Євгенія Кононенко. "Бабусі також були дівчатками"
29 листопада 2010, 14:11   Автор: Наталя Марченко, Наталія Дев'ятко

Кононенко Є. Бабусі також були дівчатками : повість / Є. Кононенко ; обкл. Т. Єгорової. - К. : Грані - Т, 2010. - 90 с. - (Дивний детектив - 08).

Цю книжку написала дуже вправна й дуже неординарна письменниця Євгенія Кононенко, чия провокативна проза давно завоювала прихильність дорослого читача. Тому, коли ти любиш гарно написані, в міру іронічні, психологічно тонкі тексти, ця історія для тебе. Так само, коли ти щиро віриш, що нерозділене (чи якимось не тим робом поділене) кохання – то найбільше у житті горе, – ця книжка тобі теж сподобається.

Та якщо ти не спромігся осилити жодного «Багаті також плачуть» і, взагалі, мало цікавишся, що діється в душі сусідки по парті та її дивакуватих подруг, тобі буде відверто нудно. Бо ніякого злочину в цій повісті не описано, як і немає в ній жодних негідників і відважних нишпорок, карколомних подій і мудрованих пошуків… Нічого того, що робить чоловічий світ сповненим чину й пристрасті.
 
Це лише і тільки жіноча проза.

Сюжет твору простий: раптом у порядній київській родині з «історією» (наче в серіалі про «справжні англійські вбивства») з усіх «шаф» починають сипатися «скелети». Гімназистка Ліза береться їх «досліджувати» й виявляє, що за аристократичністю й стриманістю родинних взаємин поховано й притлумлено справжні людські пристрасті та драми, що їй у спадок дісталися не лише великі наукові здобутки предків, а й їхні життєві катастрофи та звичайна ницість.

У міру таємничий, в міру заглиблений у внутрішній світ не в міру розумних і егоцентричних героїнь, цей твір звернений здебільшого до інтелектуальних юнок, які все ще задаються питанням, чого молоді й не дуже добродії тягнуться до «банальних» реготушок. Відразу зауважу, що жодних порад із цього приводу авторка не дає: її героїня рефлексує, але несхибно йде тим самим шляхом, що і «потерпілі від життя» попередниці – бабці та мама.

Але письменниця напрочуд динамічно, іронічно та вишукано описує той суто жіночий шлях до висот переможної самотності. Повість читається на одному подиху і викликає купу питань…

Зрештою, те, що мене особисто смішать і трішечки дратують оті духовні митарства героїнь, зовсім не заперечує існування людей, котрі саме так і живуть…

Гадаю, ця книжечка – чудовий привід поговорити «про життя» у доброму товаристві, подискутувати, подумати, … дізнатися, які таємниці приховані у нерозібраних клунках і шухлядах Ваших власних бабусь…

Наталя Марченко

Дорослому читачеві

Євгенія Кононенко – відома як аристократична, вишукана, іронічна письменниця, зосереджена на психологічно тонкому відображенні драми буття сучасної жінки. Героїні її дорослих творів зазвичай їдкі, сильні й по-справжньому нещасні пані, приречені провокувати світ на постійне протистояння та потопт щодо себе самих.

У повісті для підлітків «Бабусі також були дівчатками» авторка (можливо несвідомо) відобразила витоки та процес формування цих своїх типажів. Перед читачем постає благополучна родина київської професури – три покоління успішних, сильних і вродливих жінок. Та кожна з них, попри явні й незаперечні позитиви, має гандж. Розумна, вольова й гарна замолоду Маруся до самої смерті самовіддано опікується побутом молодшої сестри, живучи на правах прислуги, бо спокутує «гріх юності»: вона завадила підлітковій любові сестри, а коли та «на зло» відбила її жениха й втрапила через нервування до божевільні (бо чоловік зраджував їй із Марусею), доглядала її новонароджену дочку… «Голова родини» Розумовичів баба Настя дома фактично не буває, бо тут – лише склад її таємних «страстей» (ранньої любові, ненависті, зради й божевілля), «об’єкти» її відповідальності (дочка, онука) та «зобов’язані» (Маруся, зять, подруга дочки, Галина Олексіївна). Натомість, поза домом Анастасія Георгіївна – це успішна, доглянута, красива й розумна жінка, яку шанують і бояться. Її дочка Ольга Іванівна постійно існує в стані конфронтації з матір’ю (у їх розмовах не буває радості), й тому теж здебільшого дома не буває. Вона – прямий наслідок «одруження на зло» та «уберігання від поганого впливу»: заміж вийшла пізно, а докторську захистила рано; з батьком зустрілася лише завдячуючи тому, що працюють у науці в споріднених царинах тощо. Гімназистка Ліза, попри те, що мама й тато, здається, нікого своїм шлюбом не карали, теж приречена родиною пройти «шлях у науку без класного хлопця». І єдине, що може зашкодити їй «виправдати сподівання» – поганий вплив оточуючого, яке дуже рідко нагадує правильний і величний світ книжок і оман, серед яких вона виросла.

На перший погляд Розумовичі-Лисюки – цілісна, інтелектуально потужна сім’я з налагодженим побутом і зрозумілим майбутнім. Водночас, важко не помітити їх загальної недолюбленості, дисгармонійності та сутнісної нещасливості. Адже це родина без духовного стержня, за який (за Біблією) має відповідати чоловік. А ми маємо гурт «офіційно одружених» жінок, у якому чоловіків ніколи не любили, не розуміли й не шанували. Упродовж усього твору вони – міф, підпорядкована реальність, яка вписується чи ні у «жіночий» мікрокосм. Так, прадід – запилений портрет, втілення величі та здобутків родини, що існує лише як нагадування в розмовах. Дід (на час дії цілком живий і реальний учений) – теж існує лише як привід до скандалу. Батько (успішний впливовий чоловік) з’являється лише аби «розшаркатися» з тещею, непомітно (навіть для автора) вирішити всі насправді складні життєві питання (організувати похорони Марусі, приготувати сніданок, відвезти на відпочинок дочку тощо) й «не вештатися під ногами». Красиві, розумні й самостійні Кросоцький і Костик – однаково пасивні «об’єкти» жіночих намагань «бути любимими» тощо. Власне, чоловіків (їхні почуття, думки, потреби, світогляд тощо) і героїні, і авторка до уваги не беруть.

Отже, зовні гармонійна, внутрішньо родина Розумовичів-Лисюків відпочатку ущербна, бо щоразу комусь доводиться брати на себе невластиву жінці роль – духовної відповідальності за все бабство в сім’ї. Ми застаємо цю жіночу резервацію інтелекту в момент кризи, коли наймолодша Ліза вимушено й ще несвідомо перебирає ту ношу на власні плечі. Життя показує дівчинці інші способи реалізації – в родину потрапляє її повна протилежність Аліса, котра має абсолютно інший досвід і нічим не гірші життєві перспективи, ніж Ліза. Саме ця стороння дівчинка підмічає та «проявляє» ненормальності в буденному існуванні родини й спонукає Лізу з’ясовувати не лише наукові здобутки родичів, а й їхні химерні, драматичні взаємини.

Та Ліза справжнє дитя своїх бабусь: упродовж усієї розповіді всі сили дівчини  скеровані на виявлення лише своїх коренів, свого місця в світі, своїх поглядів тощо… Жодного разу вона не подумала про інших як про окремішніх від себе і важливіших для світу, ніж вона, не захотіла допомогти з внутрішньої потреби опікуватися й леліяти… Навіть біля помираючої Марусі дівчинку тримає не співчуття чи жалість, а звичайна цікавість. І саме ця реально вловлена й зафіксована в тексті неспроможність відчувати буття іншої людини не через своє, а як своє, пояснює трагічну самотність, душевну нереалізованість і відчуженість від щастя героїнь Є. Кононенко.

Власне, перед нами історія виродження любові в одній окремо взятій генетичній лінії… Розумні, сильні, красиві й невгамовно спраглі, по-суті, небезпечні для оточуючих жінки, не здатні нікого зігріти, нікому дати крила… й тому такі ущербні, нещасні, злі…

Наталя Марченко

 

***

Скелети у родинних шафах

Не зважаючи на жахливе оформлення і не дуже читабельні шрифти у цій серії, повість «Бабусі також були дівчатами» варта, щоб її прочитали. Це не стандартний дитячий детектив, де потрібно шукати скарби чи розгадувати загадки. Навпаки – детектив психологічний, і від розгадки таємниць минулого суттєво може змінитися і нинішнє життя головних героїв твору.

Ліза Лисюк належить до шляхетної родини, більшість представників якої мають великі заслуги перед державою. Тому для дівчини не становить проблеми написати есе «Мій рід» для часопису «Молода еліта України». Але щойно дівчинка починає цікавитися справжньою історією свого роду, а не вдовольняється родовими легендами, ситуація кардинально змінюється.

Ще одна героїня твору – Аліса, донька нової економки. На думку Лізи, вона ніби зійшла зі сторінок заборонених для «молодої еліти» глянцевих журналів. Ця дівчинка вміє користуватися косметикою, вона стильна характером і розкута у поведінці. З нею можна розмовляти про прості речі, про що таємно мріють усі розумні, та через свій високий інтелект самотні, люди.

Аліса і Ліза належать до різних світів. Це красномовно ілюструє вже перший приклад:

«– А скільки в тебе друкованих праць? – питає Ліза Алісу, прекрасно розуміючи, що жодної.

– А скільки разів ти цілувалася з хлопцем? – відповідає Аліса питанням на питання» (С.18).

Ліза до чотирнадцяти років отримувала класичне домашнє виховання, а згодом у гімназії для обдарованих стала відмінницею. І ці здобутки не через кар’єризм, а завдяки тому, що Ліза любить вчитися.

Батьки Лізи – науковці, вони часто працюють за кордоном, залишаючи доньку з бабусею. Щиро кажучи, лячно уявити таке дитинство.

До Аліси в неї взагалі не було подруг. У дитячий садочок Ліза не ходила, у школі спілкуватися їй було важко. І це зрозуміло, бо там усі розумні та обдаровані є не друзями, а сприймаються як суперники. У таких закладах спілкуються здебільше про кар’єру і навчання, радіють поразкам і хибам інших.

Ці діти не мають дитинства, вони цілком дорослі, думають як дорослі і як дорослі висловлюють свої думки. Але живуть за правилами, без справжньої волі й творчості, живуть за інерцією. І я, якщо чесно, сумніваюся, що за таких умов можливий гармонійний розвиток особистості. Хоча на цьому рівні проблематики твір не розвивається, бо він про інше.

Книжки і роздуми допомагали Лізі долати самотність. Звісно, важко уявити в реальному житті ситуацію, коли дитина настільки контрольована й обмежена у спілкуванні своєю родиною. Та хіба розумні підлітки не тікають у книжки, коли книга стає єдиним цікавим співрозмовником? Це типова сучасна ситуація.

Аліса – ураган іншого життя, що увірвався в однакові будні Лізи. Інколи їй кортить позбутися Аліси як подразника, та дівчинці шкода матері Аліси, яка намагається якомога краще виконувати свою роботу. Та чи є Аліса втіленням пошлості та маскультури? Чи є вона тим злом, з яким треба боротися, або спокусою, яку потрібно подолати, щоб стати людиною, гідною своїх пращурів? Усе не так просто, як здається.

От лише чи зможе Ліза, така заглиблена в себе, розлупати свою шкаралупу і відкритися світу?..

Аліса конкуренткою для Лізи не є, та чи стануть вони подругами – досить сумнівно. Це можливо за однієї умови: якщо в них з’явиться спільна справа. Настільки важлива, що розбіжності надаватимуть їм переваги, а не заважатимуть взаєморозумінню. І несподівано така справа з’являється.

Після смерті Марусі, тітки Лізи, дівчинка випадково знаходить старі листи, незрозуміло кому адресовані. Листи явно любовні. Це ж так цікаво і наче безпечно підгледіти за чужим життям, сповненим бурхливих почуттів!

Дівчатка починають розпитувати рідних та знайомих Лізи і швидко вже не можуть зупинитися. Хто та таємнича дівчина, до кого звертається автор листа? Хтось із їхнього роду чи подруга одної з сестер? Чи справжні у листах імена? Чому останній лист не мав відповіді? Чи живий хлопець, який листувався з таємничою Лізою багато років тому? Якщо так, то чи можливо його знайти?

І не можна стверджувати, що відповіді на ці запитання сподобаються Лізі. Вона буде змушена повністю змінити думку щодо членів своєї родини. Все буквально перевертається з ніг на голову. Чи навпаки – нарешті стає на ноги?..

Хоча читати книгу мені було цікаво, часом дратувала надмірна елітарність більшості героїв. Це стосується не лише родини академіків, до якої належить Ліза. Але й, наприклад, Костика, юного письменника. Він настільки талановитий, що складається враження, ніби видавці вже замовили йому книгу про життя підлітків, а йому, нещасному, «бракує сюжетів». Яким би талановитим не був цей хлопчик, якщо друкувався з десяти років у поважних журналах, та, вибачайте, у реальному житті, принаймні, в Україні так не буває.

"Бабусі також були дівчатами" – це досить несподіваний психологічний детектив для підлітків дає можливість читачам інакше подивитися на свій родовід і подумати, наскільки неоднозначними є людські вчинки.

Наталія Дев'ятко.

Додаткова інформація

Коментарі до статті

Євгенія Кононенко


"... Для мене ця книга досить травматична, бо видавництво надрукувало якись проміжний файл, а не остаточний варіант повісті. Я була, як зараз кажуть "в шоці", коли відкрила вперше авторський примірник..."

Фейсбук - 13 березня 2011 р. - 20:46
Лариса


Чи можна цю повість прочитати в Інтернеті? Дуже хочеться.