ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
Кожен твір до людей, мов жадане найкраще дитя,
Ви так впевнено й чесно топтали дорогу.
Засівали добром і любов’ю своєю життя,
Що служінням було Україні і Богу.
Н. Харасайло
Творчість Анатолія Андрійовича Дімарова – особлива сторінка в історії української літератури. Мало хто з письменників так умів привертати увагу читача з першого ж речення твору. Його твори – художні оповіді про минуле 20 сторіччя. За словами критика О. Логвиненко «…Оповідання, етюди, пересипані іскрометним гумором. Є тут складні, драматичні та трагічні долі, є характери, але нема чорно-білого примітивізму і головне – є любов, непоказна, негаласлива, до життя, справедливості, рідної Вітчизни. А ще – живе, яскраве слово. Слово Майстра. І цим все сказано».
Народився майбутній письменник 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи неподалік Миргорода на Полтавщині у родині спадкового хлібороба Андроніка Федоровича Гарасюти. Мати Марія Дімарова виросла у сім’ї священика, закінчила єпархіальне училище з метою стати вчителькою. Та після заміжжя зайнялась домашнім господарством і вихованням двох своїх синів – Анатолія та Сергія. Це була роботяща, працелюбна сім’я. Батько Андронік Федорович любив землю і умів на ній господарювати. Діти підростали у любові та сімейній злагоді, пошані до Бога та народних звичаїв. У книжці «Прожити й розповісти» А. Дімаров з теплотою змальовує епізоди свого дитинства. Ось, наприклад, такий. У дворі росла висока груша, на якій щоосені родили смачні плоди. «А взимку, на Різдво… татусь зривав на ній ковбаси. Пам’ятаю, як я щоразу просився, щоб мене пораніше збудили, - так хотілося побачити, як оті ковбаси звисають на груші. І татусь одного разу вивів мене в глибокий… сніг та й поставив під грушею:
- А подивись, може, не всі ще зірвав.
- Я глянув угору і прямо над головою… побачив позолочене вранішнім сонцем кільце ковбаси.
- Он вона, он! – закричав я щосили.
- Ти диви, ковбаса! – здивувався татусь. – Як же це я проґавив?.. Ну, якщо ти побачив, то тобі й зривати.
Підхопив мене на руки, підніс високо вгору. Я простягнув обидві руки і зірвав важке кільце ковбаси.
Що то був за час, коли навіть груші родили ковбаси!..».
Але так було недовго. Радянська влада розпочала колективізацію. І всіх заможних господарів, так званих куркулів, разом із сім’ями висилали у Сибір, багатьох на погибель. Не минула та біда і Гарасют. Батько пішов у світи. Діти залишились з матір’ю. Ледь не померли у страшні роки Голодомору 1932-1933 рр. У одному з інтерв’ю А. А. Дімаров так сказав про той час: «Коли зацвіла весною акація, зривали цвіт, і мама робила таке, наче млинці. Воно розсипалося, бо не було ж нічого, щоб змастити. Нікому такої їжі не побажаю. Горобців ловили. Найбільше мерли від голоду діти. У селі була школа-семирічка, повна дітлашні. Після голоду майже всі вчителі залишились без роботи». Мати поміняла документи, змінивши батькове прізвище на своє дівоче. Так діти стали Дімаровими, а по-батькові Андрійовичами. Про той період, як він його бачив, відчував і розумів, письменник написав роман «І будуть люди». Вперше друкувався цей твір частинами у 1964, 1966 та 1968 роках. Роман майже наполовину був скорочений цензурою. Письменника звинуватили в антирадянщині й «усіх гріхах». Тому що у змісті твору, крім Голодомору, йшлося ще і про примусову колективізацію.
Згодом Дімарови переїхали на Донбас, мама працювала вчителькою. Анатолій рано навчився читати, і читав багато, бо «жив серед моря художніх творів». Ще у п’ятому класі, за словами письменника, на нього «напала справжня поетична пропасниця», складав вірші вдень і вночі. Те, що зберегла пам’ять про дитинство та юність письменник вправно і дотепно описав у повісті «На коні й під конем», яка вперше була надрукована 1973 року.
1940-го року А. Дімарова мобілізували в армію. Тому німецько-радянську війну він зустрів у перші ж хвилини. І про війну письменник також завжди писав так, як він її бачив. «Ми були необмундировані, неозброєні. Підняли в атаку не лозунговими «За Родіну», «За Сталіна!», як собак погнали свистками у спину». Війну Анатолій Андрійович закінчив інвалідом, неодноразово пораненим, двічі контуженим, з численними осколками у тілі. Але живим.
Події воєнного часу письменник зобразив у романі «Біль і гнів». 1981 року за цей твір А. А. Дімарову присудили Державну премію Української РСР імені Т. Г. Шевченка. «Висока честь бути лауреатом премії імені Тараса Григоровича Шевченка. Ще більша відповідальність – носити це почесне звання. Зважувати кожне слово на терезах тієї великої правди, за яку все життя боровся наш полум’яний Кобзар», – так розумів письменник свій обов’язок перед народом. На тему тієї війни А. А. Дімаровим написані також твори «Постріли Уляни Кащук», «Син капітана», збірка повістей «Українська вендета» та інші. За повістями «Українська вендета» та «Симон-різник», що увійшли до цієї збірки, поставлені художні кінофільми «Українська вендета» та «Ізгой». Останній фільм відзначений премією гран-прі на міжнародному кінофестивалі у Каннах. «Він залишив нам правду про двадцятий вік», – так написав про творчість А. А. Дімарова академік М. Жулинський. Великі епічні полотна письменника – це історія українського народу, болючі, лихолітні періоди, які випали на його долю у минулому столітті і, в які органічною частиною вписалася історія його роду.
А далі у житті письменника була демобілізація і робота журналістом у газетах «Радянська Україна» та «Радянська Волинь» (1944-1950 рр.). 1949 рік був щасливим роком у житті письменника. Вийшла його перша збірка оповідань «Гості з Волині». За рекомендаціями М. Рильського, П. Тичини та Л. Новиченка А. Дімаров став членом Спілки письменників. Того ж року письменник одружився з Євдокією Лубенець. Так створилась щаслива, гармонійна сім’я. Разом Дімарови прожили 65 років. Ось як про це написала письменниця С. Короненко. «Коли потрапляєш у цей дім, раптом зупиняєшся і думаєш про те, що саме такою має бути справжня родина – уважною, щирою, ледь іронічною і доброю у ставленні до навколишніх. Тут люблять тебе не тому, що ти хтось у цьому світі, а просто тому, що люблять».
На початку 50-х років минулого століття А. Дімаров навчався у Літературному інституті імені М. Горького в Москві та Львівському педагогічному інституті, працював головним редактором видавництва «Радянський письменник». Потім з’являються романи письменника на морально-етичні теми «Його сім’я» (1958 р.) та «Ідол» (1961 р.), які стали популярними у читачів.
Новий етап у творчості А. А. Дімарова почався з книги «Зінське щеня» (сільські історії,1969 р.). Цим твором було покладено початок дімаровських «історій». Це також збірки «Містечкові історії» (1983 р.), «Боги на продаж»: міські історії (1988 р.). Ці твори, за словами В. Дончика, «…започаткували й у творчості самого письменника і в нашій прозі новий, дуже український і дуже життєспроможний жанр «історій» (коротких повістей)». «Історії» найхарактерніші для творчості А. А. Дімарова. Ці повісті мають напружений сюжет, а їхні герої часто мають свої прообрази. У строкатих картинах життя, зображених автором, пліч-о-пліч живуть яскраві і нікчемні особистості, люди, у яких забезпечений добробут і які живуть за межею бідності.
Після критики роману «І будуть люди» настав важкий період у житті письменника. Було заборонено друкувати його твори за правду життя, яку він описував. І, шукаючи заробітки поза літературою, А. А. Дімаров почав ходити у геологічні експедиції. Разом з геологами побував на Кавказі, Тянь-Шані, Алатау, Памірі, подолавши їхні вершини. Завдяки цим мандрівкам, часом небезпечним, сформувалось велике захоплення митця – напівдорогоцінні камені, він зібрав їх велику колекцію. Під час цих мандрівок, як згадує Євдокія Дімарова, письменник «не один раз зустрічався з отруйними зміями, лютими собаками-вовкодавами, навіть ведмедем. А скільки разів він ледь не зривався в ущелини кілометрової глибини!.. Дімаров освоїв професію різьбяра по каменю, яка вимагала неабиякого хисту і терпіння. Отак він працював і над словами-реченнями, щоб красиво і вагомо». Мандруючи горами, письменник збирав матеріал для повістей «Вершини» та «Поема про камінь», у яких описав свої походи по горах, зачепив тему трагічних часів депортації народів, екологічні проблеми.
1973-го року було опубліковано повість «Док», в основі якої – дійсний факт – перегін морським шляхом судноремонтного заводу з Балтійського моря у Чорне море. 1997-го року читачі змогли прочитати автобіографічну повість А. А. Дімарова «Прожити й розповісти». Письменник М. Слабошпицький так написав про цей твір: «Складові так званого українського характеру тут справді легко спостерігати. Читач цієї книжки не тільки замислиться над тим, що є наше життя, а й нарегочеться з усіх тих дотепних містифікацій, які не тільки описав, а й як вигадливий режисер поставав на життєвому кону Анатолій Дімаров».
А. А. Дімаров ніколи не цурався праці на землі. Щороку теплої пори разом з дружиною вони виїжджали на хутір Мохнач, що у Чорнобаївському районі Черкаської області. Вирощували городину, спілкувалися з місцевими жителями. Багато із них письменник «запросив» у свої твори.
Поряд із творами для дорослих протягом життя А. А. Дімаров писав також твори для дітей. У основі повістей «Блакитна дитина», «Через місточок», «Маскулінум, фемінінум, нойтрум», «Ать-два!» лежать автобіографічні матеріали, що згодом вийшли у світ однією повістю під спільною назвою «На коні й під конем». Повісті «Друга планета», «Три грані часу» мають пригодницько-фантастичні сюжети. Про творчість для дітей майстер пера писав так: «…З дітьми я завжди намагаюся розмовляти на одному з ними рівні, мовби веду бесіду зі своїми ровесниками й соратниками… А взагалі хочу сказати, що ми, письменники, в боргу перед дітьми, бо пишемо для них мало і часто не дуже добре. Дитячу психологію треба серйозно вивчати, досліджувати».
Характерною рисою творчості А. А. Дімарова є прекрасна мова, тонкий гумор, живі діалоги, задушевність і глибоке проникнення в духовний світ людей. Як написала Т. Конончук «Багато запитань ставить перед людиною життя, і на багато з них відповів письменник Анатолій Дімаров у своїх мудрих, глибоко життєвих книгах. Тож черпаймо з них мудрість і пишаймося, що в нашій багатющій культурі є Анатолій Дімаров».
Письменника нагороджено орденом Ярослава Мудрого V ступеня, відзнакою «Золоті письменники України», орденом Христа Спасителя.
Помер А. А. Дімаров 29 червня 2014 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.
«ДЛЯ ЧОГО ЛЮДИНІ СЕРЦЕ»
Жило у лісі плем’я дерев’яних чоловічків. «Вони не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість чи гнів, злість або співчуття». Та один із них вирізнявся від інших цікавістю та сміливістю. Він навіть захотів, щоб у нього було серце доброї людини. Хоча лікар його попередив, що з цим серцем чоловічок не знатиме, що таке спокій. Що воно тріпотітиме «…людськими стражданнями і болями, навіть найменше горе, що світитиметься в очах стрічної людини, будитиме в ньому такий гострий відгук, що воно не заспокоїться, аж доки людина ота хоч трохи не втішиться».
Незвично почував себе дерев’яний чоловічок, повернувшись у ліс. Адже у нього тепер були зовсім інші відчуття. Замість швидкоплинної цікавості з’явились увага, вболівання за скривджених, а то й жаль. Отак і жив би чоловічок з людським серцем серед своїх дерев’яних братів, коли б не трапився один випадок. Який якраз довів те, що лише сердечність, доброта, вчасна і дієва допомога у біді роблять людину людиною та є її найбільшим духовним багатством.
Казка для дошкільників та дітей молодшого шкільного віку.
«ДРУГА ПЛАНЕТА»
Книжку склали дві фантастичні повісті: «Друга планета» та «Три грані часу».
У першій іде мова про той далекий майбутній час, коли для землян стали звичними міжзоряні польоти. Герой повісті, підліток Віктор разом з батьками та тіткою прилітають на Венеру. На цій планеті квітне життя: буяють венеціанські субтропіки, родять величезні та смачні овочі та фрукти, мешканці користуються досконалими технічними приладами. Однак, не все так добре. Венеріанці-оранги прагнуть знищити венеціанців-людей. Віктор разом з татам та тіткою потрапляють у полон до орангів, вражених незвичною хворобою – «суцільним воєнним психозом». Землян чекає страта. І бранці придумують хитромудрий план втечі. Чи зможуть вони його здійснити?
У другій повісті події відбуваються у сиву давнину. Герой твору, підліток Юрко потрапляє у незвичний гірський тунель, а через нього у кам’яний вік на нашій планеті. Коли людські племена полювали на мамонтів і відвойовували собі житло у печерних шаблезубих тигрів. Тоді нашу Землю відвідували інопланетні астронавти-ієтяни. Котрі, щоб вивчати розвиток землян, уміли підключати свою свідомість до первісних людей, щоб стати ними повністю: «до найпотаємніших глибин ще нерозвиненого розуму, найнепомітніших душевних порухів». У тунелі ієтянин Ваго залишає для того, хто через десяток тисяч років відвідає печеру, незвичайний подарунок. Це виявилась саме та печера, куди потрапив Юрко. А, можливо, це йому примарилось?
Книжка для середнього шкільного віку.
«НА КОНІ Й ПІД КОНЕМ»
Коли у травні народився герой повісті, баба-повитуха сказала, що будуть у його житті частенько усілякі негаразди. І як у воду дивилася – сипалися на нього малого біди «рясним дощем». То задачку не можна вирішити, бо як же це літр козиного молока може бути таким як літр коров’ячого, адже вим’я у тварин різні. А, щоб дізнатись, які на смак жабенята, треба їх потримати у роті. Або ж, щоб піймати зайця, потрібно розлити смолу у сусідському дворі і за це отримати добрячого прочухана. То під час гри «у князів» так ушкварити Соньку по чавунові, надітому на голову замість шолома, що його довелось розпилювати.
Та ось герой цієї автобіографічної повісті уже виріс, закінчились дитячі пригоди. І в останній частині автор змальовує його службу в армії, те, як разом з товаришами, він став справжнім солдатом. «Адже недалека війна готувала… суворий екзамен на мужність і зрілість».
Книжка для середнього шкільного віку.
«ВЕРШИНИ»
Ця повість – одна із книжок письменника, що стала результатом його походів у гори з геологічними партіями. У книжці два головних герої – письменник і геолог, альпініст з Київщини Анатолій Скригітіль. Мандруючи разом по горах Паміру А. Дімаров звернув увагу на незвичну ходу геолога. «Він ступав, наче падав, ступав, мов долав щоразу невидиму перешкоду». А причиною тієї незвичної ходи було те, що у нього не було стоп, «їх наче обрубали сокирою, і він ходив фактично на п’ятах». І як же був вражений письменник, коли дізнався, що будучи у такому стані, цей надзвичайно мужній чоловік, безмежно люблячи свою професію і захоплення альпінізмом, зумів піднятись на найскладніші вершини колишнього Радянського Союзу. У тому числі і на так званий семитисячник, за що А. Скригітіля зараховано до золотої п’ятірки найкращих альпіністів.
У повісті автор описує ту трагічну подію, що трапилась з альпіністами на Ключевській сопці, коли у 50-ти градусний мороз спортсмену відморозило ноги.
Крім того, А. Дімаров майстерно описує природні контрасти Паміру, «карколомні підйоми і спуски, де недовго і в’язи скрутити», неповторні, приголомшливі гірські краєвиди. І своє захоплення мінералами, які він збирав у горах.
Книжка для старшого шкільного віку.