Термін «спорт» походить від давньолатинського слова «disport» — розважатися. У давньофранцузькій мові звідси утворилося слово «деспорт», від якого виник термін «леспорт», що перейшов до німецької мови як «шпорт» та англійської — «спорт». Так термін поширився у всьому світі. Історична наука розглядає фізичну культуру та спорт як органічну частину всієї людської культури, виховання та освіти людей. На стан та розвиток цих сфер у суспільстві впливає економіка, політика, наукові досягнення, естетичні, релігійні погляди людей. У той же час фізкультура і спорт впливають на медицину, педагогіку, мистецтво, сприяють фізичній, розумовій й психічній гармонії людини.
У доісторичні часи уся діяльність людей була спрямована лише на виживання, а мисливські та військові танці мали позитивний вплив на фізичний розвиток первісних людей. У родовому суспільстві у різних народів уже були свої види фізичного виховання: стрільба з лука, метання, біг, піднімання каменів тощо. Згодом у родовому суспільстві з’явилися зародки військового виховання, що посилилось, коли родовий лад розпався. У часи рабовласництва фізичні вправи та ігри проходили у формі публічних змагань. До того ж фізична культура стала самостійною частиною культури зі спеціальними навчальними закладами. Про це свідчать пам’ятки матеріальної культури та записи стародавніх істориків. Зароджувалися та розвивалися різні види спорту та ігор. У країнах Стародавнього Сходу це були їзда на колісницях, кулачні бої, стрільба з лука, в Єгипті — біг, метання, акробатичні вправи, в Індії та Китаї — верхова їзда, танок, гімнастика, в Афінах — гімнастика, метання різних спортивних снарядів, фехтування, їзда на колісницях тощо, у Стародавньому Римі — біг, стрибки, водні процедури у лазнях, гімнастика, атлетичні змагання, ігри у цирку, гладіаторські поєдинки, поєдинки з хижими тваринами, у Стародавній Греції, зокрема у Спарті, дітей та юнаків навчали кулачним боям, володінню зброєю, вправам п’ятиборства (стрільбі, бігу, плаванню, кінному спорту та фехтуванню).
Вважається, що перші Олімпійські ігри відбулись у 776 році до н. е. у грецькому поселенні Олімпія. Згідно з екехірією (традицією) термін проведення ігор ніколи не порушувався, навіть під час воєн. Оскільки у давніх греків не було календаря, то дата кожної події визначалася за її місцем у чотирирічному олімпійському циклі. На олімпіадах поети прославляли Ігри та переможців у віршах та гімнах. Довгий час Олімпійські ігри мали елітарний характер, але з часом у цих змаганнях почали брати участь різні верстви суспільства. Олімпіоніків (переможців Ігор) увінчували у храмі Зевса вінками з оливкових гілок, зрізаних золотим ножем у Священному гаю. У Стародавній Греції для занять спортом будувалися різні споруди — гімнасії, палестри, стадіони, гіподроми. Після завоювання грецьких держав римлянами ідеали давньогрецького спорту почали занепадати. Останнім чемпіоном Олімпійських ігор був цар Вараздат, який переміг у змаганнях борців на 291-й Олімпіаді 385 року.
Засновником сучасного олімпійського руху справедливо вважають французького просвітителя барона П’єра де Кубертена (1863–1937). Він вва-жав, що ідеї олімпійського руху вдихнуть у людство дух свободи, мирних змагань та фізичної досконалості, будуть сприяти культурному співробітництву народів. У парадній залі Парижського університету 25 листопада 1892 року Кубертен прочитав публічну лекцію «Олімпійський ренесанс». Саме тоді він виголосив свою знамениту фразу: «Потрібно зробити спорт інтернаціональним, потрібно відродити Олімпійські ігри». За його ініціативою у Парижі в 1894 році було скликано Міжнародний спортивний конгрес, на якому було проголошено відродження Олімпійських ігор та створено МОК (Міжнародний олімпійський комітет). На конгресі була затверджена Олімпійська хартія, що визначила основні принципи та правила проведення Олімпійських ігор. Щоб зв’язати дві цивілізації — еллінську та сучасну, місцем проведення І Олімпіади сучасності були вибрані Афіни — столиця Греції. Перша Олімпіада була проведена у 1896 році. Від того часу що чотири роки планетою несуть вогонь, запалений на стародавньому вівтарі Олімпії.
П’єр де Кубертен усе життя боровся з несправедливістю у спорті, виступав за його демократизацію та доступність. Одним із засновників олімпійського руху був також Олексій Дмитрович Бутовський (1838–1917). Він народився в Україні на Полтавщині, вивчав та розробляв різні питання фізичної культури та спорту. Був членом МОК протягом шести років.
В епоху середньовіччя сформувалася лицарська система фізичного виховання. Популярними були різні види боротьби, біг, стрибки, ігри з м’ячем. У слов’ян популярними були рукопашні двобої, стрибки через перешкоди, полювання. У працях вчених-гуманістів XIV–XVII ст. з’явилися нові теорії виховання дітей, у т.ч. і фізичного. Вітторіо де Фельтре, Мішель Монтень, Франсуа Рабле, Ян Амос Коменський підкреслювали значення фізичної культури та духовного виховання. В Європі з’явилися нові види фізичних вправ — стрільба з арбалета, фехтування алебардою, кинджалом, шахи, вітрильний та веслувальний спорт, гімнастичні вправи на перекладині, дерев’яному коні, вправи з гантелями, кеглі. У народів Азії, Америки та Африки розвивалися власні види фізкультури та спорту, що було обумовлено особливостями життя та побуту цих країн. Серед інших в Індії були національні танці та хатха-йога, у Китаї — різні види самооборони без зброї — гімнастика ушу, ігри у кінне поло, в Японії — сумо, карате, фехтування з одним або двома мечами, в Америці — стрільба з лука, метання з пращею, підготовка бігунів-кур’єрів, міжплемінні ігри. На Африканському континенті проводились змагання з бігу, боротьби, метання списа та диска, лазіння по стовпу на результат. У XVII–XVIII ст. помітний внесок у теоретичні основи фізичного виховання в Європі внесли Д. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Песталоцці, Г. Фіт. З’явилися школи нового напряму та нові системи фізичного виховання з гімнастики у Німеччині, Швеції, Франції, Чехії. У період нового часу у системі фізичного виховання почали впроваджувати перевірки результатів вправ, визначення фізичних здібностей, встановлення норм. Серед європейських держав спортивно-ігрова система найраніше склалася в Англії. Це були різні танці, боулінг, боротьба, кеглі, англійський футбол, скачки на конях, крикет, бокс. У приватних школах розповсюдилися змагання з крикету та веслування. Дитячі ігри були включені до програм навчання, створювалися спортивні клуби. Молодь захоплювалася спортом та футболом. Теоретичні основи фізичної спортивно-ігрової системи в Англії заклали Ч. Кінгслі та Т. Арнольд. Змагання відбувалися за чіткими правилами, проходили вони регулярно, визначалися переможці — чемпіони, яких відзначали нагородами, окреслилися певні правила тренувань. Усе це стало підставою для формування нового суспільного явища, для визначення якого стали вживати поняття «спорт».
У другій половині ХІХ ст. і на початку ХХ ст. відбулося становлення багатьох сучасних видів спорту. Почали створюватися міжнародні спортивні організації. Відбувалися чемпіонати світу з плавання, легкої атлетики, змагання з бігу на ковзанах та лижні гонки, започаткувалася гра у регбі, ви-ник велосипедний спорт. З удосконаленням двигуна з’явився автомобільний та мотоциклетний спорт. Модернізувалися спортивні споруди, інвентар. Збільшилася кількість спортсменів. Фахівці почали вивчати вплив спорту на організм людини, формуючи наукові основи розвитку спорту. Важливі праці у цій сфері залишили російські вчені І. Сєченов, П. Лесгафт, француз Г. Рацине.
У новітню епоху фізична культура отримала статус навчальної дисципліни. Розвивалася шкільна система фізичного виховання, розроблена різними педагогами. Набула розповсюдження система Зурека, який пропагував ідею «гармонії духу і тіла». У США набув популярності спортивно-рекреаційний напрям Д.Неша (використання фізичної культури для виправлення недоліків у здоров’ї). У найбільш розвинених країнах спорт став сферою великого бізнесу.
Після другої світової війни розвиток спорту набув своїх особливостей у країнах соціалізму, країнах капіталізму та країнах, що розвиваються. У колишніх країнах соціалізму підвищилося значення цієї сфери, фізкультурний рух перетворився на масове явище, посилилися міжнародні спортивні зв’язки. Після розпаду Радянського Союзу новоутворені держави прагнуть розвивати спортивні національні традиції та сучасні види спорту. У країнах Заходу та США велику увагу приділяють розвитку олімпійських видів спорту. Це особливо помітно у тих країнах, де проводилися зимові та літні Олімпійські ігри. Аматорський спорт став розвиватися на межі професійного. У практиці спортивної роботи широко використовуються досягнення науково-технічного прогресу. Новим напрямом в організації фізкультурно-спортивної роботи став рух «спорт для всіх». Отримали подальший розвиток підприємницький, робітничий і професійний спорт. У багатьох країнах світу створені міністерства зі спорту. Там, де їх немає, за розвиток спорту відповідають інші державні органи. Набувають розповсюдження багатоцільові спортивні клуби. У міжнародних спортивних зустрічах беруть участь спортсмени усіх п’яти континентів.
На теренах України у період первіснообщинного ладу спочатку були елементи ігор, танці, метання каміння у ціль і на відстань. Згодом з’являються вправи у вигляді військових ігор і танців. У трипільців велику роль у фізичному вихованні мали елементи двобою між чоловіками під час тризни, змагання з бігу, стрільба із лука. У VI–VIII ст. система фізичного виховання слов’ян складалася з різних фізичних вправ, метання списа, плавання, бігу, пірнання, веслування, верхової їзди, народних ігор, яких у слов’ян було більше шестисот. Князь Володимир Мономах у своїх «Повчаннях…» серед засобів виховання називає їзду верхи, полювання, ігрища. У побуті значне місце займали ігри з м’ячем, акробатичні вправи, кулачні бої, перетягування каната, боротьба. Високий рівень фізичної підготовки Стародавньої Русі підтверджують літописи.
Одна з найефективніших систем військово-фізичної підготовки воїнів була розроблена козаками у Запорізькій Січі, де, на думку багатьох дослідників, існував культ фізичної досконалості. Основним змістом цієї підготовки були фізичні вправи з джигітування, фехтування на шаблях, стрільба з рушниць та пістолетів учвал на коні, плавання, веслування, пірнання. На свята відбувались змагання серед досвідчених козаків та молоді, яка вчилась у січових школах. Найкращим фехтувальником Європи вважався полковник Іван Богун. Чудово володів зброєю, був блискучим вершником Богдан Хмельницький. У XVII–XVIII ст. у народі популярними були біг наввипередки, ігри з м’ячем, у цурку, двобої «Навкулачки» тощо. У XVII ст. український вчений Є. Славинецький написав твір «Громадянство звичаїв дитячих». У цьому творі зроблено спробу показати місце фізичного виховання в системі освіти дітей. Серед польських магнатів, яким належала більша частина земель України, були поширені їзда верхи, полювання, фехтування на рапірах, кинджалах, еспадронах.
У ХІХ ст. майже всюди фізичним вихованням дітей та молоді займались ентузіасти. На початку ХХ ст. відбувається підйом фізичного виховання і спорту у навчальних закладах. У початкових класах вводяться стройові вправи і гімнастика. Спорт поширюється серед студентства. Видатний український та російський педагог К. Д. Ушинський запропонував проводити фізкультхвилинки. У великих промислових містах Києві, Харкові, Луганську почали з’являтися спортивні клуби. Перші офіційні змагання з бігу були проведені у Миколаєві в 1858 році. Великої популярності набув Київський гурток важкої атлетики, який відвідував відомий «поясний борець» І. Піддубний. Велику роль у популяризації спорту в Україні відіграв професор-медик, визнаний фахівець у галузі фізичної культури та спорту В. К. Крамаренко. У 1913 році у Києві проводилася перша Всеросійська Олімпіада. Великий внесок в її проведення зробив голова оргкомітету киянин О. Анохін. На теренах Західної України у той період діяли різні спортивні товариства «Сокіл», «Пласт», «Січ», «Луг» та ін. З’явилося багато видів спорту, загальною тенденцією було широке залучення молоді до спорту. Поширеними видами спорту були футбол, лижний спорт, хокей, водний спорт.
Після жовтневого перевороту почалась організаційна та ідейна перебудова усієї спортивної роботи в Україні. Труднощі виникали через повну ізоляцію фізичної культури від міжнародного спортивного руху. У 1926 році вийшла постанова КП(б)У та ЦК ЛКСМУ «Про посилення роботи з фізичної культури». Розпочався швидкий розвиток спорту. Відбувалися різні чемпіонати, всеукраїнські олімпіади, футбольні першості, спартакіади. У Києві відкрився відділ фізичного виховання при інституті народної освіти. Проводились змагання серед юних спортсменів. У 1926 році у Львові було вперше проведено День українського спортовця. Такі дні проводилися щорічно до 1939 року. Проводилися також Запорізькі ігрища.
У 1929 році було створено Всеукраїнську раду фізичної культури. У школах були введені нові програми з фізичного виховання, а у вищих навчальних закладах — створені кафедри фізичного виховання. У 1930 році у Харкові відкрився Державний інститут з фізичної культури. У 30-х роках намітилась тенденція до посилення зв’язків фізичної культури та спорту з політикою та обороною держави. Був запроваджений спортивний комплекс ГПО (Готовий до праці та оборони). Значок ГПО називали вищим фізкультурним орденом. У 1934 році було введено звання «Заслужений майстер спорту». Серед 22 нагороджених цим званням був українець, легкоатлет О. Безруков. В Україні почали створюватись спортивні добровільні товариства «Динамо», «Спартак», «Харчовик», «Цукровик», «Водник», «Знання» тощо. Великого значення фізичному вихованню дітей надавав А. Макаренко. Він же довів позитивний вплив таких занять на фізичний розвиток дітей. У 1936 році була проведена Всеукраїнська спартакіада колгоспників. Серед спортсменів СРСР було багато українців-переможців у різних видах спорту. Наприклад, гімнастів А. Зайцева, М. Дмитрієв. Г. Раєвський був кращим серед стрибунів із жердиною. У 1937 році українці-штангісти перемогли у командному заліку на першості СРСР. У роки війни з німецькими загарбниками українські спортсмени мужньо і хоробро боролись з ворогами. Багато з них загинули (заслужені майстри спорту Д. Горін, О. Желнін). В. Порик очолив партизанську боротьбу у Франції, став Героєм Радянського Союзу. Багато спортсменів були нагороджені бойовими нагородами за військові подвиги. Чемпіон СРСР з марафонського плавання М. Корнієнко під час боїв за Перекоп проплив 17 км у крижаній воді і доставив важливі документи, за що був нагороджений орденом Червоного Прапора. Майстер спорту з плавання Т. Рябцева з пошкодженого корабля допливла до берега і привела рятувальне судно. Одним з найкращих снайперів на війні був Г. Раєвський. На вшанування пам’яті загиблих спортсменів-українців відбуваються меморіальні змагання.
У повоєнний час відбудовувалися спортивні споруди. У серпні 1945 року у Києві відбулася перша Спартакіада Перемоги, в якій взяли участь 3200 спортсменів. З 1956 року регулярно проводилися Спартакіади народів СРСР, і до 1991 року їх відбулось 10. У них, як і в Олімпіадах, активну участь бра-ли українські спортсмени. У 1959 році був створений Союз спортивних товариств і організацій СРСР на громадських засадах, а 1968 року — Комітет фізичної культури і спорту при Раді Міністрів СРСР і його місцеві органи.
В аматорському спорті дуже вдало були створені товариства «Авангард», «Локомотив», «Водник», «Спартак», «Колос». Ставали до ладу нові стадіони, різні спортивні майданчики, басейни. Але згодом почалися приписки у кількості спортивних споруд, скорочення дистанцій і навантажень і, як результат, — більше рекордів, переманювання спортсменів у інші товариства (найбільше — у Москву).
З 1985 року і до розпаду СРСР фізкультурний рух в Україні стояв на шляху перебудови. І всі питання вирішувалися вже у незалежній Україні. У 1990 році було створено Національний олімпійський комітет України (НОК). Його першим президентом став дворазовий олімпійський чемпіон В. Борзов. А у 1993 році Міжнародним олімпійським комітетом було прийняте рішення про визнання НОК України. Наша держава стала повноправним членом світових олімпійських змагань.
Дебютувала українська збірна як самостійна команда на XVII зимових Олімпійських іграх. Золоту медаль з фігурного катання отримала О. Баюл, бронзову у змаганнях біатлоністок, завоювала В. Цербе. У літніх іграх Олімпіади в Атланті 1996 року Л. Підкопаєва стала абсолютною чемпіонкою Олімпійських ігор з багатоборства, отримала золоту нагороду з вільних вправ і срібну медаль у змаганнях на колоді. Багато медалей завоювали інші спортсмени. Ця Олімпіада була присвячена 100-річчю Олімпійських ігор. За цей час у 23 проведених іграх відзначились найбільш видатні чемпіони, які шість і більше разів ставали олімпійськими переможцями. Таких олімпіоників є 22. І серед них — троє українців. Очолює цей золотий список гімнастка Л. Латиніна. На 9 та 11 місцях — спортивні гімнасти Б. Шахлін і В. Чукарін. На наступних Олімпіадах українські спортсмени завоювали ряд нагород. І серед них найбільш успішною була плавчиня Яна Клочкова, яка встановила світовий рекорд.
2012 рік — рік ХХХ літніх Олімпійських ігор. Вони проходитимуть з 27 липня по 12 серпня у Лондоні, що стане першим містом, в якому ігри відбудуться втретє. Уперше у цьому місті ігри відбулися у 1908 році, вдруге — у 1948. Будемо сподіватися, що українські спортсмени завоюють на ХХХ Літніх Олімпійських іграх велике гроно нагород. Побажаємо їм успіхів у досягненні цієї красивої та благородної мети.
Спорт — одна з найважливіших складових сучасного світу. Він приносить радість тим, хто є спортсменом, бере участь у змаганнях і перемагає. Радіють не тільки ті, хто завдяки спорту став міцнішим та здоровішим, а й уболівальники.
Змагання відбуваються в окремих країнах, змагаються спортсмени на чемпіонатах світу з різних видів спорту. Один раз у чотири роки організовуються Олімпійські ігри. Через усі канали інформації відомості про спортивні змагання розповсюджується світом. А спортивні перемоги є важливим засобом підняття престижу країни на міжнародній арені.
У сучасному світі значно збільшився внесок спорту в розвиток соціальної сфери та економіки. Розвиток банківської структури та рекламного бізнесу забезпечують надходження коштів від організацій до власників команд та спортсменів. А інтереси атлетів, спонсорів та засобів масової інформації тісно пов’язані і залежать від симпатій уболівальників. Створюються комплексні мережі, що об’єднують спортивні заклади, спортивних діячів (спортсменів, тренерів, коментаторів, лікарів, конструкторів спортивного інвентарю), комерційних партнерів, засоби масової інформації. Сучасний спорт став більш небезпечним, популяризуються його екстремальні види, ризиковані стилі, основне призначення яких — не досягнення високих результатів, а створення видовищ. Спортивний рух складають три самостійні, але тісно пов’язані галузі: фізична культура як основа здоров’я людини, олімпійський спорт як міра людських можливостей та показник політичної, соціальної та економічної спроможності держави, а також професійний спорт як видовище та явище масової культури. Але якби там не було, спорт — це серйозна праця людини над собою, над своєю фізичною та інтелектуальною суттю. Якось П’єр де Кубертен сказав: «Спорт — це не розкіш. Його відсутність нічим не можна замінити... Я думаю: кожна людина повинна працювати над собою, як працює скульптор над кам’яною брилою». П’єру де Кубертену належить ідея олімпійського прапора — п’ять переплетених кілець різних кольорів, один із яких є складовою прапора будь-якої країни, а також символізують п’ять континентів земної кулі. Він розробив олімпійський девіз: «Швидше, вище, сильніше». П’єр де Кубертен є автором славнозвісної «Оди спорту». У ній кожна з дев’яти частин починається ключовими словами, в яких визначено суть спорту, його значення для фізичного і морального виховання, об’єднання всіх людей на Землі. З текстом «Оди спорту» ми пропонуємо ознайомитися в першу чергу. А енциклопедичні, довідкові та інші видання представлені у цьому розділі, допоможуть тобі скласти уявлення про сучасний спорт, знайти на їхніх сторінках конкретну, спеціальну інформацію про зародження спорту, його розвиток, види, а також про відомих спортсменів.