Додаток 3
У гостину до Марійки…
Сценарій літературного ранку
Дійові особи: Бібліотекар, Марійка, Хлопчик, Дівчинка.
На сцені — виставка книжок Марійки Підгірянки.
Виходять Хлопчик і Дівчинка.
Дівчинка (читає): Марійка Підгірянка… Ти чув про таку письменницю?
Хлопчик: Це не письменниця, це — дівчинка!
Дівчинка: Ти що? Хіба діти пишуть книжки?
Хлопчик: А хіба дорослих зовуть так по-дитячому: Марійка Підгірянка?
Дівчинка: Треба запитати!
(Входить Бібліотекар). Скажіть нам, будь ласка, хто така Марійка Підгірянка?
Бібліотекар: Марійка Підгірянка — це псевдонім української поетеси Марії Ленерт-Домбровської.
Хлопчик: А чому її звати так по-дитячому — Марійка?
Бібліотекар: Тому що вона писала вірші для дітей. І була не лише письменницею, а й вчителькою… А псевдонім Підгірянка — на честь рідного краю Підгір’я, тобто Прикарпаття. Саме там 29 березня 1881 року у родині лісничого Омеляна Ленерта, яка проживала у селі Білі Ослави, народилася дівчинка Марійка… Вона зростала на Гуцульщині, оповитій казками та легендами, змалку вбирала у душу мамині казки та пісні, дідові бувальщини і легенди, коломийки та приказки, красу рідного краю. Але вона про це може розповісти сама… Агов, Марійко!
Марійка: Добрий день! Звичайно, я дуже любила моє рідне Підгір’я ще і тоді, коли була малою.
Блакитне небо в головах,
В ногах діброви сині.
Орли мандрують по верхах,
Овечки — в полонині.
Соколом бистрим лине зір
По рідній всій сторонці —
По збочах гір, зелених гір,
На лан, блискучий в сонці.
Лани, як золото, блищать
У голубім безмежжі.
За ними мріє сіножать
Як біла нитка, в’ється шлях,
Од тих ланів на села —
Там і моє село в садах,
Й хатиночка весела.
Бібліотекар: А ще Марійка дуже любила слухати пісні… На її батьківщині вони називаються співаночками. Згодом вона сама почала римувати — і співати.
Виходять дівчата, співають: «Співаночки мої милі»…
Хлопчик: А де вчилася Марійка Підгірянка?
Бібліотекар: На жаль, дівчинка змогла закінчити лише двокласну школу у селі Уторопи, куди переїхала родина. Але Марійка часто гостювала у свого дідуся, священника Миколи Волошина, який мав багато книжок. І наполеглива гуцулка самотужки здобула освіту, склала екстерном іспити у жіночій вчительській семінарії і стала, як мріяла, вчителькою. У школі вона працювала понад сорок років… А це було нелегко, бо у ті часи Західна Україна потрапляла під владу різних урядів (Австро-Угорщини, Чехії, Польщі), які неприхильно ставилися до розвитку української культури.
Марійка: Школо наша, школо, мати наша мила
Ти нас всіх пригорнеш, як голуб під крила.
Ти нас всіх научиш, як у світі жити,
Як зло оминати, а добро чинити.
Бджілоньки — на квіточки, дітоньки — до школи,
Там збирають мудрість, як із квіток бджоли.
Бібліотекар: Марійка Підгірянка ніколи не вважала себе поетесою і не прагнула друкувати своїх творів. Вона писала віршики для дітей, щоб їм легше було вчитися: запам’ятовувати букви, математичні дії, пояснювати різноманітні явища природи…
Гра із глядачами «Впізнай місяці». Читці читають вірш, а глядачі впізнають пропущені слова.
Ой місяць … кличе мороза,
Морозить лиця, щипає носа. (Січень).
А місяць … вітрами дує,
На водах з льоду мости будує. (Лютий).
…-місяць льоди поломить, —
Весняну пісню річка задзвонить. (Березень)
Квітами … всіх привітає,
Усі садочки порозквітає. (Квітень).
Гей, … прийде у дні чудові,
Простелить всюди трави шовкові. (Травень).
А місяць … луги покосить,
Червоним соком ягідки зросить. (Червень).
А місяць … гарячим літом
Обсипле липи пахучим цвітом. (Липень).
А місяць … серпом задзвонить,
Достиглий колос додолу клонить. (Серпень).
…-місяць добре гадзує,
Овоч смачненький дітям дарує. (Вересень).
А місяць… мряку розсіє,
В лісах, в садочках лист пожовтіє. (Жовтень).
А … — той жалю не має:
З дерев останнє листя зриває. (Листопад).
А місяць…, на радість людям,
Сніжком присипле, засипле груддя… (Грудень).
Бібліотекар: А ще Марійка Підгірянка дуже любила ліс, адже вона виросла у родині лісничого. І от одного разу квіти і птахи розповіли їй казку, яку вона згодом переповіла дітям — казку про синицю.
Інсценівка уривків з п’єси «В чужому пір’ю».
Дійові особи: Синичка 1, Синичка 2, Рожа, Лелія, Дзвіночок, Братчик, Фіалка, Вітер, Ніч.
Рожа: Квітки-сестрички, що то за новина,
Що сумна вся наша прекрасна долина?
Сумні всі пташки, пісень не співають.
Не знаєте, сестри, яку журбу мають?
Лелія: Як я умивалась на зорі росою,
Синички казали поміж собою,
Що одна синичка від них відреклася,
Зняла своє пір’я, в чуже одяглася,
І своє гніздечко залишити хоче,
В чужину летіти, десь у світ за очі.
Рожа: О, я б ніколи того не зробила,
Рідну свою землю я б не залишила.
Дзвіночок:І я — ні!
Фіалка:І я — ні!
Лілея:Я також — ні!
Входять Синичка 1 і Синичка 2.
Синичка 1:А дивись, які я маю гарні пера,
А ти собі проста пташка синьопера!
Синичка 2:Та й ти такі вчора сині пера мала.
Чим ти свої крила так зафарбувала?
Синичка 1:Не хочу я бути така, як ти, проста.
Придбала я, бачиш, крашених доста.
Свої пера я зірвала, хоч боліло,
Тепер межи панські птахи піду сміло,
Тепер приймуть мене в своє товариство.
Подивись лиш, яка я гарна і барвиста!
Синичка 2:Ой, будеш ти, моя сестро, дуже бідна,
Бо ні чужим, ані своїм не потрібна.
Свої тебе не пізнають, відречуться,
А чужії над тобою насміються.
Схаменися, сестро люба, поки час ще,
Між своїми все найліпше і найкраще.
Синичка 1:Як не хочеш, сама піду, — світ відкритий,
А ти будеш в своїй хаті повік жити.
(Іде).Синичка 2 (услід): Хай моя бідна хата, але власна,
А ти йдеш чужим служити, ти — нещасна!
Схиляє голову і плаче. Входить Вітер.
Синичка 2:Ой, Вітрику, летунчику,
Світами літаєш,
Може, мою сестру бідну,
В чужині пізнаєш.
А як вдасться ту сестричку
В чужині зустріти,
Почни нашу співаночку
Тихенько шуміти.
Як моя сестричка вчує
Співанку з родини,
То затужить, засумує
І верне з чужини.
Вітер:Тим я тобі не поможу, —
Заспівати я не можу,
Бо співати я не вчився,
Лиш світами волочився.
Та що діять — добре знаю:
Рідний запах позбираю,
Із квіточок та із зілля,
Та з смерекового гілля.
А як його позбираю,
Рознесу в чужому краю,
Як сестра цей запах вчує,
То затужить, засумує
І повернеться з чужини,
До гніздечка, до родини.
Синичка 2:Дякую тобі, єдиний,
Милий Вітре з Верховини.
Рожа: На тобі один листочок,
Лиш будь тихо хоч часочок.
Лелія:Запаху і в мене повно,
Бери собі, скільки вгодно.
Фіалка:Я маленька і смирненька,
Та на запах багатенька
Братчик:Мої шати з оксамиту,
Любий запах мого світу.
Дзвіночок:Дзвінки мої дрібно дзвонять,
Ніжний запах з себе ронять.
Вітер ходить від квітки до квітки і збирає запахи-листочки.
Вітер:Дякую вам, мої милі,
Що мене так збагатили.
З таким даром можу сміло
Розпочати своє діло.
Усі йдуть. На сцені з’являються Синичка 1 і Ніч.
Синичка 1:Ходжу, блукаю,
Світами броджу —
Щастя шукаю,
Найти не можу.
(Відгомін: «Не можу… Не можу»).
Живу в палатах,
В теремах сиджу,
Ходжу у шатах,
Щастя не виджу.
(Відгомін: «Не виджу… Не виджу»).
Вдень я сміюся,
Весела ходжу,
А в ніч журюся,
Спати не можу.
(Відгомін: «Не виджу… Не виджу»).
Лиш зійдуть зірки,
Лиш місяць блисне,
Птах злетить в гніздо,
Щось серце тисне.
(Відгомін: «Щось тисне…тисне»).
Синичка підходить до Ночі.
Синичка 1:Ніченько ясна, Ніченько-нене,
Для всіх ти добра, лиха для мене.
Ніч:Всім я однака, для всіх приємна.
Лиш твоя совість гріхами темна.
Синичка 1:Що ж я такеє лихе вчинила?
Чи що украла, чи кого вбила?
Ніч: Вбила ти честь свою власну,
Сплямила честь свого роду,
Пішла в путь блудну, нещасну
Та запродала свободу!
Сестрі вкрала радість ясну,
Полишила в серці рани.
Славу добру, землю красну
Проміняла на личмани!
Синичка 1:Ой, твоя правда, Ніченько ясна,
Зле я вчинила, бідна, нещасна.
Як твої шати пахнуть квітками…
Де я цей запах чула?
Ох, знаю я вже, знаю…
Як ще невинна була
В малім гніздечку в гаю…
Там… в ріднім краю…
Ох, знаю я вже, знаю,
Що треба серцю мому:
Нічого не бажаю
І хочу лиш додому.
(Відгомін: «Додому… додому»).
Ніч:Спи тихо, спи,
Забудь печаль.
Твої гріхи
Змив щирий жаль…
Спи тихо, спи,
Горе забудь,
Найдеш у снах Додому путь.
Затемнення. Коли на сцені знову світло — виходять Вітер, Квіти і Синичка 2.
Вітер:Ой ти, Синичко, ти, щебетушко,
Веселу вістку шепну на вушко.
Синичка 2:Вітрику, братику, ти все пустуєш,
Чи з цею вісткою ти не жартуєш?
Вітер:Та де посмів би я жартувати,
Із твого горя та й насміхатись.
Я тобі правду говорю щиру:
Нині побачиш сестричку милу.
Синичка 2:О любий Вітре, чи добре чую?
Нині обніму, ще й поцілую…
І приголублю до серця свого…
Дзвіночок:Твоя сестричка не варта того!
Квіти (усі):Не варта!
Синичка 2:Знаю я любі, знаю,
Згрішила важко супроти краю,
Супроти всіх вас. Та ви забудьте —
І милосердні до неї будьте…
Фіалка:За таку зраду забути важко.
Але для тебе вчиним це, пташко.
Синичка 2:Дякую дуже.
(Прислухається). Тихше… Тихше…
Хтось біжить бистро, аж хилиться голос.
Пізнаю сестрин голос…
Ой, сестро!
Вбігає Синичка 1.
Синичка 1:Сестричко, люба, мила,
Прости, я завинила!
Синичка 2:Давно вже я простила:
Щовечора стелила
Гніздо м’якенько,
Щоранку виглядала,
І ось тебе діждала,
Моє серденько.
Синичка 1:О, добра ти безмірно!
Синичка 2:Бо люблю тебе вірно.
Синичка 1 (плаче). А я що учинила?
Вірне серце зранила…
Синичка 2 (лагідно). Тихо вже, тихо…
Давнєє люте лихо
Треба забути.
Спочинеш у гніздечку,
У милім холодочку,
По довгій путі.
Синичка 1:Але найперше мушу
Сумління своє й душу
Від гріха змити.
(Благально простягає руки до квітів).
Сльозами землю зрошу,
У вас прощення прошу,
Ріднії квіти!
Квіти (разом): Прощаємо провину,
Приймаємо в гостину
В нашу долину.
Лілея:Радо тебе прощаємо.
Дзвіночок:В ріднім краю вітаємо,
Рожа: І твердо віримо,
Що не будеш блудити
І по чужих ходити
В чужому пір’ю!
Синичка 1:Ніколи вже, ніколи,
Оце, по вольній волі
Вам присягаю —
В чуже не піду поле,
бо радість, щастя, доля —
лиш в ріднім краю.
Усі (разом):Лиш в ріднім краю.
Попередня Наступна 