Слухати

ПІД КИЄВОМ, НА СОНЯЧНІЙ ПРІОРЦІ: уривок

Тарас прокинувся о п’ятій,
Крізь сон почувши спів вільшанки.
Він вдячний вісниці крилатій,
Що першою стрічає ранки.

Як і належить, своєчасно
Вона озвалась тихо, кволо,
Та незабаром інше птаство
Її підтримало навколо.

А спритна дядина Варвара
(Шевченко зве її так часто)
Корзину яблук назбирала
Раніше, як озвалось птаство.

Клопочеться, ряднинку стеле,
Щось промовляє щохвилини.
Тарас прислухався: «0й, леле!
Та це ж рядки із «Катерини»:

«Вміла мати брови дати,
Карі оченята,
Та не вміла на сім світі
Щастя-долі дати».

Почулось болісне зітхання,
А слів, на жаль, не розібрати.
Розчулений від хвилювання,
Шевченко виглянув з кімнати:

– Вітаю, пані-господине!
– Добридень вам! Яка ж я пані? –
Варвара кінчиком хустини
Змахнула сльози невблаганні. –
Згадала, бачте, Катерину,
Оту згорьовану, нещасну.
Її дитину-сиротину
Жалію, мов дитину власну. –

Промовчав. Підійшов близенько,
Насупив брови кущуваті:
– Це я завдав вам болю, ненько.
Ви?.. Болю?.. Боже, ви – Шевченко?
Оце так гість у нашій хаті!