Вплив історичних подій на трансформацію поглядів і змісту роботи
сучасних бібліотек для дітей в Україні
Наукові принципи організації такої важливої для суспільства соціальної інституції, як дитяча бібліотека, були викладені у 1914 р. у праці «Детская библиотека Д.Ю. Доброй в Киеве» засновницею першої спеціалізованої бібліотеки для дітей в Україні, почесною, спадкоємною громадянкою м. Києва Д.Ю. Доброю. Комуно-більшовицька влада, починаючи з 1918 р., уміло використала всі наукові постулати її авторської праці і, навішавши бібліотекам ідеологічне комуняцьке нашарування, почала виховувати юних ленінців та сталінців. У роки тотального більшовицького режиму, роки утисків і репресій до всього українського, бібліотеки для дітей справно виконували завдання партії, яка, до речі, і довела роботу бібліотек і бібліотекарів до повного абсурду. Саме тоді у 20–х рр. XX ст. було введено кількісні показники по оплаті праці бібліотекарів, а саме: кількість читачів та книговидач. Бібліотечні стахановці справно займалися приписками всі роки аж до комуністичного занепаду та розпаду СРСР.
Здавалося, що з отриманням, а не завоюванням, з проголошенням, так званої, незалежності України, до нас, бібліотекарів, прийдуть суттєві зміни та відбудеться реорганізація бібліотечної справи в Україні, і нарешті — найголовніше, те, чого так марно чекають бібліотекарі в Україні, що будуть скасовані комуно-більшовицькі, стахановські кількісні показники по оплаті праці бібліотекарів в Україні. Бібліотекарі України мали надію, що їхня оплата праці буде прирівняна якщо не до оплати праці державного службовця, то хоча б до оплати праці та пенсійного забезпечення наукового працівника музею, архіву. За 15 років незалежності в бібліотечній Україні нічого не змінилося на краще у ставленні влади до оплати праці бібліотекарів, до реформування змісту роботи бібліотек. Помінявши червоне ідеологічне забарвлення на інші ідеологічні кольори, бібліотеки, що обслуговують дітей, все одно фактично виконують в Україні суто ідеологічну функцію, впливаючи на світогляд та ідеологію як дітей-читачів, так і дорослих читачів.
Усім українським бібліотечним світом дитячі бібліотекарі сьогодні борються з дитячою безпритульністю, наркоманією, СНІДом, злочинністю, жебрацтвом, тобто усім тим, що рясно виросло за останні 15 років так омріяної «солодкої незалежності». Робота ця ведеться при обрізаних штатних розписах працівників бібліотек, яка, порівнюючи зі штатами станом на 1 січня 1991 р., сьогодні майже в три рази менша. Силу силенну знань, наукового змісту вкладають бібліотекарі у створені ними наукові, методичні розробки, які залюбки використовують усі верстви суспільства. А що чують бібліотечні професіонали, виходячи на пенсію, від тих, на кого вони працювали все своє свідоме життя? Від невдячного суспільства вони чують: «Які ви там науковці? Вашою справою було і є виконувати положення Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу» — зберігати книжковий фонд бібліотеки і видавати книжки». Хіба це не є блюзнірством і підтвердженням недорозвиненості суспільства в Україні у своєму ставленні до бібліотек?
На даний час, живучи в Європі, український бібліотекар не має європейського ставлення суспільства до оцінки праці бібліотекаря. Колегам-бібліотекарям із Канади, Швеції, навіть з Бангладеш і Зімбабве ніколи не зрозуміти своїх колег–бібліотекарів з Україні та інших країн пострадянського простору. Йдеться про існування таких дивних критеріїв по оплаті праці бібліотекарів в Україні, як: кількість читачів у вимираючій країні та кількість книговидач при вражаючому книжковому голоді у сільських бібліотеках та масовій еміграції за кордон репродуктивного населення України.
Якось рахітично крокує бібліотечна Україна усі ці 15 років незалежності до бібліотечної Європи, до європейських бібліотечних нормативно-правових стандартів. Ратуємо за європейській вибір на словах, а не на дії. Усе робиться, як вигідно владі і тим, хто її представляє.
Змінюються міністри культури, змінюються абревіатури на вивісках міністерства, пересідають із крісла в крісло держслужбовці, лише проблеми в бібліотечній справі залишаються незмінними всі 15 років незалежності країни під назвою Україна.
На сучасному етапі розвитку розшарованого та ідеологічно слабкого суспільства бібліотеки та бібліотекарі, що обслуговують дітей, докладають значних зусиль, щоб їхні установи певною мірою були центрами інформації, духовного розвитку та організації дозвілля читачів-дітей. Але без зацікавленості та практичної фінансової та матеріальної допомоги владних структур, представників влади, без докорінної зміни нормативно-правової та законодавчої бази на зразок бібліотечного законодавства країн Європи бібліотечній Україні самотужки не вийти на рівень бібліотек європейських країн.
Мені можуть докинути, що я чорними фарбами малюю сьогоднішнє життя бібліотек України, що є в Україні бібліотеки, які відповідають світовим стандартам. Відповім таким віруючим: «Так є, але одиниці, так звані, «національні», але зовсім не сільські, обласні, міські, районні». Називати їх поіменно немає сенсу, бо це, перш за все, лише окремі, поодинокі, суто специфічні, успіхи керівників бібліотек, що за збігом обставин стали «національними» бібліотеками. Спробуйте досягти обласній або районній бібліотеці статусу «національної» і отримувати платню, як у «національній». Технічне оснащення комп’ютерами, програмним забезпеченням, Інтернетом у багатьох бібліотеках України, в основному, відбулося за рахунок, так званих, «грантів», виграних у XX ст. у «Відродження», Посольства США, закордонних благодійників, але тільки не за рахунок держбюджету області, району, міста, села. Минув деякий час, застаріло обладнання, зник дармовий Інтернет. І ось з якими проблемами тепер стикаються бібліотеки України: немає коштів на ремонти та модернізацію ПК, на Інтернет. Владі це не потрібно. Буржуазному суспільству України також не до розвитку бібліотек. Це ж не газ і не нафта. Зиску ніякого, підйому теж. В усякому разі, на даний час зрушень на краще в законодавчій та нормативно-правовій базі в бібліотечній Україні не передбачається.
А у зв’язку з тим, що у бібліотеки України від обласного до районного, сільського рівнів зовсім не приходять випускники бібліотечних навчальних закладів (якщо вони ще є в Україні), і швидкими темпами іде старіння бібліотечних кадрів, то така установа, як бібліотека, у перспективі взагалі може зникнути у сільській місцевості. Проте на передній план тут виходять шинки, кафе, ресторації тощо як єдині на селі «заклади культури».
На мою думку, було б доцільним розширити функції харчових установ, що зарясніли на селі, та зробити їх більш потрібними населенню села, зобов’язавши власників передплачувати газети, придбавати книжки, або ще краще — сплачувати податок у сільську Раду на розвиток сільських установ культури. А ще краще — об’єднати кафе з бібліотекою або клубом. Це, до речі, було б краще, ніж у м. Рівному, де з’єднали шкільні і сільські бібліотеки. Бо кафе і шинки на селі виглядають привабливіше, ніж аварійні приміщення шкіл, бібліотек і клубів.
Події, що відбулися в Україні в кінці 2004 р., сповнили деяку частину бібліотечної громадськості, так званими, «помаранчевими надіями» на суттєві зміни у бібліотечній галузі. Проте зміни лідерів держави, керівників облдержадміністрацій, районних, міських, у тому числі і в галузі культури, ні до чого путнього не привели. Хіба що замість слова «мистецтв» на вивісці Міністерства тепер — «туризму», і замість назви «відділ бібліотек» з’явилася нова — «департамент». На посаду міністра культури було призначено куму-співачку, професора без диплома, кандидата наук. Про що можна було мріяти бібліотечній Україні?! До влади всіх рівнів, у депутати різних рад прийшли, не маскуючись, куми, свати, брати і сестри, зяті, невістки, діти осіб, що правлять державою. Такого Україна не бачила навіть при комуно-більшовицькій владі! Одним словом — Майдан попутав. Дякувати Богові, що сьогодні у людей розвіявся «помаранчевий морок» надій, розвіялися «майданові ілюзії» про «чисті руки», про «любих друзів». Сьогодні, якщо ти не кум і не сват, — відпочивай зі своєю професійністю.
Проводячи історичні аналогії подій в Україні, напрошується висновок, що, як і в 1918 р., так і в 2006 р. нова українська буржуазія виявилася неспроможною перед вишколом законспірованої під «соціалістичну» партію Мороза О.О, реформованих ще при Горбачові М.С., комуністичних вождів типу Мороза О.О. Тому маємо те, що маємо, а саме — Новий «Універсал», який, на мою думку, розділить долю попередніх. Підтвердженням моєї думки є схожість історичних подій, що мали місце під Крутами на початку ХХ ст. і на Майдані на початку XXi ст. Саме після таких подій Україна ще не отямилася, і невідомо, коли прийде до тями після красивих обіцянок на Майдані.
Тож виходить, що справдилися мої передбачення, викладенні у статті «Помаранчевий колір надій у бібліотечному тунелі», надрукованій у «Віснику книжкової палати» (2005 р., № 9). На сцені української політики діють нові, так звані, старі лідери, а от проблеми у бібліотечній галузі залишаються старими. Нові, так звані «помаранчеві», держслужбовці виявилися взагалі ніякими, а в деяких випадках — взагалі некомпетентними стосовно питань бібліотечної галузі. Апломбу було багато, а покращення бібліотекам — ніякого. До речі, довідка для скептиків: екс-президент України Л.Д. Кучма, створивши однойменний благодійний фонд, тепер опікується поповненням книжкових фондів бібліотек України. Наприклад, у 2005 р. він особисто взяв участь у святкуванні 75-річного ювілею ЦБС Богуславського району, що на Київщині, і подарував бібліотеці комп’ютер і книг на 15 тис. грн.
Сьогодні оптимізму, як не смішно, додає лише те, що до Кабінету Міністрів України на чолі з В.Ф. Януковичем прийшли люди, які в свій час, набивши гулі на посаді віце-прем’єра з гуманітарних питань, уже хоч якось розуміються на бібліотечних проблемах і вживають у своєму лексиконі слова «бібліотека» (правда «національна») і знають, що у тих бібліотеках працюють люди за професією бібліотекар. Погодьтеся, що сьогодні це краще для бібліотечної України, ніж бути відповідальними за культмасовий сектор у кабміні і водити міністрів на екскурсії в театри і на ковзанки, або витягати міністерством гурт «Гринджоли» на Євробачення та судитися з кіностудією і театром Російської драми.
Взагалі, я ніколи і нікому ні в чому не заздрив. Але сьогодні я «білою заздрістю» заздрю Федерації футболу в Україні та її керівникам, які, не дивлячись на всі домагання «помаранчевої влади», не дали впасти на коліна українському футболу, а навпаки, вивели його на світовий рівень. Я мрію про те, що в Україні знайдуться політики, бізнесмени, які бажатимуть створити нову бібліотечну еліту і ні в якому разі не використовувати стару бібліотечну старшину. Щоб вони, на зразок Федерації футболу України та Професійної ліги України, створили нову бібліотечну систему за всіма європейськими канонами, нормативно-правовим засадами. Я мрію про такі часи, коли провідні бібліотеки країн Європи купували б наших бібліотекарів, а в наших бібліотеках працювали, хоча б за 20 тис. євро в місяць, бібліотекарі з Нігерії, Бангладеш, Німеччини, Англії, Італії тощо. Я мрію про створення Федерації бібліотек України, а не про якийсь департамент у структурі Міністерства культури і туризму України, якому в усі часи бібліотеки були, як більмо на оці, бо на першому плані у чиновників цього відомства зовсім інше, зокрема набридлі всім бібліотекам, так звані, «тендери», від яких комусь дуже солодко у вищезгаданій установі.
Цікаве порівняння з футболом і бібліотеками. У футболі є трансфер, де чиновник не впливає на купівлю і продаж футболіста, а у Міністерстві культури і туризму України є «тендер», де чиновник впливає на вся і на всіх, на зміст централізовано закуплених книжок для бібліотек України, на, так звану, «потрібність», особливо на селі.
Федерація бібліотек України розробляла би стратегію розвиту бібліотечної справи, створювала би нормативно-правові та законодавчі акти, що стосуються життєдіяльності бібліотек. При ФБУ було б доцільним створити підрозділ під назвою «Професійна бібліотечна ліга», яка б займалася втіленням у життя бібліотек України законодавчих актів, що стосуються життєдіяльності бібліотек, яка б юридично захищала бібліотеки і бібліотекарів від свавілля держслужбовців і депутатів.
На мою думку, в Україні вже давно назріла реформа бібліотечної галузі. Було б доцільним розмежувати бібліотеки за відомчою приналежністю і соціальним статусом, а оплату працівників бібліотек також розмежувати за ступенем роботи в тій чи іншій бібліотеці. Наприклад, до вищої категорії віднести такі бібліотеки, як: національні, обласні, міські з населенням міст більше 1 млн. чол., АР Крим; до першої категорії віднести бібліотеки міст з населенням 700 тис. чол.; до другої категорії віднести бібліотеки: обласні, районні та міські з населенням міст від 300 тис. до 500 тис. чол.; до третьої категорії віднести бібліотеки міські та районі з населенням від 100 тис. до 300 тис. чол.; до четвертої категорії віднести бібліотеки районні та міські з населенням до 100 тис., а також сільські бібліотеки-філії.
На мій погляд, бібліотеки вищої, першої та другої категорій повинні бути платними для населення України. Відповідним чином за приналежністю бібліотекаря до тієї чи іншої категорії встановлювати йому зарплату, посадовий оклад і надбавки, а не за кількістю читачів і книговидач. Науковий статус працівника бібліотеки надавати бібліотекарю за науковість розробок, бібліотечних покажчиків, за вагомий внесок у бібліотечну справу України. За науковість — встановлювати доплату до 50 % посадового окладу незалежно від інших доплат.
Підсумовуючи вищевикладене, можливо стверджувати, що, починаючи з 15 серпня 1908 р., тобто з часу заснування першої спеціалізованої бібліотеки для дітей в Україні Доброю Д.Ю., бібліотеки для дітей в Україні на певних історичних проміжках, попри всі ідеологічні нашарування, перш за все, були гуманістичними установами, а бібліотекарі, що обслуговували дітей, на відміну від інших категорій бібліотекарів, завжди були високопрофесійними спеціалістами, гарними психологами, педагогами. Вони завжди вміли створити в бібліотеці для дітей такі умови, щоб дитина мала постійне бажання відвідувати бібліотеку, таку ауру довіри і розуміння проблем дитини, якої діти не мають у своїх сім’ях.
Слід також визначити, що вплив історичних подій на трансформацію поглядів і змісту роботи сучасних бібліотек для дітей в Україні є незаперечним фактом як у минулі часи, так і тепер, і у майбутньому. При цьому владі слід не забувати, що вся її «творча» діяльність щодо бібліотечної справи в Україні завжди знайде своє віддзеркалення у працях науковців і пам’яті різних поколінь бібліотечної громадськості.