Доля, виспівана в квітах
Були в XX ст. спалахи визначних світових талантів, знакових подій в житті людства і серед них — єдина в світовому живописі неосвічена жінка-селянка, яка самотужки сягнула воістину фантастичних висот у малярській справі. Про неї великий Пабло Пікассо сказав: «Це геніальна українська жінка. Якщо б у Франції була така, ми б змусили увесь світ говорити про неї». Це — Катерина Василівна Білокур, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, її неосяжні степові далі, колгоспні лани, щедрі дарунки родючої землі і розмаїті квіти — символ радості, щастя і духовного життя народу.
Ім’я Катерини Білокур сьогодні згадують поряд зі славетними Анрі Руссо, Іваном та Йосипом Генераличами, Марією Приймаченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки, сповненої буденної тяжкої праці селянського життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод. Їй довелося пережити осуд односельців, які вбачали у її заняттях малюванням спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла непорозуміння матері, яка вважала її малювання безглуздим, і все-таки подолавши ці непрості в сільському житті перешкоди, вона крок за кроком, відкрила для себе таємниці живопису.
В 1900 році у селі Богданівка, поблизу Яготина, у простій селянській родині народилася донька, Катря, якій Бог дав великий дар та не дав людського щастя. Розумна дівчина, не отримавши шкільної освіти, сама навчилася читати. Тяжка фізична праця, патріархальні звичаї, убогість села, відсутність розуміння з боку близьких людей не зупинили Катерину в її бажанні стати художником. А життя дівчини справді було тяжким і безрадісним. Мовчки несла гірко-солодкий хрест своєї долі. Була вона невтомна трудівниця, всяку роботу виконувала, і вродою чарувала : хлопці не лише зі свого села, а й із сусідніх біля неї упадали, до неї сватались. А вона їм «Як дозволиш малювати, то піду за тебе!». Вони їй відповідали: «Та що це ти, Катерино, надумала, та отямся!». Отак і звікувала вік самотньою. Її дітьми стали квіти. А мати говорила, що соромить її перед людьми, бо заміж не виходить. І, доведена до відчаю, в листопаді 1934 року надумала втопитися в річечці, що протікала в кінці городу. На щастя, не втопилася, але та пригода коштувала їй дорого — застудила ноги й до кінця днів своїх ходила з ціпком і вже не бігала. Лише спробою самогубства відвоювала у батьків право малювати.
Художниця сама навчилася розводити фарби, ґрунтувати полотно, робити саморобні пензлики, розрізняти кольори, групувати палітру барв. Малювати починала з портретів своїх близьких родичів. Перші її роботи: «Жінка в зеленому корсеті» (1920-ті рр.), «Портрет Олі Білокур» (1928), «Портрет Надії Кононенко» (1929), «Портрет колгоспниці Тетяни Бахмач» (1932-1933) та інші свідчать про прагнення художниці досягти портретної схожості.
Джерелом натхнення народної художниці були пісні, казки, легенди, народне мистецтво.
Художня манера Катерини Білокур сформувалася вже на початку 30-х років 20 ст. У вишуканій композиції «Квіти за тином» (1935) півонії, мальвії, ромашки, кручені паничі постають перед глядачем в усій красі, наче пливуть у прозорому повітрі, сповнені пахощів і сили зростання. У творах Білокур цього періоду помічається бажання художниці встановити зв’язок людини з природою, звучить хвала земній красі, яка для Катерини — як квітка.
Знайомство з відомою українською співачкою Оксаною Петрусенко стало для мисткині світлом в її житті. Катерина, на знак подяки надіслала співачці листа зі своїм малюнком. Співачка розповіла про незвичну долю художниці Василю Касіяну і Павлові Тичині, а далі, за їх порадою, звернулася до Центру народної творчості в Києві, звідти надіслали рекомендацію до Полтави. І розпочалася дорога до визнання. Нарешті поціновано творчість Білокур, почався успішний поступ у велике мистецтво.
У 1940-1941 роках на виставках у Полтаві та Києві експонувалися картини Білокур. Її нагородили поїздкою до Москви, де мала змогу побувати у багатьох музеях, ознайомитися з шедеврами видатних художників світу. Найбільше враження справили на неї твори в Музеї образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна та Третьяковській картинній галереї.
Але чорним круком прилетіла в українську землю велика трагедія — війна. У роки окупації вона майже не малювала.
І все ж у 1942-1943-му створює одну з найкращих композицій «Квіти на блакитному тлі», яку дарує Київському музею ім. Тараса Шевченка.
У кінці 40-х років Катерина Білокур створила немало майстерних композицій, що принесли їй визнання і долучили її до більш високого рівня мистецтва. Своє духовне кредо, свою хвалу квітам вона перенесла в картини. Квіти городні, польові, берегові, гайові, лісові, різночасні за порою цвітіння опиняються в її композиціях раптом поряд то у вінку чи букеті, то на столі, то в якомусь неозначеному просторі: «Привіт урожаю» (1946), «Півонії» (1946), «Цар Колос» (1947), «Квіти та горіхи» (1948), «Півонії» (1948), «Колгоспне поле» (1948-1949), «Пшениця, квіти, виноград» (1950-1952).
Однією з найяскравіших і найвідоміших є картина «Цар Колос»: до колосся пшениці тягнуть свої голівки садові, польові та лісові квіти. Тематична суть твору — життєдайна сила хліба, колоса. Усе тут величне, щедре, багате в цвітінні, урожайності. Твір розкриває і характер самої художниці — її глибоку народність, любов до рідної землі, шану до хліборобської праці. Картина відразу стала знаменитою та, на жаль, не повернулась з виставки в Парижі 1957 року. Не менш визначною є і картина «Колгоспне поле», яка була створена у 1949 році в щасливий період життя (рік завершення картини був роком прийому Білокур до Спілки художників). Це — мальовничий гімн квітам: Шість жоржин, які піднімаються із-за тину з накинутою на нього хусткою, і величезний вінок, сплетений із усіх квітів, що розпускаються протягом року. Це ті квіти, які вона бачила, навіть не виходячи із двору свого будинку в Богданівці, і через які вона осягала сама й розкривала іншим красу всесвіту і велич Бога. Крізь квітковий вінок розкривається далечінь — вода, земля, небо — неосяжний і загадковий світ, про який Катерина Білокур знала незрівнянно більше, ніж ті, хто не раз обігнув земну кулю.
У творчому доробку художниці було також багато натюрмортів. Найвідоміші з них — «Снідання» (1950), «Квіти, яблука, помідори» (1950), «Натюрморт з колосками і глечиком» (1958-1959), «Натюрморт» (1960).
Графічні праці Катерини Білокур видають у ній серйозного, вдумливого дослідника натури. Це сприйняття баченого уже відчутне в «Портреті Софії Журби» (1940-ві рр.), намальованому олівцем, і особливо передано в автопортретах 1950, 1955, 1957 років, які виконані в тій самій техніці. В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою: «Багрянець осені» (1950-ті рр.), «Гай» (1955), , «Вересень» (1956), «Осінь» (1960).
У натюрмортах, пейзажах, портретах, автопортретах Катерини Білокур органічно поєднуються безпосередність світосприйняття, оригінальність образного відтворення, досконалість композицій та висока майстерність. Найбільше у картинах відтворювала квіти — соняшники, жоржини, півонії, волошки (всього понад 100 назв). За свою творчість у 1951 році художниця нагороджена орденом «Знак пошани». В цьому ж році одержала звання Заслуженого діяча мистецтва України, а у 1956 році — Народного художника України. Разом з могутнім хистом малярським в щедрій і багатій душі Білокур жила справжня письменниця. Ніхто про неї не скаже краще, ніж сказала вона в своїх листах. Жива, співуча, розмаїта, щедра в інтонаціях своїх, справді народна мова, не позбавлена неправильностей і діалектизмів, слугує їй для ліричних монологів та яскравих описів природи. Крізь усе життя мисткині проходить невгасна любов до творчості Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна, Івана Тургенєва, Олексія Толстого. Вона їх любо цитує в листах, як наводить і безліч народних пісень, які звучали в її душі, відтворені на полотні барвами.
Незважаючи на звання Народної художниці, визнання її творчості, життя не змінилося на краще. Холодна хата взимку, напівзлиденне існування, хвороба матері й самої художниці, постійна нестача фарб, а потім — ліків. І ніхто в рідному селі, в районі, в Києві не перейнявся стражданнями, бідами й печалями майстрині. Тільки дехто час від часу допомагав їй. Два останні роки свого життя Катерина Білокур не працювала — хворіла. Все болючіше, все гостріше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати.
Тяжко доживала свої останні дні на Землі геніальна художниця. Виснажена, рокована тяжким недугом, не витримавши в Яготинській лікарні операції, 9 червня 1961 року вона тихо пішла з життя.
Велика посмертна слава прийшла згодом. Диво-картини Катерини Білокур експонуються в музеях України, відкрито в Яготині Картинну галерею на її честь. Перед входом до неї встановлено пам’ятник художниці роботи земляка-скульптора Володимира Ганзенка. У селі Богданівці, «столиці» Катерини Білокур, відкрито садибу-музей її імені. Біля хати — пам’ятник, споруджений скульптором Іваном Білокуром. В 1989 році започаткована премія імені Катерини Білокур, а в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур. Прийшов час на пошанування: видано альбоми, книги, мистецькознавчі дослідження, створено науково-популярні та художні фільми.
Минає 110 років як відлетіла у небесний вирій квітуча душа. Її життєпис — то як роман, сповнений драматизму, де було й нерозділене кохання, і чиєсь нерозуміння, де були конфлікти з близькими людьми, і причиною всьому була та ж таки одержимість, нездоланна відданість мистецькому покликанню.
Спливають віки... Залишається вічність, а в ній людська любов і пам’ять про величну і земну художницю Катерину Білокур з України.
Поданий нижче інформаційний бібліографічний список детальніше ознайомить вас зі складною долею талановитої української художниці. В ньому представлені літературно-критичні матеріали, електронні ресурси, сценарії масових заходів про життя та творчість Катерини Білокур, художні твори про неї. Доповнює список перелік видань з портретами народної мисткині.
До змісту Наступна 