"З виру народного духу"

"Перемагаючи долю" — перша частина пригодницької трилогії. Дія відбувається у 17-му столітті, коли українські землі ділили між собою польські пани і татарсько-турецькі загарбники. Це час пробудження країни перед Визвольною війною Богдана Хмельницького, та й сам майбутній великий гетьман невдовзі з'являється на сторінках твору. Але головний герой не Хмель, а двоє братів, розлучених татарами.

Починається роман татарським набігом, батько Івана і Юрка гине, намагаючись врятувати свою родину, селище спалюють. Матір хлопців убивають трохи пізніше, у Кафі, коли у рабство продають її синів. Івана викупає китаєць, майстер бойових мистецтв, пов'язаний із політичними процесами у своїй країні. Юрко потрапляє до яничарського корпусу у Туреччині.

Така їхня доля... Та чи можливо її перемогти? І чи може неволя бути шансом на успіх? Певно, це найголовніші запитання, яке ставить перед героями і читачами автор.

Долі братів подібні, але й різні водночас. Обоє роблять кар'єру і навчаються бойовим мистецтвам, потенційно вони можуть досягти значних висот у системах, де опинилися. Зрозуміло, що системи ці різні, і якщо через корупцію та міжусобиці китайська імперія підійшла до періоду занепаду, то турецька переживає період слави і розвитку.

Де-факто будучи ледь не прийомним сином китайця, Іван опиняється у вирі політичних інтриг Великої Китайської Імперії, інколи навіть його сміливі вчинки впливають на перебіг подій. Коли його покровитель помирає, і це страшна смерть, бо "тяжко помирати, коли держава зруйнована... і лежить на згарищі, коли рідну землю... топчуть чужі коні... і немає надії на краще" (С.65-66), Іван вирішує повернутися на Батьківщину. Йде від Китаю до України він близько року, і з собою приносить в серці світоглядну китайську філософію, а за плечима два кривих мечі, що навіть зовні виділяє його поміж іншими воїнами.

Юрій прийняв нове ім'я, він потурчився, як й інші хлопці у яничарському корпусі. Але цей хлопчик особливий, вже у юному віці показує неабияку майстерність і є одним з найкращих бійців серед однолітків. Навчання у турків відрізняється від самовдосконалення по-китайськи, а випробування часто жорстокі. Одним з таких стає двобій із полоненим: хто переможе, той і житиме. Комусь, як Юрію та його товаришу Петку, дістаються справжні воїни, а для когось поєдинок перетворюється на різанину.

Минають роки, брати виростають, і це безумовний плюс книги, бо навчитися такій неймовірній бойовій майстерності неможливо за короткий час. Іван повертається в Україну, а Юрій разом з іншими потурченими юнаками має захищати неприступну фортецю Азов. Проте, для славних козаків, питання неприступності не дуже актуальне, і Азов з боєм переходить до рук козаків.

Ще до початку битви Юрій і Петко вирішують не атакувати козаків, яких вважають легендою, і лише відбивають удари. Побачивши це, татари намагаються покарати зрадників і ледь не смертельно ранять Юрія.

Так доля зводить двох братів, та вони зустрічаються, щоб невдовзі знову розлучитися.

Й ось у цьому моменті книга перестала мене захоплювати повністю, бо втратила баланс цих двох сюжетних ліній. Юрій не менш цікавий, ніж Іван, але він постійно виводиться з кадру: спочатку лікується від поранення, тоді живе у козацькому сховку разом із родиною коханої Івана, про що не так вже й багато розповідається, а невдовзі отримує ще одну важку рану і дивом залишається живим уже завдяки вірному собаці і ченцям. Для такої великої книги про одного з братів розповідають надто мало.

А ось Іван — справжній герой, можна навіть сказати, "супергерой", бо щось за цей тривалий час я не помітила, щоб він особливо потерпав від підступу ворогів, його, здається, навіть жодного разу не поранили. Іван б'ється краще за всіх, він з усього може зробити зброю, навіть учить старших своїм прийомам, його одразу беруть до найкрутішого куреня... Доходить до того, що Іван у польоті ловить стріли, чим неабияк дивує славних козаків, які лише чули про такий рівень майстерності. Перевершити його ніхто не може, бо, як постійно підкреслюється, досягти такого рівня можна лише професійно навчаючись битися з дитинства.

Але найбільше мене дратувало, що Іван при всій своїй крутості фізичного тіла, аж ніяк не складний психологічно. Він герой, і цим усе сказане, а герой завжди все робить правильно, йому пробачається те, що не пробачилося б іншим, як, наприклад, тоді, коли він, потрапивши у полон, навчав ворога бойовим прийомам. Всі його вчинки справедливі і шляхетні, так чи інакше призводять до позитивних наслідків. Герой не робить помилок, і тому йому не віриш. Жива людина не може не помилятися і не шкодувати про свої вчинки, особливо коли живе у жорстокий, кривавий час і здатна легко відібрати чуже життя.

Так само не віриш і в те, що для обох братів "Україна понад усе", що вони беззастережно люблять свою землю, змогли зберегти православну віру і патріотизм, навіть будучи навченими в зовсім інших світоглядних системах, бо в реальності імперська ідеологія ламає будь-яку дитину. Але такого зламу, боротьби чи моральних страждань у братів немає — вони герої.

Проте, не заважаючи на певну психологічну неправдоподібність головних героїв, другорядні персонажі у цій книзі вражають і запам'ятовуються.

Особливо цікаво було слідкувати за по-справжньому складними персонажами: розумним, сильним і безжалісним бідним польським шляхтичем Гжегожем, підступним старостою Камінським і не менш розумною й підлою його донькою Євою. Та й навіть герої, які з'являються у творі ненадовго, як то корчмар Менахем, заздрісний козак Григорій Непийвода, шляхетний гетьман Павлюк, мудрі ченці, частина з яких раніше була козаками, можуть залишити незгладимий слід глибиною таких різних образів.

У книзі багато яскравих деталей, особливо жорстоких, чудово описаний світ, який відчуваєш і бачиш. Хоча тут я починаю сумніватися, чи для дітей ця книга, бо кількість описаних народних страждань і загиблих у кадрі — ворогів, друзів, рідних і простих людей — у творі величезна.

Закінчується ця історія поразкою козацького повстання, стратою Павлюка і призначенням Богдана Хмельницького військовим писарем реєстрового козацького війська, а всім нам відомо, що відбудеться потім.

Книга величезна, і якщо наступні частини будуть такого самого обсягу, то багато хто б з такого матеріалу зробив багатотомник. Але чомусь це епохальне полотно особисто у мене не викликало сильних емоцій, відчуття присутності і співпереживання. Подій багато, та вони не вкладаються у структуру, що запам'ятовувалася б і залишалася в серці, викликаючи через емоції бажання повертатися до книги і перечитувати її. Хоча було б цікаво подивитися фільм за подібним сценарієм.

Цікаво також, чи дасть наступна частина, як на мене, конче необхідну для такого великого твору цілісність сприйняття.

Наталія Дев’ятко.

Читай також:

Білецька Наталія. «Перемагаючи долю": у боротьбі за українське // ВВС. Україна. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2014/12/141203_book_2014_reader_review_zubchenko. - Назва з екрану.

Федюк Тарас. Родинна хроніка волелюбних козаків// ВВС. Україна. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2014/11/141104_book_2014_review_fedyuk_zubchenko_zsh. - Назва з екрану.

Зубченко Олександр Михайлович народився 4 вересня 1955 року в м. Боярка Київської області. Навчаючись у школі, активно брав участь у художній самодіяльності, грав у міському духовому оркестрі, займався спортом (зокрема, важкою атлетикою, боксом і стрибками з парашутом), писав вірші, які публікували в районній газеті. Починаючи з 1984 р. навчається у літературній студії відомого дитячого поета Василя Зайця, який на той час очолював районну газету. Вірші О. Зубченка публікуються у газетах і журналах, а його віршовані гуморески — у гумористичному журналі “Перець”. Згодом Олександр Михайлович почав писати також пісенну поезію та співпрацювати з відомим фольклорним колективом “Козацькі забави”, з яким були записані жартівливі пісні “Козацький блюз”, “Жук із Колорадо”, “Шабелька”, “Пісня про Байду”, “Моя Україна”, “Стежина” та декілька інших.

У 2007 р. Олександр Зубченко на замовлення Київського Головного управління культури написав лібрето народного мюзиклу “Колода” на музику В. Домшинського. Сценічну постановку здійснили “Козацькі забави” та етнографічний народний колектив “Калина”. Мюзикл із великим успіхом був зіграний у багатьох містах України, демонструвався на телеканалі “Культура”, а фінальна пісня “Моя Україна” стла візитівкою “Козацьких забав” на гастрольних поїздках.

Поза тим О. Зубченко написав більше сорока пісенних поезій на музику В. Хурсенка та Е. Малахової. Пісні на його слова виконуються як в Україні, так і в Росії та Канаді. Декілька пісень написав поет і для дитячих хорових колективів. Є у творчому доробку О. Зубченка також пісні на власну музику.

У 2010 р. Олександр Зубченко написав першу частину історико-пригодницького роману-трилогії “Перемагаючи долю” про звитяжні подвиги українських козаків у визвольних війнах, що передували війні 1948 р. під проводом Б. Хмельницького. Роман здобув І премію Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова” у номінації “Романи для дітей від 13 до 18 років” і вийшов друком у “Видавництві Старого Лева” у серпні 2014 р. та увійшов до фіналу “Книги року ВВС-Україна” у грудні 2014 р.

Наразі у “Видавництві Старого Лева” готуються до видання друга та третя частина роману трилогії “Козацьке щастя” та “Повій, вітре…”.

Олександр Зубченко має дві вищі освіти: закінчив Київський національний економічний університет та Національну академію державного управління при Президентові України, магістр державного управління.

Із 1995 р. працює в Національній академії державного управління при Президентові України, з 2012 р. — завідувачем сектору протокольного забезпечення.

Одружений із 1985 р., має двох дочок 22-ти та 20-ти років.

Нині проживає у м. Вишгород під Києвом.

Читай також:

Александр Зубченко: «Существует глобальная стратегия отвлечения молодежи от реальной жизни» // Главред. – Режим доступу : http://glavred.info/archive/2011/06/16/124014-0.html.

Олександр Зубченко: моєму читачеві від 8 до 80 років // ВВС. Україна. – Режим доступу : http://www.bbc.co.uk/ukrainian/entertainment/2014/12/141205_book_2014_interview_zubchenko_sx.