Оксана Лущевська, Лана Світанкова. "Солька і кухар Тара-пата"
10 жовтня 2012, 10:48   Автор: Наталя Марченко

Лущевська О. Солька і кухар Тара-пата: повість / О. Лущевська, Лана Світанкова ; худож. О. Гаврилова. – К. : Грані–Т, 2012. – 80 с., іл.Для дітей молодшого шкільного віку

О.Лущевська, Л.Світанкова. "Солька і кухар Тара-пата"Гадаю, це типова «дівчача» книжка. Тому хлопчики можуть спокійно далі не читати. От, хіба-що вони страшенно люблять зустрічати маму з роботи якимось насправді добрим сюрпризом, скажімо, полуницею в шоколаді чи хоча б свіженькими спагеті, — тоді є сенс продовжувати!

Це книжка про почуття і смаки. І не лише кулінарні… Адже можна мати смак до книжок чи до музики, смак до хороших людей і краси. Зрештою, далеко не кожний із нас має смак до життя… Автори і герої цієї книжки його мають. Тому так приємно взяти до рук ошатний томик якогось особливого «смачного» відтінку, що викликає мені в уяві улюблений корицево-шоколадний дух теплої кухоньки зі свіжовипеченими тістечками на стільниці. Тому зовсім не хочеться підганяти неквапливу оповідь про будні та свята дивакуватого самотнього кухаря Тара-пати і маленької вигадниці Соломійки.

І не важливо, що Солька з мамою — справжнісінькі «незаможні», а чарівний пан Тара-пата весь вік працює на господарів. Не це визначає величину людського серця, таланту, а, отже, й щастя. Гонорові батьки малого Гені — й заможні, й освічені, й, здавалося б, уміють «красиво жити». Аж ні! Навіть найкраще «замовлене» свято не приносить радості, коли мусиш його проводити без друзів, а найкращий кухар не спроможний вигадати страви, котрою смакує заїдати самотність…

А ще у цій дивній книжці сила-силенна простих і смачних рецептів, що з ними легко упорається навіть дитина!..

… і це ще трішечки історія про кохання… і не лише до кулінарії

Тому, коли матимеш час і теплий настрій (коли страшенно хочеться зробити щось дуже-дуже хороше — хоча б кицьку погладити чи поблукати осінніми парками), погортай цю книжку! Хто знає, можливо, і твоїй мамі пощастить спробувати з рук власної дитини справжнісінького «Сирника» чи «Морквяних коржиків»?..

Наталя Марченко

Дорослому читачеві

Нове видання «Граней-Т» вбирає очі насамперед художнім оформленням: якась насправді апетитна і затишна кольорова гама, повна відсутність «гострих» елементів, неймовірна кількість «милих дрібничок» у дизайні — усе це надає книжечці цілком певного вишуканого «смаку», її хочеться потримати в руках, погортати…Персонажі Ольги Гаврилової, включно із запахущою кавою, «річковим» супом і «кучерявими» бутербродами якимось неймовірним чином оселяються в душі як теплі кошенята на колінах і їх уже не сила нікуди прогнати…

Водночас, герої (і тексту, і малюнків) видаються пришельцями з якогось ідилічного «минулого» позачасся, де над кожною кухонькою витав дух бабусиних пирогів і нескінченних казкових історій. Відтак, вони не  належать жодному часові чи просторові - це загалом гарні люди в гарному світі. (Останнє особливо відчутне в тексті, де атмосфера ідилічного інтелігентно-гонорового Львова панує серед «київських» топонімів і пейзажів).

Історія Сольки, її мами, пана Тара-пати та родини Геника відразу будять у пам’яті кінематографічні кліше з улюблених казкових сюжетів і класичних зразків навіювання «американської» чи «радянської» мрії, де одні добрі люди допомагають ще кращим, а трішечки гірші на очах виправляються. Тут усе неймовірне (у сенсі, що не ймеш віри). І пан кухар, котрий раптом запраг дитячої уваги. І родина Гені, що з якогось дива (попри свій гонор і статус) цілком задовольнилася на «прошеному обіді» тортом із печива зі згущеним молоком і картопляним пюре (нехай і підфарбованим!). Та й щасливий фінал історії, коли всі «одружилися» й «жили довго та щасливо», правду кажучи, не дивує…

Але книжку я прочитала. І то — з величезним задоволенням, смакуючи, поволеньки та не за однією чашечкою кави!

Чому?!!!

А чому ми черговий раз сідаємо дивитися стару як світ «Попелюшку», де від «правди життя» не залишилося навіть декорацій? Чому жодна з моїх інтелектуальних подруг не вимкнула посеред перегляду «Кралечки», і все ще є бажаючі подивитися наскрізно містифіковані «Волга-Волга» чи «Дівчата»? Яка реальна історична практика підтвердила існування відтворених у цих картинах героїв і конфліктів? Що, власне, вони «дають» глядачеві?!

А, можливо, сенс не в цьому і питання мають звучати інакше?

Можливо, кілька годин щирого спокою і радості важать для однієї окремо взятої людської душі більше, ніж роки длубання у «правді життя»…

Гадаю, вся справа у куті зору на сенс буття. Один певен, що кошеня слід добряче натовкти носом у його ж лайно, «аби знало!», інший — що у прибраній хаті до охайної коробочки вдоволений життям кіт і сам піде…

Другий варіант — важчий, затратніший і точно менш ефектний,.. але мені він подобається більше. Я не певна, що коли б авторки «Сольки…» розповіли цілком реальну для київського сьогодення історію про дівча, яке пішло заробляти на осіннє взуття до найближчої «забігайлівки» і там впало в око підстаркуватому «майстрові шаурми», книжка сподобалася мені більше… Бо люблю добрі історії про добрих людей, із якими, з Божої ласки, ніколи нічого непоправного не трапляється і хочу, щоб книжки вчили дітей цій простій істині, в яку вірю. Бо інакше, вони так і помруть, не відаючи, що життя — найбільший Дар Божий, а не кара Господня…

Для мене «Солька…», насамперед, — модернова міська казка, розказана саме для сучасних «комп’ютерно-телевізійних» дітей. Тут усе «як у кіно» — і в сенсі малоймовірності описуваного при нарочитій правдоподібності реалій, і в сенсі прямого прикладу до наслідування, і навіть у структурі побудови видання. (Чимось перегукується з численними телевізійними проектами — історія «з життя» перемежовується рецептами, які кожен може негайно спробувати,.. або скористатися згодом, коли дочитає/додивиться). Та й сам текст — чітке продумане чергування сцен-картинок, кожну з яких легко відтворити зорово. Ось пан Тара-пата іде вулицею, ось - чаклує біля плити, ось — «камера» автора «озирає» його ресторанчик. А далі — «крупним планом» родина, куди кухар найнявся, — мама, тато, Геник… Окремі сцени взагалі викликають у дорослого читача прямі кінематографічні алюзії, як-от, Солька біля вікна кав’ярні («Обід у Тіфані») тощо. І саме ця «кінематографічність» видається мені головною родзинкою твору. Бо коли вже ми маємо навертати дитину до читання, «відриваючи» її від комп’ютера і телеекрана, то й засоби мусимо обирати відповідні!

Окремо маю відзначити гарну мову тексту та його, сказати б, художню добротність. Йдеться про те, що автори цілком свідомі того, для кого саме, про що та навіщо пишуть. Відтак, розповідь легко сприймається, її сюжет просто переказати своїми словами, кожен із персонажів може бути «довигадуваний» читачем і, водночас, має чіткі власні риси тощо.

Отже, це добра книжка для добрих дітей. Розгорніть її, — можливо, це саме Ваша книжка? ...

Наталя Марченко


Коментарі до статті

Наталя Марченко


КЛЮЧ вітає авторів із заслуженою перемогою!!!
Книга Оксани Лущевської та Лани Світанкової «Книжкова смакота. Солька і кухар Тара-пата» видавництва «Грані-Т» визнана Книгою року-2012 у номінації «Світ дитинства»!
олег


не знаю у кого вистачило розуму назвати цей твір книгою року,але нав'язувати школярам читати - купувати цей опус це ознака "височенної" майстерності і популярності. Надіюсь це останній "шедевр" автора
Nata1


Щодо "у кого вистачило розуму", то варто звернутися безпосередньо до організаторів і експертів рейтингу :) Всі дані легко знайти в мережі.

Свої думки щодо цієї книжки висловила вище в рецензії (лив.: Дорослому читачеві"), здається, обгрунтовано :)

Маю також "розчарувати" пана Олега, бо Оксана Лущевська й далі плідно та успішно працює в царині дитячої літератури.

Якщо маєте конкретні зауваження щодо цієї книжки - якості тексту, ілюстрацій, загальної концепції тощо - надішліть нам і ми радо їх оприлюднимо.
Чехович


Коли книжки такого рівня "випадково" виграють у номінаціях різних премій ( а таких "випадковостей" за останні роки піднабралося достатньо),то справді виникає питання про "висоту" майстерності і можливої популярності. Я про таку книгу і не чула. Дай Боже, щоб наші діти і онуки читали гарні тексти, з ілюстраціями найкращіх художників, а рецензії на книжки були справді чесними, без "заказів"( якось у нас це ніжно пестується в книжковій спільноті в останній час. Дуже кидається в очі.).І щоб бачили ті критики справді те, що будуть читати діти, а не те, на що ніколи не впаде в око читачеві , а особливо покупцеві дитячої книги. Хоча в неупередженість і професіоналізм деяких "провідних критиків" (вони себе самі "призначили" і такими вважають, чомусь) я дуже слабо вірю, бо вони регулярно "підгодовуються" саме в тих видавництвах книжки яких "типа" критикують і рецензуть,а насправді - відкрито піарять. Відвертий "міжсобойчик" існує і сховати його вже неможливо . Це до пані Наталі Марченко і ії рецензії не має ніякого відношення. То про загальні аспекти нашої літературної критики для дітей. Чи є вона насправді?.
Чернишенко


Пані Наталю, як казав Геґрід: "Ви тоті листи не читайте. а одразу кидайте до вогню. Їх пишуть тільки вар*яти..."
Яна


Не всі цю книгу піарять. Є багато значно кращіх.
Твір абсолютно посередній.
Ще одна думка - http://bookchest.livejournal.com/37509.html