається вона, на жаль, не завдяки державній політиці, а швидше всупереч їй. Пригадую, як ми раділи, коли з’явилися перші переклади «махаонівських» енциклопедій українською мовою, навіть на помилки, якими вони рясніли, уваги не звертали. А тепер уже й свої є, не тільки калька з російських чи американських. І треба сказати, що це дає свої результати: інтерес до книжок серед дітей молодшого віку, на мою думку, зростає.
На початку та всередині 90-х, коли ще процес створення нової української дитячої книги тільки розпочинався, прекрасні українські дитячі журнали «Соняшник» та «Барвінок» друкували на своїх сторінках нових авторів, які з’явилися на горизонті української дитячої літератури. Це і Леся Воронина з її чудовим дитячим детективом «Суперагент 000», і Ірен Роздобудько «Подорож в середину скляної кульки», «Місяць у слоїку», «Коли оживають ляльки», «Підкидьок». Журнали і зараз продовжують цю прекрасну традицію. І якщо хочете знати, що нового з`явилося для дітей — звертайтеся до їхніх сторінок. Ось деякі з нових творів: Леся Мовчун «Розшукується півень або злочини зухвалої подушки» — казковий детектив, Микола Лукашук «Незвичайні пригоди кота Сосискіна», Анатолій Григорук «Черепаха Ніндзя», Леся Воронина «Таємниця Помаранчевої планети» та багато інших. Дуже хочеться, щоб всі вони якнайшвидше стали книжками. Ми маємо вже українські дитячі детективи, фантастику, науково-пізнавальну літературу (йдеться про молодшу вікову категорію читачів). Пишуть для дітей прекрасні автори Марина та Сергій Дяченки, Андрій Курков, Тамара Крюкова, Олег Кінаш (Кінашолько) та багато інших. Дитяча книжка є. Інша справа, що доступна вона не кожній дитині, і не завжди знаходить свого читача. Українська книжка, і дитяча зокрема, в занепаді не сама по собі, а відносно доступності, бо якщо те, що виходить, не доходить до читача, впливу цієї літератури не відчувається. А ми ж хочемо, щоб наші дітки читали добрі книжки, щоб любили і розуміли рідне слово. Хочемо, правда? Я вже сказала, що інтерес до читання серед дітей дещо зріс, певною мірою завдяки тому, що з’явилися цікаві книжки. Проте, книжку треба дитині дати, донести до неї, показати її.
Перш ніж говорити про те, чому не читають наші діти, треба було б задуматися, а хто і як мав би їх цьому навчити? Ми вже знаємо, що і батьки їхні також, здебільшого, читанням не захоплюються, та й купити книжку не завжди в змозі. А чи може хтось навести багато прикладів молодих вчителів, які вільно орієнтуються в літературному процесі, зокрема в дитячому? Особливо в українському, чи як тепер модно говорити, в україномовному.
І ось ми підходимо до «святая святих» наших з вами обов’язків: допомогти нашим дітям знайти потрібну книжку, навчити зрозуміти, що ніякі комп’ютерні ігри, ніякі мультики, ніяка сірятина, що виливається на свідомість наших бідних дітей (і не тільки дітей) з екранів наших телевізорів, не замінять нам доброї книжки. А для цього люди, професійним обов’язком яких є виховання любові до книжки, повинні бути найбільш читаючими людьми в суспільстві! Всякі показники бібліотечної роботи міфічні, всякі цифри, всякі заходи «для галочки» є мильними бульбашками, якщо людина, працюючи з читачами, не знає літератури, не цікавиться літературними новинками і не може поговорити з дитиною, з її батьками про прочитану книгу. Скажіть мені, що читає бібліотекар, і я скажу вам, чи має він право бути бібліотекарем — особливо дитячим. Напевно, було б правильним враховувати це при організації системи післядипломної освіти. Бібліотекар повинен навчати читати всіх: батьків, вчителів, він повинен вміти допомогти читачам не зненавидіти літературу назавжди після того, як з великою мукою і потугою прочитана остання книжка з довжелезного і нудного списку за шкільною програмою (а нудного тому, що здебільшого ця література не відповідає віку читача). Шкільна програма — це окрема і дуже болюча тема. Ми мусимо брати участь у складанні таких списків, давати свої пропозиції, рекомендації відносно занесення тієї чи іншої книжки до списку позакласного читання, інакше, ми не можемо знімати з себе вини за те, що наші діти не люблять і не хочуть читати.
Напевно, подібні проблеми є в багатьох країнах, а не тільки в Україні. Проте, у нас є ще одна проблема, якої, мабуть, немає більше ніде. В Україні значна частина читачів української книжки читати не хоче (аналізувати причини не буду, хоча причини є, дуже ясні і очевидні). А якщо до такої категорії входять люди, які безпосередньо працюють з книжкою, або причетні до її видання чи розповсюдження ... то й «маємо те, що маємо». Але маю надію, що серед бібліотекарів, особливо дитячих, таких немає, їх просто не повинно бути! Бо дитяча книжка нас всіх переносить в дитинство. Прості дитячі віршики допомагають краще вивчати українську мову, яка ніколи і ні для кого в Україні не буде чужою та іноземною. Даймо сучасній дитині більший вибір, ніж мали ми з вами. Просто, постараймося, щоб у наших бібліотеках для дітей були всі новинки дитячої літератури українською мовою. Російська книжка від цього не постраждає, вона просто трішечки посунеться на книжковій полиці, даючи місце під сонцем своїй українській посестрі. Я ніколи не повірю, що дитина, яка розмовляє російською, прочитавши веселі вірші, смішинки Грицька Бойка чи чудові казки Наталі Забіли, залишиться байдужою до української мови. Вона ще й мамі своїй прочитає. Тільки треба, щоб ця книжка потрапила дитині до рук, а не прикрасила трафаретну виставку, до якої читач іноді підійти боїться, про «рідну мову українську» до чергового ювілею.
«Якби нам вдалося оце маленьке діло зробить, то велике саме собою зробиться», — так сказав колись Тарас Шевченко, видаючи на свої мізерні кошти «Буквар» українською мовою для народних шкіл. Давайте і ми будемо робити своє маленьке діло, то й виросте в нас нове покоління без комплексів «меншовартості», здатне усвідомити, який багатий літературний спадок ми маємо, здатне зрозуміти через літературу душу народу, його самобутність.
Десь я зустрічала таку цитату «Література по своїй вдачі, є річ місцева, наука — космополітична». Це про дорослу літературу сказано. Напевно тому, що не всі люди розуміють певний стиль життя, певну ментальність того чи іншого народу, вони не люблять і його літературу. Це про дорослу літературу сказано, а дитяча належить особливому народу — «дітям», якою б мовою вона не була написана. Але, якщо в Україні існує проблема в оволодінні українською мовою, то давайте всі разом звернемо більшу увагу на пропаганду саме української книжки. Дорослій людині важко себе перебудувати, тож давайте будемо виховувати наших дітей на таких книжках, щоб їм не була чужою ні їхня рідна земля, ні рідна книжка, ні рідна мова.