«Я хочу, щоб ви, читаючи книжку,

знаходили заховані в ній секрети»

Марія Морозенко

Українська історія стільки разів переписувалася, що інколи ми самі втрачаємо розуміння її незглибимої значущості для прийдешніх поколінь. Можливо тому, хоча образ оповитого легендами та славою Івана Сірка на загал широко представлений в українській історичній прозі (пригадаймо «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» А. Кащенка, «Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків» Д. Яворницького, «Руїну» М. Старицького, "Про що тирса шелестіла..." С. Черкасенка, «За пороги» В. Веретенникова, «Іван Сірко» В. Кулаковського, «Таємний посол» і «Фірман султана» В. Малика, «Яса» Ю. Мушкетика, «Під Савур-могилою» та «Між орлами і півмісяцем» А. Химка, «Петрусь Шкода» М. Середи, «Січ-мати» М. Шудрі та ін.), у книзі для дітей він і досі художньо фактично не представлений. Натомість цей чоловік заслуговує на прискіпливу увагу саме дитячої аудиторії, адже він не лише все життя — із малку й до смерті — ламав будь-які стереотипи та заборони, а й залишився непереможеним та успішним, що, на жаль, притаманне небагатьом українським героям.

Дилогія Марії Морозенко про Івана Сірка — новітня історична повість для підлітків, заснована на потужній народнопісенній та історичній джерельній базі, глибокому пізнанні авторкою етнографічних деталей і глибинних структур етнічної свідомості українства.

Обидві книжки, ошатно видруковані львівським «Видавництвом Старого Лева» в межах широко знаної серії «Українська сила», з першого погляду «просяться до рук». Мимоволі починаєш вглядатися у виразне обличчя козарлюги на обкладинці та вишукувати між сторінок неповторні, ясні й багатозначні водночас малюнки Максима Паленка. Вабить також (і то не в останню чергу!) зручний до читання шрифт і вигадлива динамічна вязь заголовка.

Відразу варто зауважити, що історію життя свого героя письменниця переповідає не прямолінійно, а ніби призупиняючись у «вузлових» моментах її непростої течії та уважно приглядаючись разом із читачем до кожної деталі й обставини, що зумовили ключові вчинки й вибір персонажа. Це дещо ускладнює читання нетерплячому до пригод і зміни ситуації підлітку, але, водночас, дає йому час і простір для уяви та проживання насправді важливих для героя подій.

Сюжет оповіді розвивається як дивовижне (власне, містичне) переплетіння зовнішніх і внутрішніх подій у бутті героя. Від народження й до смерті Іван Сірко існує у багатомірному всесвіті народного міфу, де нерозривно поєднується профанне, історичне, бутнє та сакральне, позачасове, вічне. І межею та, вдоночас, переходом між цими площинами буття героя постають жінки. Так, своєю смертю відкриває йому дорогу в світ пупорізка Килина, цілий вік стоїть на сторожі його долі волхвиня Рода, любить і тримає на цім світі незмінна в своїй любові дружина Софія. Власне цим, природно переломленим крізь призму жіночого єства баченням чоловічої долі дилогія Марії Морозенко вирізняється на тлі потужно представленої в українській книзі для дітей теми козаччини (пригадаймо твори А. Кащенка, М. Пригари, В. Малика, В. Рутківського та ін.). Книжки М. Морозенко — це насамперед розповідь про Справжніх Жінок, здатних народити, звести на ноги та викохати Справжнього Чоловіка. Відтак, і доля Сірка постає перед читачем дивовижним сплетінням вкладеної в нього любові та його власної волі бути тим, кого в ньому вимріяли всі, хто його любив. Відтак, і сюжет твору перестає бути безкінечним описом козацьких звитяг і військових премудростей, обертаючись на живу течію людського життя, де є місце почуттям, сумнівам і мріям. Власне, це історія безупинної щоденної роботи людини над власним самовдосконаленням.

Попри значну кількість містики у тексті (знахідка цвіту папороті, розмова-марення з убитим товаришем в пустелі та на місячній доріжці тощо), оповідь не сприймається як вигадка чи казка. Навпаки, реальне життя історичного персонажа та його народнопісенний образ ніби зливаються, витворюючи повнокровний і цікавий характер. Водночас, на тлі новітнього зацікавлення юні фентезійними сюжетами та чарівним, «інакшість» українського звитяжця, його художньо вмотивована причетність до надприродного, притягує юного читача, заставляє по-іншому — глибше та серйозніше — сприйняти традиції, вірування та історію власного народу.

Час і місце описуваних подій мали б бути цілком визначені конкретикою життя головного героя, адже це цілком реальна історична постать. Та авторка художньо перетворює лінійний історичний проміжок життя реального Сірка на міфологічну Вічність і безкінечність буття його духу. Цьому служать і вставні новели-екскурси в часи Княжої Русі, і літописні звіти-оповіді про діяння Сірка-кошового, і приховані в тексті натяки щодо сучасності (скажімо, баба пупорізка, яка прийняла на свої руки Іванка, має прізвище «Морозиха», як і авторка повісті; Іван Сірко родом із Половців (пригадайте безсмертних «Вершників» Ю. Яновского) тощо). Водночас, коли йдеться про конкретні події з життя героя (народження, вишкіл, перебування у батьків, сватання тощо) у дилогії напрочуд точно й соковито відтворені тогочасні народні звичаї та побут, завдяки чому текст на загал сповнюється неповторної атмосфери непідробної «старожитності».

Життєвості творові надають також реалістично та психологічно точно змальовані характери персонажів. Про кого б не йшлося — від хворобливо вразливої Марії Половчихи до несхитної в своїй силі Роди, від пиячка дяка до заповзятих Вітрогона й Пугача, від змізернілого в своїй заздрості Тараса Чорноплота до видющого в своїй сліпоті кобзаря Тараса Вербовика — все це оригінальні впізнавані типажі, зі своєю мовою, характером і зовнішністю. Водночас, кожен із них є, по суті, символом певної життєвої стратегії, позачасовим узагальненим образом, у якому легко можна простежити, скажімо, народнопісенний тип «матері-страдниці», «покруча», «січового діда» тощо. Таким чином авторці вдалося вийти далеко за межі простого відтворення долі окремого історичного персонажа на тлі його доби. Її розповідь про Івана Сірка, по суті, відтворює в новітній формі той пласт української культури, що зберігає в поколіннях знання про легендарних воїнів Духу, чоловіків і жінок, яким «немає переводу», які непереможні та є «сіллю» цієї землі. (Подібні передання, притаманні всім давнім народам із розвинутою військовою та містичною традицією).

Саме ця тема минулого як неперервного живого передання, що живить силою та високими ідеалами сучасне є провідною в дилогії. Дитина опиняється, таким чином, у ролі безпосереднього учасника історії, того, в кому «з роду» живе дух Сірка. Вона перестає бути «стороннім» щодо оповіді (читачем як споживачем), а стає співтворцем історії в найглибшому сенсі цього слова.

Авторка вправно уникає моралізаторства, хоча фактично кожний розділ твору містить пряму етичну настанову. Та остання вміло прихована за вчинками героїв, у виборі, який вони роблять, у їхньому світогляді та сприйняття себе та світу. Скажімо, неймовірного драматизму сповнений епізод, коли Сірко вирішує знищити українців, які не хочуть повертатися з полону на рідну землю. Письменниця не намагається виправдати перед юним читачем страшний вибір козацького ватага, а художньо вмотивовує етичну дилему, яку тому довелося розв‘язати. Так само складним і неоднозначним постає в дилогії шлях душевного та духовного зубожіння щедро обдарованого з народження Тараса Чорноплота і драматична історія внутрішнього вивершення волхвині Роди тощо.

Головний герой твору Іван Сірко виявляється перед читачем здебільшого у своїх вчинках. Тому бачимо його зазвичай очима інших персонажів чи автора. Навіть вперше у книжці він з‘являється, як і в житті, — з лона матері. Цікаво, що «приймають» його на свої руки одночасно повитуха (Морозиха), авторка (Морозенко) та присутній при тому дійстві читач. Це, як на мене, надзвичайно сильний емоційний і художній хід — розгорнути перед дитиною найдраматичніший у світі момент — народження людини! Тим самим, гадаю, наголошено саму природну і тому найсправедливішу жіночу «вищість» — життєдавиці!

Сірко — унікум від народження. Тому його характер розвивається не під впливом зовнішніх обставин чи відповідно вікові, а за містичною логікою формування воїна-характерника (скажімо, виразно виокремлено три періоди становлення героя — тричі по сім років, три народження). Відтак, авторка зосереджує увагу читача саме на ключових моментах «переходів» героя з одного рівня опанування власною силою до іншого, на змінах у його суті, а не в тілі чи настроях. Побіжно ми дізнаємося про неприйняття хлопчика громадою, спостерігаємо за ним заздрісними очима Тараса Чорноплота, мудрим поглядом Роди, зацікавленими очима запорожців тощо. Але найглибше в душу Івана Сірка проникає залюблений авторський погляд. Саме він розкриває перед читачем і найдраматичніші почуття героя, і його сумніви, і містичні прозріння.

Іван в дилогій напрочуд мало говорить. Здебільшого його монологи — внутрішні, а діалоги звернені до тварин-побратимів Сірка та Сивогривого. Лишень у кількох епізодах (сутичка біля купальського вогнища, розмова з Софією тощо) ми бачимо героя у розмові з людьми. І це — не прорахунок авторки, а данина правді характеру. Адже Сірко — відлюдник, «інший», характерник. Ним захоплюються, але до нього не спішать наближатися. Він звик до самотності, бо вона його не тяготить, а окрилює. Саме ця самодостатність, внутрішня потреба мірятися силою з самим собою, самовдосконалюватися заради служіння іншим, спрага відповідальності перед вищим у собі змалку відсторонює Івана не лише від односельчан, а й від рідних. Його важко любити. Бо він не здатен поступатися сутнісним заради близького, вищим — в ім‘я любого.

По суті, образ Івана Сірка ламає цілу низку укорінених в українській ментальності стереотипів «достойної» поведінки «доброї» дитини/людини (слухняність, поступливість, працьовитість тощо) на користь напрочуд сучасних уявлень по успішну людину (зосередженість на самореалізації, байдужість до матеріальних статків на користь фізичній, духовній і душевній свободі тощо). Так, Іван-дитина домінує в родині, вимагаючи до себе не просто уваги як до рівного, а навіть визнання власної вищості. Він змалку й до смерті абсолютно егоцентричний у своїх рішеннях (вирушає на Січ, не думаючи про почуття матері тощо) і фактично ніколи їх не змінює та не кається у вчиненому. Але це безперечно позитивний герой. І не тому, що «переможців не судять». А тому, що Іван Сірко, як і низка класичних світових лицарів духу, натхненно творить сам себе з єдиною метою — служити рідному народові! І жодної миті він не жалкує за відданим громаді «своїм» — будь то матеріальні набутки, незнані через постійний вишкіл розваги чи втрачені в лютій борні товариші та миті близькості й любові. Його особисте щастя — служіння громаді, підкріплене усвідомленістю внутрішнього вибору та здатністю брати на себе всю повноту відповідальності. Це сковородинівський тип людини-воїна, котра цілком зреалізувала своє призначення в «сродній» їй праці. І саме ця гармонійність свідомо та абсолютно втіленого людиною власного покликання притягує найбільше.

Окремо варто відзначити оригінальну стилістику дилогії. Авторка ніби «грається» з читачем смислами, підштовхуючи його шукати під поверхневим шаром сюжету приховані скарби, скажімо, побіжно згадані деталі похоронного обряду (мак-видюк і палиця в труні повитухи) відсилають до прадавніх вірувань у специфіку потойбічної подорожі кожного померлого тощо. Проста й сучасна з одного боку, мовна канва твору водночас розмаїто барокова за звучанням. У її течії так і зблискують дивовижні вкраплення влучно віднайдених «старожитніх» слів, древніх обрядів і пісень. Оповідь вправно перевита розмаїтими словесними натяками, що відлунюють читачеві незнаним, але рідним у минувшині (скажімо, «повитуха», «рожаниці», «відлюдний» хутір, «тройчасті свічечки» тощо), та здобрена неочікуваними порівняннями та метафорами, доречними архаїзмами. А все разом спричиняє відчуття захоплюючої таємниці та переможного радісного впізнавання в «колишньому» рідного, в минулому — сьогоденного.

Власне так — через захопливу історію пригод, чину, втрат і перемог — розкриває Марія Морозенко читачам найбільшу таємницю дилогії —нерозгадану й досі загадку буття Івана Сірка. Лідер, який змалку й до скону встановлював власні правила та повною мірою завжди відповідав за кожен свій вчинок, він був і нині залишається до кінця непізнаним. Але саме Іван Сірко як мало хто інший сьогодні притягальний для української юні. Адже в ньому втілився сам дух українського переможного життєлюбства, романтичного пориву та людяності, примножений величезною спромогою та силою. Історія життя саме цього Великого українця, як ніяка інша, покликана нині стати зразком віри у свої сили та свій народ, звитяги та людяності.

Наталя Марченко

***

Роль і значення образів-смволів у романі Марії Морозенко «Іван Сірко. Великий характерник»

«Хто відкидає містику і символіку, тому ми скажемо,

що він не повинен уживати ніяких символів,

бо вони для нього не мають ніякого значення.

Однак факт, що неграмотний або відкидає,

або не сприймає значення азбуки, зовсім не означає,

що азбука не має ніякого значення».

Володимир Шиян

Про Марію Морозенко, автора численних поетичних творів як для дітей, так і для дорослих, я чула неодноразово. І не лише чула, а й мала можливість бачити її під час зустрічей з учнями нашої гімназії, адже вона давно співпрацює з нашим навчальним закладом, опікується тими учнями, які мають потяг до творчості, цінують художнє слово, цікавляться рідною культурою. А рік тому, коли Марія Миколаївна запрошувала гімназистів до свого гуртка «Поетична вітальня», випала нагода познайомитись з нею особисто. З першої хвилини знайомства мене вразили її щирість, душевне тепло і безмежно глибокі сині очі. З’явилося відчуття, що знаю її дуже-дуже давно, майже все своє життя. А ще — радість від того, що відтепер у мене є мудрий наставник і помічник, якому я можу привідкрити завісу власної душі й почитати свої поезії, почути компетентну пораду.

Народилася Марія Морозенко (Марія Миколаївна Мороз) 15 березня 1969 року в селі Малин Млинівського району Рівненської області. Дівчинка мала велику сім’ю і була дев’ятою дитиною із дванадцяти. Та щасливі роки дитинства не тривали довго, і доля ще змалечку почала загартовувати молоду душу, забравши життя рідного батька. В цю тяжку хвилину єдиною підтримкою і опорою для дітей стала мама.

У дев’ятирічному віці Марійка пише свій перший вірш, який відкрив глибину сприйняття світу юною поетесою. Після закінчення школи вона працювала старшою піонервожатою восьмирічної школи, пізніше навчалася на факультеті журналістики Київського державного університету ім. Т.Шевченка.

В юному віці Марія почала відвідувати студію письменниці Катерини Мотрич, а згодом навчалася у поета-шістдесятника Петра Засенка в студії Спілки Письменників України. Саме тут Марічка познайомилася з багатьма цікавими, творчими людьми. Особливо важливою людиною для неї став літературознавець Кость Петрович Волинський, який був свого часу порадником Наталі Забіли, Ірини Вільде. І саме він став для юної поетеси наставником у творчості. Цю людину з безмежним теплом і вдячністю постійно згадує поетеса.

У 1991 р. вийшла перша збірка Марії Морозенко «Зоряні перевесла».

У 1994 р. почалась пісенна діяльність поетеси. Почувши дев’ятирічну Марту Спіженко, юну співачку, Марія почала активно сприяти розвитку її таланту. За дев’ять років співпраці з Мартою було створено близько двадцяти пісень, відзначених на Всеукраїнських та Міжнародних фестивалях. За ці роки з’явилося чимало виконавців: Оля Ошитко, Женя Іванова, творчі колективи «Ластівка», «Зірниця» та інші.

Із 2000 р. авторка активно займається дитячою творчістю. Велику популярність серед дітлахів знайшли казки «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока», «Про країну ласунів», «У зеленому ярочку», літературний переказ казки «Дванадцять місяців». З’явилася ціла низка книжок для найменших: серія «Хто це?», «Що це?», «Пухнаста абетка», пізнавальні загадки тощо.

У 2005 р. Марія Морозенко закінчує з відзнакою факультет української філології Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького.

Навесні 2006 р. на світ з’явилась збірка «Елегія любові». [1]

Поетеса цікавиться українською історією, намагається осмислити її по-філософськи. У 2004 р. вона видає поему «Княгиня Ольга». Продовженням історичної праці стали поема «Князь Святослав» (2005р.) та роман-дилогія про Івана Сірка «Іван Сірко. Великий характерник», «Іван Сірко. Славетний кошовий» (2010).

Від тої найпершої миті, коли душа дівчинки віднайшла свої поетичні крила, і до сьогодні не перестає дихати її серце жагою до творчості. Марія Морозенко — письменниця і поетеса, патріотично віддана українському слову. Зараз вона працює літературним редактором, співавтором музично — розважального журналу «Професор Крейд», є автором та ведучою культурологічної студії «Духовність української родини» при Національному музеї літератури. З 2012 р. Марія Морозенко — керівник гуртка «Поетична вітальня» при гімназії № 39 м.Києва, де збирає біля себе творчу молодь, щоб допомогти їй розкрити й розвинути свої поетичні здібності, навчити майстерно працювати зі словом і бути впевненими в собі.

Лише наприкінці лютого 2013 р. у «Видавництві Старого Лева» нарешті вийшла друком книга Марії Морозенко про кошового отамана Сірка, яка за два роки до того перемогла у конкурсі рукописів «Українська сила».

Ще у квітні 2011 р. нагороду — золоту підкову переможниці конкурсу — пані Морозенко отримала з рук найсильнішої людини світу, Василя Вірастюка — за рукопис книги про славетного козацького кошового і характерника Івана Сірка. Тоді Вірастюк заявив: «Коли мені запропонували долучитись до цього конкурсу, я навіть не задумувався. Адже я сам батько двох синів і мені не байдуже, що «вливати у вуха» моїм дітям. Я хочу, щоб це було українське — про Україну і українців» [2].

Виношувався цей твір в серці письменниці три роки, за цей час вона опрацювала багато історичних джерел, щоб дати більше історичної правди, щоб люди читали і пізнавали історію разом з нею, не сприймали життєпис про Івана Сірка, як якусь вигадку, фантастику.

Нині книга вийшла друком і вже зібрала безліч позитивних відгуків літературних критиків і читачів.

Читаючи твір-дилогію про Івана Сірка, виникає запитання: чому саме цю історичну постать обрала поетеса? Для Марії Морозенко, людини щирої та сильної, джерелом натхнення стали історичні особистості, які своїм життєвим прикладом сколихують тонкі нотки душевних струн. Кожна людина черпає сили і збагачується, віднайшовши своє джерело пізнання, те, що дає сили жити і рухатися далі. Вона написала твір про княгиню Ольгу, князя Святослава і ось тепер — Іван Сірко.

Коментуючи появу книги, сама письменниця зазначила: «Іван Сірко найбільш масштабно та потужно успадкував традиції характерництва давніх часів. Гадаю, в цьому чоловікові нуртувала колосальна енергетика попередніх поколінь, що вилилася у надзвичайно здорову міць тіла і духу. Віднедавна усе частіше схиляюся до думки, що Іван Сірко свідомо зчитував інформацію військової доблесті давніх русичів. Паралелі із князем Святославом тут очевидні. Постать Івана Сірка є взірцевою для мене також із площини родового дерева та пракоріння. Показовим при цьому є неприйнятність ним відчуження від спадку минувшини. Все те, що успадкував характерник Сірко, — родова українська сила. Покарання Іваном Сірком у 1675 р., під час чергового походу на Крим, визволених бранців-українців, які відмовились повертатися додому, є прямим свідченням його посиленої реакції на відчуження рідного у собі.

Гадаю, що у відступництві звільнених бранців козацький отаман міг бачити три найстрашніші зради — вірі, роду та батьківщині. Пригадуючи, що у часи козаччини найлютішої шкоди Україні завдавали яничари, обусурманені християни, що вогнем і мечем плюндрували українські (а генетично ж рідні!) землі, він щонайперше слідував національним інтересам. Саморуч покарав зрадництво, щоби не множилися на погибель українському люду перевертні, яким не буде довіку рідною земля України. У символіці сьогодення це значення дещо ширшого плану: цураючись родових надбань, ми прирікаємо себе на знищення» [6].

Ще із прадавніх часів людина живе у світі символів. Вчені дослідили, що здавна людина надавала певного символічного значення довкіллю: сузір’ям, рослинам, тваринам. Символізм виник тоді, коли занепадали первісні релігії. Зрештою, кожен жест, звук, слово були в певному розумінні символічними й нерідко залишаються такими й досі.

Символ — одна із могутніх підвалин культури. Загальновизнано: справжнє мистецтво — символічне. Проте символізм властивий не лише художній творчості, а й політиці, ідеології, освіті, моралі, сновидінням…

Розуміння символу і символіки має власну специфіку в фольклористиці, адже фольклор — найбагатша універсальна художня система, вид мистецтва, де символи — основа і вершина, а водночас і спосіб творення цієї основи й спосіб досягнення вершини.

Українська система символічного відображення світу належить до найдавніших і найбагатших систем традиційної культури на планеті. Глибоке пізнання символіки — це органічна потреба кожної людини, котра прагне до самовдосконалення, духовності, культури. [3, с. 3-4].

Водночас, кожен народ свято береже пам’ять про своїх видатних людей, величається ними перед всім світом, бо з них складається історичний авторитет нації. У пантеоні української слави особливе місце займає постать кошового Війська Запорізького Івана Дмитровича Сірка. В пантеоні, зрозуміла річ, мисленнєвому, бо справжнього пантеону в нас немає. Та і якби він був, просто нікого покласти туди з наших військових та політичних діячів. Вороги України винищували не лише їх самих, а й розруйнували їхні могили. Мабуть, тільки одна Сіркова могила й лишилася, хоч кілька разів за наказом царя та його посіпак і її витоптували кінськими копитами, але вона зводилася знову.

Кошові здебільшого протримувалися один рік. Тільки Іван Сірко обирався багато разів і навіть якось вісім разів підряд —- таким були його авторитет серед козаків і віра в його відданість товариству та розум і відвагу. «Іван Сірко являв собою колосальну особистість серед усіх низових козаків... в усі часи існування Запорожжя»,— так писав про нього Д. І. Яворницький. [7]

Іван Сірко — син козака, родом з Мерефи Харківської області. У народі живе старовинна легенда, що Сірко народився з зубами, а коли баба-повитуха піднесла його до столу, то він схопив пиріжок і з'їв його, Це була певна ознака того, що він усе своє життя буде гризти ворогів.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї думки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й покликання. Недарма ж історики прирівнювали його до Чінгісхана і Тамерлана, а татари називали Сірка не інакше, як «семиголовим драконом», «урус-шайтаном» (чортом). Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справжній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї Вітчизни. Він з великою мужністю визволяв з татарської і турецької неволі всіх, кого спіткала гірка доля бранця: чи то був росіянин, чи українець, поляк чи литовець.

В боях з непроханими гостями він був надзвичайно хоробрий, нещадний, завжди вмів дати раду в найскрутнішому становищі. З десятьма запорожцями Сірко розбивав сотні ворогів, а коли біля нього була сотня козаків, він перемагав тисячі вояків ворожого війська.

Ім'я його, як ватажка, оточене було ореолом нездоланного, і тому вороги боялися його більше вогню, більше бурі, більше пошесті світової.

Любив Сірко повторювати прислів'я: «Нужда закон змінює». Улюбленець козацької громади, Сірко був душею Запорозької Січі. Він мав величезний авторитет, любов і пошану. А запорожці вважали, що мудрішого ватажка, як Сірко, немає у світі. [8]

У тяжкій боротьбі, в кривавих січах з ворогом загинули обидва сини кошового — Петро й Роман, у бойових лавах слідом за Іваном Сірком пішли його зяті, родичі, односельці з рідної Мерефи. Сам він ступав попереду лави і плив на передньому думбасі або стерні, які народ називав чайками, через Чорне море до Стамбула. Був величним, безстрашним козаком, розважливим полководцем П’ятдесят п’ять великих битв провів він і всі виграв. Брав участь у визволенні французької фортеці Дюнкерк, захопленої іспанцями; водив козаків на Правобережжя на допомогу селянам, які боролися проти шляхетської Польщі, на Буджак, де громив татарські орди, на Крим через Перекоп та Сиваш. Схоплений пізніше підступно, побував Сірко і в Сибіру й до кінця життя ненавидів як московського царя, так і царат взагалі, й царських прислужників — гетьманів Многогрішного та Самойловича. Саме при Сіркові налагодилися особливо тісні взаємини між Запоріжжям і Доном, козаки звершили ряд спільних походів. Сірко збирався також підтримати Степана Разіна, одначе здійснити це не вдалося… [9]

Книга «Іван Сірко. Великий характерник» проводить кожного читача по загадковій, сповненій таємничості і відваги, доріжці життя великого і славетного характерника Івана Сірка, що підкорював сили природи, розумів мову птахів і міг лікувати травами найтяжчі хвороби. У творі йдеться не лише про історію життя Івана Сірка — від народження і до тризни, а й про становлення його як особистості, як ватажка, гетьмана, героя. Наголошується на тому, що величезне бажання і щоденна копітка, іноді непосильна праця творять дива: слабкий духом і тілом хлопчик стає завзятим лицарем і звитяжцем. Ця людина мала змогу захистити не лише себе, а й свою Батьківщину. Іван Сірко - це та сила і міць українського козацтва, що надихає і до сьогодні.

«Моя розповідь про Івана Сірка, — зазначає Марія Морозенко, — це навернення до голосу власного сумління. Ретельно обмірковуючи штрихи життєпису славетного кошового, я намагалася відтворити оту глибинну основу, на якій гартувався найвизначніший поборник великого духу характерництва та силодій козацької вольниці… Коли іноземці, вихваляючись на весь світ своїми героями, вишукують в їхніх малих подвигах величність, натомість ми безоглядно у великих справах наших визначних співвітчизників шукаємо погрішність. Аналізуючи гріхи минувшини, ми мали б думати і про надбання слави для майбутнього. Задля цього варто вивчати та поглиблювати у собі, опріч іншого, і віковий досвід характерників…» [6]

Характерник, химородник, галдовник або заморочник — так називали козаків, наділених надприродньою силою. Одним із великих характерників в історії українського козацтва був Іван Сірко. Потрапивши до школи характерників, день за днем переймаючи знання сивочолих наставників, юнак відкривав для себе незнані таємниці буття. Полегкості ні в чому не було. Важкі випробування змінювались ще важчими. Його навчали ловити тінь («відкривай у собі приховану швидкість»), вчили однаково вправно керувати і лівою рукою («бо ж ворог не вибирає сторони нападу»), наказували рухатись босоніж по гострому камінню («хто вловлює ритм руху, той ні разу не пораниться») [6]. Він знав, як втихомирювати небесні стихії та скеровувати силу блискавиці, він навчився розгадувати таємниці цілющих трав та лікувати від найважчих хвороб, розумів мову птахів і тварин, переходив простір і час. Був стрімкіший за вітер, що сягав височини неба. Сім літ науки характерництва виплекали в ньому ту квітку, що проросла в його серці чарівної купальської ночі.

Характерник — людина з характером, яка слідувала за покликом серця та спираючись на багатий досвід попередників, сформувала свою духовну основу, поняття і цінності. Для того, щоб стати характерником, насамперед, потрібно народитись з унікальним даром бачити і відчувати цей світ тонше і глибше, тому одиниці могли осягнути цю науку. Насамперед, характерник — людина-воїн, вигартувана військовими ритуалами, що в майбутньому мала змогу володіти унікальними особливостями ведення бою. Миттєвий рух характерника в бою видавався якимось дивом. Він міг в одну мить переміститись з лінії ворожої атаки, і спрямовані в його бік кулі не влучали в ціль. З блискавичністю повертаючись на попереднє місце, характерники створювали ілюзію невразливості. Характерники були ясновидцями, які, пізнавши у ході ритуальних священнодійств, могли пророкувати події та бачити обриси майбутнього. Тому-то в бойових діях їм не було рівних, адже цім унікальним віщунам — стратегам було видно кінцевий результат бою, як і вдалі ходи, здатні принести перемогу.

Вони плекали у собі великі Знання, знайшовши тайнописи минулого у великій науці волхвів, яких християнська церква також називала ворожбитами. Не могли вразити характерників вогонь, гостра шабля чи стріла, а тільки що срібна куля. Між іншим, такі дані збережено не тільки в народних легендах і переказах, а й у поважних польських хроніках козацької доби.

Ці люди були цілителями, що мали свої таємниці лікування поранених та недужих, були сильні не лише фізично, а й духовно. Вони були напрочуд харизматичні та вольові, їхня сила, лідерство та заповзятість надихали інших. Таким чином, характерники — люди, які вміли коригувати власний стан тіла відповідно до поклику душі [6]. Враховуючи, що характерництво — це наука, що передається нащадкам генетично, тільки в іншій формі проявляється, то в нашій з вами сучасності це потужні сіячі знань, які своїми духовними знаннями підтримують баланс нашого життя. Іншими словами — сіль землі.

Отже, стати характерником практично неможливо — ним треба народитись. І побачити це дано жінці, яка першою приймає новонароджене дитя, — повитусі. Ще здавна це була жінка, яка приймала пологи. В різних регіонах України її називали по-різному. У північних регіонах говорили «баба», «бабка», в Середньому Подніпров’ї — «пупорізка», «породільна». В дохристиянській Європі повитуха була жрицею або знахаркою, що керувала пологами та проводила обряди після народження дитини. Вона ж вміла і передрікати долю новонародженій дитині. Отож, ця професія вважалася в народі однією з найдавніших і найпочесніших.

Пологи в Марії Половчихи, матері Івана Сірка, приймала стара повитуха Килина Морозиха, яка «знає таке, чого зазвичай не дано знати звичайним сільським жінкам». Вона знається на травах, вміє «недуги зцілювати й болячки проганяти» [4, с. 5]. За сюжетом книги, збираючись до породіллі, баба-повитуха кидає у вузлик якісь трави, йде до покуття і бере звідти тройчасті свічки. Звернувшись до джерел минувшини, сімейні звичаї та обряди трактували це так: щоб дитина росла здоровою, зазвичай використовували освячені квіти та трави (свячене зілля). У купіль дівчинки додавали меду, іноді молока (щоб гарною була), хлопчикам клали коріння дев’ясила (щоб сильними були). Щодо тройчастої свічки, то саме її взяла баба-повитуха, почувши про те, що породілля помирає. Вона про всяк випадок взяла те, що давали у руки помираючим — найперше це була троїцька свічка.

За сюжетом, під час цих пологів стара повитуха Килина Морозиха помирає. Коли ховають стару повитуху, на цвинтарі молода її помічниця прив’язує до поясу хустинку з маком, а якийсь чоловік вкладає збоку труни палицю. За давніми віруваннями українців, на тому світі на повитуху нападають душі померлих за те, що та допомагала їм народитися для гіркого земного життя, і якщо вона не встигала відбитися палицею, то розкидала мак; поки діти збирали макове зерно, повивальна бабка тим часом намагалася від них утекти.

Символічним є й ім’я повитухи — Килина. Килина — Калина. Дуже близьке воно до назви обожнюваної українцями обрядової рослини, яка полюбилася людям зовнішньою красою і цілющими властивостями, знаними й використовуваними в народній медицині — символу дівочої вроди, цнотливості й чарівності. Є ще й інша версія походження цього імені: прийшло до нас разом з християнством із грецької мови і означає тобто «та, що здобуває (святкує) славну перемогу» [10].

Та й справді баба Килина була неперевершеною у своїй справі, багатьом допомогла з’явитися на світ, багатьох врятувала від погибелі. Про це свідчила й мотузка, яку вклали до її труни і яка «щедрими вузликами точно вказувала на кількість прийнятих повитухою немовлят». А ще вірним помічником в нелегкій життєдайній справі баби Килини був срібний ніж.

Ніж — символ помсти, смерті, жертовності, сили, духовної снаги, справедливої боротьби, зла, несправедливості, символ патріотизму, віри, любові до рідної землі.

У світовій міфології ніж, подібно до меча та сокири, асоціюється з боротьбою, помстою і смертю, а також із жертовністю, готовністю віддати життя на алтар справедливої боротьби. Коротке лезо ножа символізує перевагу природного інстинкту і сили в тому, хто тримає в руках ніж, бо довгий меч є уособленням духовної снаги його власника [5, с. 342].

У руках лиходія ніж набуває символічного значення наглої, несправедливої смерті, зла, несправедливості.

У господарстві ніж — дуже важлива річ, без нього неможливо організувати ведення домашнього господарства. Він слугує господині й господарю, через це давно набув містичного значення: за допомогою ножа здійснюються чарівницькі дії, ворожіння, ним відганяють нечисту силу від людей і худоби. З ним пов'язано ряд звичаїв, напр., ножа не можна залишати на ніч на столі, у день Усічення Голови Предтечі й Христителя Господнього Івана віруючі люди взагалі не брали до рук ножа, навіть хліб ламали. Ножем припікали виразки, лікували рани від укусу змії, звідси ритуальне й оберегове значення ножа як захисника людей від злого, ворожого. Разом із вогнем, що є символом життя, Бога, ніж є оберегом, містичним знаком на сторожі життя людини, є її заступником і другом [11].

Родовий срібний ніж повитухи Килини, яким було обрізано пуповину Іванові Сіркові, дивом залишився у нього і став йому талісманом: захищав хлопчика від всього лихого. Це була єдина річ, яку він мав завжди при собі.

Як відомо, срібло особливо поціновувалось віддавна в народі за вміння енергетично налаштовуватись на фізіологічний стан свого господаря, бо здатне лікувати та зцілювати. Той ніж, який дістався Іванові Сірку від повитухи Килини, — міць посередництва, своєрідна найдорожча спадковість. Відаюча повитуха, помираючи, ніби передала немовляті «ключ сили».

Важке дитинство було у Івана Половця, адже громада ніяк не приймає малого до гурту. І мріє хлопчик стати сильним і непереможним, а для цього йому вкрай треба знайти цвіт папороті — квітку щастя, Перунове зілля, незамінний атрибут свята Івана Купала, яка, за легендою, з’являється рівно опівночі саме в Купальську ніч. Розкриваючись, вона палахкотить, наче полум’я, і міниться різними кольорами веселки. Той, хто побачить її, стане щасливим і мудрим. Така людина зможе передбачати майбутнє й допомагати громаді [12].

 «Той, хто купальської ночі дістане цвіт папороті, матиме силу велику», — кажуть в народі. Хоробрі молодики, що бажають пізнати таємне і віднайти велику силу та міць, вирушають до лісу. Під ясним місяцем прокладають вони свій шлях в непроглядні глибини простору. Проте рідко кому вдається відшукати бажане.

Життя Івана Сірка змінилось, коли він дивної купальської ночі віднайшов таки казкове зілля, і в його серці проросла таємна квітка, що принесла з собою велику силу. «Відколи Іван Половець знайшов у лісі квітку папороті, щось незбагненне коїлось з ним» [4, с. 103]. На той час хлопчику виповнилось лише сім років, вік, коли дитина, до того «заглиблена у себе», починає самостверджуватись, пізнавати власні можливості, набуваючи нової сили та позбуваючись слабкості.

Проте «квітка щастя, яка негадано проросла в палкому серці, зробила його нещасним»: він втратив спокій. Нудячись в рідній домівці, хлопець поривався в мандри, маючи надію віднайти допомогу і приборкати «чужинця в собі», реалізувати своє інше Я, котре так довго не давало йому спокою і було сильнішим за нього. Тієї ночі він народився вдруге.

На пошуки цвіту папороті Іванко рішуче вирушає після пригоди біля купальського вогнища, коли підлітки жорстоко поглумилися з нього: перестрибуючи через вогонь, хлопчик перечепився і впав у розпалене багаття.

Купальське вогнище, згідно з переказами, має силу очищення, завжди допомагає молоді в любові. Так, на Купала закохані стрибають через багаття, намагаючись не розняти рук, що свідчитиме про щасливе подружнє життя. Люди стрибали через вогонь, щоб очиститись від усякого зла, хвороб, гріхів, що накопичились за рік в тілі й душі, придбати в священного вогню сили й здоров ‘я. За народним повір’ям, вважалося, що, стрибаючи через вогонь, людина опиняється між двома світами і в такий спосіб очищує свою душу. Хто пройшов через обрядовий вогонь або дим, був ніби освячений, захищений від злих сил, і ні відьма, ні будь-яка нечисть не могли приступити до нього [13]. Вогонь здавна вважали святим, тож при ньому і гріх лихословити. Цю настанову порушив головний ворог Івана Половця — Тарас Чорнопліт, за що і був покараний.

Проте не лише тієї ночі хлопчик знайшов цвіт папороті, доля йому подарувала зустріч з волхвинею, яка докорінно змінить його життя.

Колись, в давнину, силами природи керували волхви. Вміли вони лікувати людей і тварин. Знали те, що від інших було приховане. Однією з них була Рода. Вона напророкувала перемогу козацького війська в поході на Туреччину. Саме до неї, на Перевозькі хутори, завезли Івана Половця і віддали в науку. Багато в чому вона допомагала юнаку, стала для нього другом і вчителем. В образі волхвині Роди втілено накопичені століттями знання предків, які передаються з роду в рід (звідси, ймовірно, і ім’я Рода), які вона вміло передала своєму учневі Івану Сірку, щоб стали вони йому в нагоді у військових походах проти ворога. «…Позбудься успіху, наберися виваженості; довше обдумуй — менше потерпатимеш; не поривайся за золотом, а прихиляйся до віри батьків; не будуй палат, а вибудовуй гарну славу», — повчає волхвиня свого вихованця [4, с.130].

Вперше з Родою Іван Половець зустрівся в лісі, коли малим шукав чарівну купальську квітку. У винагороду за сміливість, за всі образи і прикрощі Рода подарувала хлопчику справжнього друга і вірного супутника — вовченя. Цей маленький та найлютіший лісовий звір як образ тієї сили, що з’явилась в хлопчика і що супроводжуватиме його до кінця життя.

Поборовши свій найбільший страх (іноді батьки залякували неслухняного сина сірим вовком), хлопець отримує не лише винагороду, а й вірного друга на довгі роки. Ще змалечку Іван Половець мав потребу у спілкуванні, почувався вигнанцем у товаристві, а звідси — і зневіра у себе, відлюдькуватість. Вовченя стало тією підтримкою, яка допомогла самоствердитись, повірити в себе, здобути впевненість і міць. Не просто так Сірий з’явився в житті Івана Сірка, адже наділив його силою, що не покидатиме до кінця життя, а лише змінюватиме свою форму. «Так він народився удруге , бо іншим віднині був», — йдеться у творі.

Про Івана Сірка говорили, що він мав вовчий нюх та розум, нерідко й сам обертався на вовка. Звідси ж його набуте ім’я Сірко. Це була особливість характерництва, адже ці люди мали звіриний стиль реакції на небезпеку. Якщо повернутись у глибини давньоруських часів, очевидним є культ вовка у війську русичів [6].

Вовк — це, в першу чергу, вищий символ свободи в тваринному світі, символ самостійності. Вовк — це і символ безстрашності. У будь-якій сутичці вовк бореться до перемоги або до смерті. Вовк не підбирає падаль, а значить — це і символ чистоти.

Вовк — це і символ високої моральності, відданості родині. Вовк — символ справедливості і честолюбства. У звичайних умовах вовк не допустить, зі свого боку, скривдити слабшого. Благородність, непідкупність і безкомпромісність - ось стрижень натури вовка. Це втілення великої очисної сили [14].

Воїном-вовком, зокрема, був великий силач Добриня. Отож, люди, наречені іменем воїн — вовк, володіли особливим стилем ведіння бою, і навчали їх цьому люди особливої касти — волхви. Та навчали виключно обраних [6].

На Січі Іван Сірко загартовує себе, вдосконалює душу й тіло, розвиває власний бойовий дух і військову вправність, вчиться майстерно володіти зброєю.

Серед українських козаків існував культ шаблі. Це була найулюбленіша зброя козаків-символ свободи та лицарства. Володіння шаблею вимагало вправності та значного досвіду. Її вшановували в піснях, називаючи «ненькою-рідненькою», «панночкою молоденькою», «сестрицею», «свахою» [15].

Шабля і мушкет займають почесне місце в козацькій символіці і є її невід'ємними атрибутами, є символом подвигів козацтва, його нестримного прагнення до створення незалежної держави, традицій братерства, демократії і повноправності народу. Шабля і мушкет є невід'ємними атрибутами офіційного герба Війська Запорізького (ХVI–XVIII ст.), який, відповідно до статті 20 Конституції України, має бути відображений у великому Державному Гербі України [16].

Вперше до рук Івана Сірка шабля потрапила ще в дитинстві, з рук уславленого козака, хрещеного батька Михайла Діброви. Разом з цією зброєю ніби перелилась до юного серця і козацьке завзяття, і жага до оборони Батьківщини.

Запорізька Січ завжди була оповита легендами та переказами. Багато таємниць береже земля Хортиці. Слава запорізьких козаків, непереможних воїнів, гриміла далеко за межами України. Наш народ свято береже пам'ять про своїх видатних людей, величається ними перед всім світом, бо з них складається історичний авторитет нації. Книга Марії Морозенко «Іван Сірко. Великий характерник» знайомить з одним із тих, хто творив нашу історію — легендарним козацьким ватажком зі славного роду Половців — Іваном Сірком, проводить його життєвими стежинами, сповненими несподіванок і пригод. Ми спостерігаємо, як день за днем, переймаючи знання сивочолих характерників, юнак гідно пройшов всі випробування характерництва, відкривши для себе незнані таємниці буття.

Весь роман оповитий символікою, таємницею, в ньому переплітаються буденне і казкове, реальне і фантастичне, тому він дещо схожий на казку. Окрім згаданих в роботі образів — символів: характерників, шаблі, вовка, волхвині, цвіту папороті тощо, в книзі символічно виокремлено ще й три періоди становлення головного героя, три його народження. Перше — народження незвичайного хлопчика, з зубами, з родимою плямою, 13 числа та ще й майже одночасно зі смертю старої повитухи Килини (яку в народі вважали відьмою). Вдруге він народився, коли віднайшов цвіт папороті, коли знайшов своє інше Я. Третє народження було пов’язане з зародженням нового почуття, що прийшло неждано і негадано, — коханням до Софії.

І щоразу Іван Сірко переживав великі зміни в собі. Він ставав іншим, не таким, як вчора. Це неабияк вплинуло на формування міцності його духу, становлення як особистості. Рідна земля неначе давала йому сили і надихала на боротьбу за свободу, за власний народ.

Деякі з образів — символів супроводжують героя упродовж усього твору, інші з’являються і зникають, наче спалах блискавки. Срібний ніж був з Сірком змалечку і додавав рішучості у найскрутніші моменти. Завдяки вовку — вірному супутнику і другу — він став сильним і непереможним, розумним і передбачливим. Ці та багато інших образів-символів відіграють в творі важливу роль, допомагають нам краще зрозуміти задум письменника, розкрити внутрішній стан головного героя.

Символічність твору також проявляється у прізвищах героїв (славний козак Дуб, хрещений батько Діброва, характерники Пугач і Вітрогон, недруг Тарас Чорнопліт, волхвиня Рода тощо).

Символічним стає і закінчення першої частини роману — Іван Сірко знаходить своє кохання, рід славного козака продовжується.

Після ознайомлення з твором можна з впевненістю стверджувати, що письменниця знається не лише на історії своєї Батьківщини, але й глибоко освідчена в питаннях народознавства, культурології, ідеології. Використовуючи в романі традиційні образи-символи, Марія Морозенко доповнила їх новими відтінками значень, а також створила власні авторські, що підкреслило індивідуальність її творчої манери.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Земко Г. «Талант має народитися, та він має і плекатися…» // Слово жінки. – 2010. – № 2. – С. 16
2. Кравець С. Світ побачила книга про кошового Сірка, визнана кращою на «Українській силі»//Козацький край. Творчість. – 28.02.2013. – № 3–4 (45–46) – С. 7
3. Дмитренко М., Іваннікова Л., Лозко Г., Музиченко Я., Шалак О. Українські символи. – К. : Редакція часопису «Народознавство», 1994.
4. Марія Морозенко. Іван Сірко. Великий характерник. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010р.
5. Керлот Х. Словарь символов. – М. : REFL-book, 1994.

ІНТЕРНЕТ – РЕСУРСИ:

6. Богомаз О. Загадкові сторінки історії України: характерники // Велика епоха. – Режим доступу : http://www.epochtimes.com.ua/life/art/zagadkovi-storinky-istoriyi-ukrayiny-kharakternyky-108541.html.
7.  Яворницький Д. «Славетний козацький отаман». – Режим доступу : http://ru.museum.dp.ua/sirco_09.html.
8. Шаповалов І. «Справжній запорожець». – Режим доступу : http://ukrtvory.pp.ua/page/675/.
9. «Славетний запорозький отаман». – Режим доступу : http://ru.museum.dp.ua/sirco_09.html.
10. Півторак Г. П. «З історії власних імен: Калина, Килина, (Кулина, Якилина), Катерина, Микола». – Режим доступу : http://kulturamovy.univ.kiev.ua/KM/pdfs/Magazine38-12.pdf.
11. Кожуховська Л. Словник символів. – Режим доступу : http://ukrlife.org/main/evshan/symbol_n.htm.
12. Хромейчук О. «Свято Івана Купала» ». – Режим доступу : http://osvitaportal.com.ua/index.php/uchniu/pidhotovka-do-dpa/item/359-dpa-ukrainska-mova-9-klas-teks-dyktantu-sviato-ivana-kupala.
13.  Свято Купала. Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – Режим доступу : http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B2%D1%8F%D1%82%D0%BE_%D0%9A%D1%83%D0%BF%D0%B0%D0%BB%D0%B0.
14. Лігво Сірого Вовка. «Символ вовк». – Режим доступу : http://canislupus.at.ua/publ/misc/simvol_quot_vovk_quot_shho_vin_oznachae/5-1-0-6.
15. «Шабля з XVII століття». – Режим доступу : http://www.kozatstvo.org.ua/ua/publications/uk_r.php?d=a&i=2749.
16.  Українська геральдика. – Режим доступу :

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=2&ved=0CDMQFjAB&url=http%3A%2F%2Fw1.c1.rada.gov.ua%2Fpls%2Fzweb2%2Fwebproc34%3Fid%3D%26pf3511%3D36098%26pf35401%3D148892&ei=EdqgUpSpG4GnyAOtx4HgDQ&usg=AFQjCNG9XQ0mexBOlrKINaFJTSNpk0SrZg&bvm=bv.57155469,d.bGQ&cad=rja.

Анна Десятко,

учениця 9 класу гімназії № 9 І-ІІІ ступенів

імені гетьмана України Богдана Хмельницького

Деснянського району м. Києва.

***

Легенда про вовка.

Повість «Іван Сірко, Славетний Кошовий» починається сумно, козаки згадують загиблих побратимів, сумна й ілюстрація – розіп’ятий козак. Цей малюнок налаштовує на відповідне сприйняття тексту, що не може не позначитись на подальшому читанні цього твору. Відчуття суперечливі: з одного боку, ми всі розуміємо, що наша історія має багато складних і трагічних сторінок, а з іншого – малюнок дуже страшний і може налякати дитину. Хоча одразу згадується ілюстрація з «Тараса Бульби» у шкільній хрестоматії мого дитинства, де козака палять на вогнищі. Подібне запам’ятовується, але лякає.

Такі неоднозначні думки приходили до мене під час читання усього твору. Якщо хтось хоче знайти тут пригоди і гумор, то має одразу розуміти, що веселити його ця книга не буде. Якщо ж читачі хочуть дізнатися більше про історію, то також мають усвідомити, що цей твір, хоч і заснований на історичних подіях та легендах про славного кошового, має досить великий відсоток авторського переосмислення.

Одразу можна заперечити: хіба не так творяться справжні легенди, коли історичні події наповнюються емоціями і думками сучасників?..

Тому особисто мені аж ніяк не кортіло "ловити" авторку на якихось історичних невідповідностях. Я одразу поринула у текст.

Треба зазначити, що твір має першу частину, а ця книга є другою. Тому я дуже радію, що у перевиданні дві повісті вміщені під однією обкладинкою, що покращує сприйняття тексту і не розриває його на дві нерівноцінні книги.

Якщо у першій повісті «Іван Сірко, Великий Характерник» ми бачили життєвий шлях Сірка від дитинства до усвідомлення себе як славного козака-характерника, то у другій повісті отаман постає саме як кошовий, людина, яка веде військо у бій і відповідає за життя інших.

Ця величезна відповідальність інколи може ставати тягарем, з яким вкрай важко впоратись. І тому ми не побачимо у творі людину, яка живе самим подвигом і звитягою, як часто прийнято змальовувати національних героїв.

Сірко тут – жива людина, він може сумніватися, розчаровуватися, помилятись. Це наближує історичний образ до сучасності за рахунок тонкої і глибокої психології. Цей чоловік важко переживає втрати, у нього теж болить душа, він радіє, коли щасливий і боїться занапастити близьких, бо у великої людини багато ворогів, як справді великих, так і всілякої дрібноти.

Від дрібноти часто найбільша шкода, як то від московського дяка, чий день не минав без чарчини, він напивався до того, що вже й на ногах не стояв. Дяк також пробує не пустити людей до церкви, аби бусурмани під час набігу не зруйнували храму. Що може бути більш ницим для духовного служителя?.. А ще такою дрібнотою є малодухі люди, що свій власний добробут ставлять понад усе, не зважаючи на життя інших, і за це також велика кара...

А як важко обирати між шаблею та родиною, між битвами і роботою на рідній землі? І чи є такий вибір ознакою слабкості, якщо обереш не зброю?.. Складне запитання...

І як обирати між милосердям і покаранням за зраду?.. За такі вчинки кожен відповідає сам, як і за помилки.

Якось отаман, чия душа часто кривавить через загибель друзів та побратимів, зустрічає хлопця, що прийшов на Січ. Тарас Гострозор дуже схожий на молодого Сірка, вправний, зухвалий, сміливий. Сірко не може відмовити хлопцю, коли той просить взяти його в науку. Якщо ж ти заступився за когось, вислухав, то май сміливість далі вести таку людину по життю. Це теж той урок, який має вивчити не лише Сірко, а й читачі: з людей небайдужих життя запитує більше, і до того треба бути готовим.

Дивитись, як Сірко та інші характерники вчать здібного хлопця напрочуд цікаво, бо на Січі навчають не лише військовій майстерності, там гартується дух і змінюється свідомість.

«Козацтво цінує не гонор, а щирість та зичливість до людей, не хизування собою, а виявлення своїх достоїнств у переможних битвах, не різкі слова, а корисні справи. Усе тут сприймається гостріше, й вади кожного видно, мов на долоні» (С.51-52).

Хто не зможе через це пройти, козаком не стане, а його вчинки врешті-решт шкодитимуть товариству. Прикладом такого псевдокозака є Чорноплот, недарма його так прозвали. І про нього окрема історія, бо за зради і слабкість доля карає жорстоко, перед тим штовхаючи ще на кілька бридких зрад... Мало хто здатний знайти в собі силу не оступитися знову.

Суворість до людей, що взяли до рук зброю, цілком зрозуміла, бо ціна звитяги також висока.

«– А хіба я маю щось коштовне, за чим би мусив шкодувати?! – спантеличено оглядав себе хлопець.

– Життя, – коротко, як постріл, відповів Сірко, пильно дивлячись у сині очі малого. – Кидаючи виклик ворогу, мусиш міцно триматися на ногах і знати наперед, яку дорогу плату хоче взяти супротивник за твою поразку. Ця думка додасть тобі велику силу, щойно ти проймешся нею до глибини свого єства» (С.44-45).

А інакше не вистояти у війнах. І це дуже актуально для сьогоднішнього дня. Погодьтеся, зовсім інший погляд на патріотизм, який так довго намагались подати у вигляді ідеї, що патріотична людина має вмерти за щось або за когось. Вмерти, а не перемогти.

Та не треба забувати, що «смерть козацька гартує побратимів-наступників... З пролитої крові проростає відвага» (С.54).

Навчання ж самого Сірка не закінчується, його випробування стають жорсткішими. Щоб перейти на наступний рівень, характерникові багато треба пережити, магія стає серйознішою і масштабнішою. І не позаздриш людині, яка випадково побачить, як чаклує такий характерник. Коли ж навчишся тому прадавньому чародійству, використаєш його насамперед в бою проти ворога, який повірить, що не вогонь, ні зброя, ні сама смерть такого козака не бере.

«Адже на те й приходили у світ характерники, щоби пробудити, відродити забуте і спопеліле. Тож з появою Івана Сірка на Січ прийшло те нове, що було добре забутим старим, – те, на що давно чекала просякла кров’ю та невільницькими слізьми українська земля» (С.149).

Від самого початку книги відчувається близькість буревію, та й сам Сірко бачить, що Січ ніби скута дрімотою, козацькі ватажки на здатні спрямовувати народну силу. Та коли якась сила спить, зазвичай, це тільки омана, бо настане мить, коли вона прокинеться і виявиться, що було багато знаків цього, тільки всі вони не бралися до уваги. Це правило спільне для всіх часів та історичних рухів. І добре, що книга навчає читачів бачити ці процеси, коли вони ще не видимі оку звичайного спостерігача.

Коли зла сила топче твою землю, сильній духом людині важко залишатись осторонь. Та ціна боротьби висока, про що без прикрас також розповідається в цій книзі. Той, хто бореться, втрачає тих, кого любить. Але ж і відсутність боротьби не гарантує мирного життя й достатку. Шкода, що багато людей у наш час досі не усвідомили цієї відомої з давнини істини.

Боротьба ж здійснюється не лише зброєю. Велику силу має, наприклад, пісня, бо коли грає кобза, світ стає іншим. І тоді найважливішою ціллю для ворога є співець, чиїми вустами промовляє народний дух. Подібне ми теж бачимо не лише в цій історії, але і в сьогоденні.

А інколи нібито правильні кроки обертаються великою бідою, як то підписання Переяславської угоди гетьманом Богданом Хмельницьким. Досі ходять легенди, що Хмеля було вбито московською рукою. І про це теж треба пам’ятати...

Важке життя прожив Іван Сірко, був і в засланні, хоча не програв жодної з півсотні битв. А за легендою останні роки провів у мирі, піклуючись про свою пасіку, сам зробив собі труну, бо відав час свого відходу. А потому дух Сірка протягом багатьох років захищав рідну землю від кривдників. Шкода, що не від московських... Хоча від усіх ворогів одна людина, хай і така славетна, не вбереже.

Загалом книга дає багато світоглядних моделей, важливих у часи війни. І не треба непокоїтися, що у ній вдосталь темних сторінок. На мою думку, проходячи випробування такою глибокою книгою, і в реальності стаєш значно сильнішим.

Твір захоплює з перших сторінок, і часом віриш, що саме таким був великий кошовий і славний характерник Іван Сірко. Вважаю, що ця книга, як і попередня повість, можуть допомогти у патріотичному вихованні не лише молоді, але й дорослих.

Наталія Дев'ятко.

Українська письменниця Марія Миколаївна Морозенко народилася 15 березня 1969 р. у селі Малин Млинівського району Рівненської області у багатодітній сім'ї. Була дев'ятою із дванадцяти дітей. Коли Марії виповнилося дев'ять років, трагічно загинув батько. Дванадцять дітей самотужки піднімала на ноги мама, Неоніла Андріївна, «Мати-героїня».

Після закінчення школи Марія працює старшою піонервожатою восьмирічної школи. За рік вступає на факультет журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка.

У 1991 р. Марія Морозенко вийшла заміж і народила доньку. Саме для неї вона написала перші казки та колискові пісні. У цей час особливо важливою людиною для неї став літературознавець Кость Петрович Волинський, який був свого часу порадником Наталі Забіли й Ірини Вільде.

У 1991 р. вийшла перша збірка Марії Морозенко «Зоряні перевесла». У 1994 р. почалась пісенна діяльність поетеси. Із 2000 р. авторка активно займається дитячою творчістю. У 2000 р. Марія вступає до Черкаського національного університету ім. Богдана Хмельницького на факультет української філології, який закінчила у 2005 р., отримавши диплом з відзнакою. У 2005 р. видає поему «Княгиня Ольга». Продовженням історичної праці стала поема «Князь Святослав». Навесні 2006 р. на світ з'явилася збірка «Елегія любові», проілюстрвана малюнками Валентини Михальської (художниця прикута до інвалідного візка). 

Нині Марія Морозенко працює літературним редактором, керівником і ведучою культурологічної студії «Духовність української родини» при Національному музеї літератури.

Автор поетичних збірок: «Зоряні перевесла» (1999), «Елегія любові» (2006); історичної поеми «Княгиня Ольга» (2004) та віршованих драм «Марія Магдалина», «Вічність», «Князь Святослав».

Для дітей написала низку казок («Про країну ласунів», «У зеленому ярочку», «Незвичайні пригоди Чока…»), серію пізнавальних загадок та повісті «Великий характерник Іван Сірко» та «Іван Сірко, Славетний Кошовий».

Лауреат конкурсу «Рукомесло» в номінації «Твори для дітей».

Віршована казка «Про незвичайні пригоди хлопчика Чока…» (видавництво «Преса України») відзначена золотою нагородою 3-ої Всеукраїнської виставки-ярмарку «Буквиця». Етюд «Вони і лелеки» увійшов у сотню кращих українських новел конкурсу «Сила малого». Рукопис повісті «Великий характерник Іван Сірко» здобув перемогу в конкурсі «Українська сила».

Ось звіт про те, як письменниця гостювала у нашій бібліотеці: http://chl.kiev.ua/Default.aspx?id=6156