Володимир Рутківський. "Бухтик з тихого затону"
8 серпня 2012, 14:31   Автор: Наталя Марченко

Рутківський В. Бухтик з тихого затону : казк. повість / В. Рутківський ; худож. Р. Попський. – К. : А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га, 2012. – 240 с. : іл.Для дітей молодшого шкільного віку

В. Рутківський. "Бухтик з тихого затону". ОбкладинкаТи, звичайно, вже чув про козака Вакулу, який заради черевичків для своєї коханої Оксани полетів аж до цариці? І то не на літакові (бо ж тоді про таке лише мріяли!), а на самому Чортові?!! Чудову повість нашого земляка М. Гоголя не читав і не дивився (бо ж є і фільм, і мультфільм!) хіба ледачий.

А як гадаєш, що станеться, коли раптом такому ж хлопчиську як ти випаде нагода стріти, ну, не Чорта, але, скажімо, чортеня — свого ровесника?!

Може виявитися, що його тато теж не схвалює «знайомства на вулиці», а сестричка більше полюбляє «наводити красу», ніж возитися з братом… А ще він може бути таким самим вигадником, як і ти, і разом ви втнете щось ТАКЕ!...

Але це вже буде твоя власна історія...

А от, що трапилося з героями Володимира Рутківського - водяничком Бухтиком, русалкою Чарою, лісовиком Обертасом, невгамовними (й навіть трішки закоханими) Сергійком і Олею — дізнаєшся, коли прочитаєш його казкову повість, написану в далекому 1975 р., а нині перевидану в новій сучасній редакції чудовим видавництвом «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» з прекрасними ілюстраціями Ростислава Попського.

Це книжка, насамперед, ДУЖЕ весела та захоплююча. А ще вона напрочуд добра та мудра, як всяка справжня казка. Бо не важливо, хто ти — водяник чи школяр-четвертокласник, вередлива русалка чи сумовита дівчинка — головне, ЩО ти робиш у цьому світі — пишаєшся собою чи шануєш оточуючих, мрієш про неймовірні звершення чи мариш «крутими» речами, трудишся чи всі сили тратиш, аби з кожної справи щось собі «викрутити»…

Тому не марнуй час, а берися до читання! І тоді казкові таємниці перших почуттів і щирої дружби, справжніх радощів і перемог, приховані автором у цій чудовій повісті, відкриються саме для тебе!

Наталя Марченко

Дорослому читачеві

В українській літературі авторська казка має давню славну традицію, що тягнеться від Лесі Українки та Івана Франка аж до Анатолія Шияна, Григора Тютюнника, Віктора Близнеця, Всеволода Нестайка та плеяди нинішніх молодих письменників. Це складний і надвимогливий до автора жанр, що не вибачає порушення логіки розвитку казкових персонажів, невідповідності письменницького задуму народному морально-етичному та естетичному ідеалові, неприродності вживлення апробованої досвідом народу морально-етичної концепції в нову соціально-духовну атмосферу тощо.

Але правду свого дитинства можна переповісти лише мовою дитинства — таїни й казки, яку не може вбити жодна ідеологія, як не може культура знищити міф, що є її зав’яззю. Відтак, казкова повість В. Г. Рутківського заснована на національній казковій традиції та світовідчутті, винесеному письменником із власного дитячого досвіду.

Вперше повість «Бухтик із тихого затону», написана В. Рутківським у 1975 р., була видана в Москві 1982 р. 1. В Україні оригінальний текст був опублікований лише 1988 р. разом із продовженням цього казкового циклу — повістю «Гості на мітлі» 2. А 2012 р. у культовому українському видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке, по-суті, перевідкрило Володимира Рутківського Україні, вийшла нова авторська редакція повісті «Бухтик із тихого затону» з чудовими ілюстраціями Ростислава Попського.

Художнику, на відміну від своїх попередників, вдалося відшукати справжнє «обличчя» головного героя й ми нарешті бачимо Бухтика таким, яким його витворила уява письменника — схожим водночас і на іграшкове ведмежа Вінні чи Чебурашку, й на фольклорний персонаж української міфології. Так само достойні «людські» обличчя віднайшли також й інші казкові герої оповіді.

Задум переписати та оновити «Бухтика…» виник у Володимира Григоровича навесні 2010 р, оскільки свого часу на вимогу редакторів «Веселки» виданий в Україні варіант повісті залишився точною копією московського, коли первісний рукопис не лише був розбитий навпіл 3, а й втратив кілька «лишніх», як на московських редакторів, розділів. У новій редакції письменник вніс низку стильових змін та, сказати б, «українізував» свого часу зрусифіковані деталі. Так, Вітько Капустін став Капустянкою (прізвище «читається», бо хлопчик ніби й «метелик» — легкий, красивий, помітний, але й, водночас, — шкідник та істота поширена, тобто, така як усі, а не унікальна, якою хоче себе зобразити). Лісовик Даваня (пригадуєте радянський мультик про «домовьонка Кузю»?) став Обертасом, а русалка Омаша —  Манією. Переписав Володимир Григорович і сцену з інсценізацією Пушкінської казки «О Попе и работнике его Балде», яка за радянського часу входила до шкільної програми, а нині навряд чи є знаною всіма дітьми в Україні. Натомість, запропонована письменником до «постановки» героям українська народна казка «Як дядько чорта дурив» — відома в тому чи іншому варіанті всім. Так само змінилися й вірші, що їх декламують діти жителям затону, зокрема з вуст Сергійка Бухтик чує чудові рядки з поезії «Море грає» А. Качана — знаного мариніста й давнього друга В. Рутківського.

За звичною радянською схемою — діти на відпочинку (в даному разі — у санаторії) у повісті постає щирий світ українського хутора (водяники так схожі до гоголівських хуторян і за побутом, і за мовою!).

Художня структура «Бухтика…» відзначається вишуканою поліфонічністю. Читач поринає у два потоки реальності, тісно переплетені між собою і водночас виразно відмінні — буденне життя дитячого санаторію та будні казкових жителів лісової заплави. Весела динамічна оповідь про зіткнення цих двох світів вплетена в пунктирно намічену, але дуже цілісну та вагому для розуміння етико-художніх констант повісті історію першого кохання. Короткі діалоги Сергійка та Олі звучать своєрідним камертоном, час-почас ніби підправляючи хід оповіді. У цих діалогах Сергійко виглядає дорослішим і мудрішим за свій вік — своєрідним голосом автора. Тому саме очима Сергійка Микитюка, четвертокласника та чемпіона з плавання, якому впала в серце найсумніша та наймовчазніша дівчинка у санаторії Оля, котра своєю відстороненістю зачепила за живе навіть місцеву знаменитість, провідного актора шкільного драмгуртка Вітька Капустянку, ми бачимо все оточуюче. Письменник тонко відчуває та передає світ потаємних дитячих переживань: хлопчик і сам не знає, чому постійно думає про сині, сумні Олині очі, та йому надважливо втішити і розвеселити цю «найкращу у світі людину». Сергійко й на мить не сумнівається, що здатен допомогти дівчинці, бо їх єднає диво: іграшковий Бухтик Олі як дві краплі води схожий на таємничого товариша Сергійка з тихого затону. Власне, для читача так і залишається загадкою: був казковий Бухтик насправді чи то лише чарівна вигадка закоханого хлопчака, ліки, що потамували біль його Олі-несміяни.

У творі психологічно точно й художньо правдиво виписані образи як дітей, так і казкових персонажів. Скажімо, друзі-антагоністи Сергійко та Вітько різняться не так характерами, як «вектором дитинності» та точкою прикладання зусиль. Вітько скерований на особистий успіх, якого можна досягти, граючи за правилами дорослого світу. Він часто вживає дорослі фрази («Гордим людям воно ні до чого!», намагається як дорослі підмінити словами вчинки (хвалить «свій стиль» плавання) та «будувати кар’єру» (старости драматичного гуртка), плетучи «інтриги» проти супротивників. Хлопчик «по-дорослому» використовує кожну нагоду похвалитися і, як зазвичай дорослі, бачить лише раціональне, придатне до використання (стара верба — чудовий трамплін для стрибків у воду). Натомість Сергійко спрямований назовні, оточуюче цікавить і турбує його більше, ніж власне «Я». Відтак, хлопчик більше помічає в людях і навколишньому, здатен на глибші почуття і, зрештою, досягає більшого насправді, а не на словах (краще плаває, стрибає з трампліна тощо). Його вчинки виявляються значно зрілішіми за Вітькові.

Нечисленні образи дорослих у повісті змальовані в традиційному для Рутківського дусі «рівних серед рівних»: лікар Микола Володимирович любить як дитина посміятися та погомоніти, відразу помічає, що доля Олі тривожить Сергійка й шукає допомоги у хлопця як у рівного собі, справді спроможного допомогти. А строга й справедлива тьотя Клава встигає наглянути за всім і всіма, не зважаючи, йдеться про бешкетних хлопчаків чи казкового Бухтика. Її образ продовжує низку по суті добрих, але надто певних у своєму дорослому праві на порядок «домоправительок», котрі намагалися дати лад Карлсону, Тому Сойєру чи лікареві Айболить…

Власне, санаторійна зона Рутківського теж напрочуд цікава: це справді незвіданий світ, створений, аби його відкрити й олюднити. Тому й казкові герої видаються тут рівноправними жителями, а не феєричними зайдами.

Світ лісового затону живе власним узвичаєним життям, що дуже нагадує людське. Так, водяник Барбула, наче підтоптаний дядько, котрий зрештою прилаштувався у житті та потроху перестає тривожитися юнацькими мріями, все рідше згадує, що хотів стати рибкою з чудернацьких наклейок та обпливти весь світ. Натомість він щиро задоволений своїм квітучим виглядом, дітьми та затоном, радо наводить у ньому лад і вчить дрібноту уникати гачків. Карасики поводяться точнісінько як хлопчаки, серед них є й свій хвалько, що таки втрапив на вудочку. Місцева знаменитість Квакуша Премудра, котра в юності втрапила до науково-дослідного інституту (така собі версія «Царівни-жаби»), повчає пуголовків і всіх охочих послухати щодо основ людського життя та правил виживання в затоні. А Лісовик Обертас, давній приятель Барбули, легко засвоює все, що чув чи бачив, і сподівався колись вивчити людську грамоту. Непосидющий, хитрий і насмішкуватий наче старезний, але все ще повний життя січовий дід, Обертас повсякчас готовий прийти на допомогу, спроможний вибачити (як от у випадку з квіткою) та зрозуміти. По-справжньому казковою видається сцена «грибного полювання», коли діти зайняті серйозною справою — збирають гриби, а гриби, натомість, грають у «щезни — з’явися» під керівництвом лісовика.

Молодше покоління жителів затону складають діти Бурбели: егоїстична жорстока Манія, лагідна працьовита Чара та винахідник і першовідкривач Бухтик. Останній став головним героєм повісті, оскільки саме його існування — чарівні ліки не лише для Олі, а й для всіх інших героїв твору: він збиває гонор Вітькові («Чорт Антипко» перемагає «Дядька» на радість глядачам), відстоює себе і своїх друзів перед Манією (дотримавшись законів дружби та людської порядності на противагу «букві» русалчиного права), допомагає Чарі та Олі відчути власну спорідненість, вигадує для батька «суходих», щоб той міг виходити на суходіл тощо. Бухтик схожий до Сергійка — обом щиро цікаве життя один одного, обидва не тримають зла на інших, готові прийти на допомогу, віддячити добром за добро.

За мірками світу водяників Бухтик — ровесник Сергійка, та щодо земного світу він більше схожий до дорослих: дуже сильний, спроможний зарадити багатьом бідам дітей, пояснити чимало невідомого. Хоча й діти у вимірах світу затону виявляються ледь не всесильними: Сергійко з Олею спасають життя Бурбелі, закріпивши коріння його вербі; влаштувавши перегони хлопці руйнують «городи»-водорості Манії та Бухтиків телефон; декламування віршів Вітьком та Олею спершу жахає (як невідомі закляття), а тоді вражає водяників тощо.

Певну домінуючу роль світу казкового щодо реального наголошує й те, що єдині негативні персонажі повісті — зі світу затону. Це щука Зубатка, що намагалася улесливістю прибрати до рук самозакохану недалеку Манію, та сама Манія. Та якщо перша гине через власну дурість і жадібність, то інша опиняється у вигнанні свідомо, з власної примхи.

Саме межа між сестрами-русалками Манією та Чарою є вододілом добра та зла в повісті, мірою вибору, котрий змушені зробити герої. Обидві дівчинки красиві, чарівні, оточені любов’ю близьких. Та Манії того замало — їй хочеться, не маючи жодних обов’язків (як то доглядати джерела), мати всі права, прибрати всіх до рук і насолоджуватися загальною залежністю та страхом. Поява Манії завжди «супроводжувалася всілякими неприємностями», перед нею все в затоні відступає, бо «ти їй слово, вона тобі — десять». І хоча добродушній Чарі видається, що сестра нікому нічого поганого не робить, мудра Квакша знає, що Манія «розбійниця… Жодної ікринки не пропустить. Коли не з’їсть, то розтопче». Якщо Бухтика та Чару радують речі, що приносять комусь користь або радість, то Манія радіє речам, що, на її думку, мають викликати заздрість (перстень із самоцвітом, фарба для вій). Ніколи не допомагаючи навіть рідним, русалка дорікає кожному неувагою до своєї персони. Автор психологічно тонко й зрозуміло для дітей змальовує негідне в Манії: її лице «хиже як щучий оскал»; коли Зубатка гине, дівчина жалкує не за подругою, а за обіцяним тою подарунком тощо.

Натомість Чара тиха й обов’язкова, невтомна трудівниця і добра донька та сестра, здатна розрадити і прийти на допомогу. Вона непомітна й маленька, але саме її щоденний труд — догляд за джерелами — зберігає красу й силу повноводих великих річок.

Зіткнення світу казки та реальності в повісті породжує чимало веселих ситуацій. Скажімо, з погляду водяника санаторій повний рідкісних «дорогих» речей: капців, етикеток, бляшанок і дзеркал. Комічні ефекти виникають на межі світів, коли одні й ті самі події набувають протилежного значення: Вітько розігрує над затоном уривок з казки, а Барбула гадає, що хлопчик читає «страшні закляття» й посилає Бухтика в небезпечну розвідку; хлопці купаються, а водяники мусять піднімати армію щипавок, щоб захистити власні угіддя від «червоношкірих індіанців»; люди вважають світ затону вигадкою, а Квакуша доводить пугаловкам, що люди пішли від земноводних, бо й досі стрибають у річку «жабкою»… Та, як казкові, так і реальні герої вміють дивуватися світові, прагнуть розкрити таємниці нового, що з’явилося поруч. Як водяники, так і діти люблять і здатні оцінити справжню поезію. Саме диво слова, зрештою, поєднує ці два дивовижні й схожі світи. Саме крізь мистецтво та творчість пролягає тонка межа, де небачені міфічні істоти стають відчутними, а діти можуть відчути на смак диво дотику до незвіданого.

Як і в попередніх творах Володимир Рутківський знаходить точні яскраві деталі, щоб передати саме дитяче світовідчуття, стан дитячої душі. Скажімо, в епізоді перевірки здатності квіток на емоційні реакції хлопці відразу помічають нову квітку (Обертас — Н. М.) біля стежки. Для дорослого така увага до випадкової деталі — рідкість, а для дитини — звична річ, бо саме такі дрібні деталі й наповнюють її життя по самі вінця. Так само дитячими за суттю є порівняння, асоціації та гра слів у тексті: вода в затоні як «шкільні вікна перед початком нового навчального року»; «чарівна паличка» — фарба для вій, що робить «мальованою красунею»; «мова водяників» — поширене серед дітей прочитування слів навпаки; ранкова прохолода навіває думки про м’яч чи «брьохання» в росяній луговій траві тощо).

Хоча «Бухтик…» за жанром повість-казка, та всі чудасії мають у творі психологічно виправдане «просте» пояснення. Так, вперше побачивши Бухтика («…чудовисько було зовсім не страшне на вигляд. Воно нагадувало чортика, якого іноді малювали в казках»), Сергійко не лякається (як і Вітько чи Оля), бо певен, що то хтось із драматичного гуртка. Істина відкривається шляхом нагнітання тактильних образів, що дають змогу читачеві самому удостовіритися в незвичайності та реальності незнайомця: той ледь нижчий хлопчика, але важкий, не знає, де «прихована» вода у душовій, не реагує на зауваження, що люди «не купаються в одежі». Зрештою Сергійко бачить у чужинця копитця і аж тоді… торопіє.

У світі Рутківського чудо не потребує непояснюваного, казкового, адже для письменника саме людське життя — чудо, бо кожний прожитий день — чудовий і неповторний. Цю просту й мудру істину виніс він зі свого воєнного дитинства в суєту нашого благополучного збайдужілого світу, щоб ще раз наголосити, що справжнє диво — це здатність людини бути потрібною комусь, творити чудове задля щастя іншого. У буденному чи казковому світі гарно жити лише тоді, коли ти комусь потрібен, коли маєш кого любити й шанувати.

 


1. Рутковский, В. Бухтик из тихой заводи : повесть-сказка / В. Рутковский ; рис. С. Былинского. – М. : Дет. лит., 1981. – 111 с. : ил.

2. Рутківський, В. Гості на мітлі : повісті-казки / В. Рутківський ; худож. Р.Є. Безп’ятов, Г.П. Філатов. – К. : Веселка, 1988. – 288 с. : ілюстр. – Зміст : Бухтик з тихого затону ; Гості на мітлі.

3. Частина твору увійшла згодом у повість «Намети над річкою» (К., 1989).

Наталя Марченко


Коментарі до статті

Володя


Дякою