Дитяча література в незалежній Україні: тенденції розвитку, яскраві постаті, знакові тексти
16 серпня 2015, 12:17   Автор: Тетяна Качак

Нещодавно в «Бібліотечці «Дивослова» з‘явилася чудова робота Тетяни Качак «Дитяча література в незалежній Україні: тенденції розвитку, яскраві постаті, знакові тексти». Пропонуємо уривок «на пробу»smiley усім зацікавленим.

 

Зірка Мензатюк (1954) — письменниця, журналіст. Казки для дітей почала писати ще у 1990-х рр. народилася в селі Мамаївці на Буковині. 1977 закінчила Львівський університет ім. Івана Франка. Працювала в газетах «Радянська Україна», «Вісті з України». Друкувалася у періодичних виданнях, окремими збірками вийшли «Тисяча парасольок» (1990), «Арніка» (1993), «Мільйон мільйонів сестричок» (1999). Уже в новому тисячолітті світ побачили такі її збірки казок: «Київські казки» (2006), «Казки-куцохвостики» (2006), «Як до жабок говорити» (2007), «Макове князювання» (2008), «Зварю тобі борщику» (2012), а у 2014 році вийшла її повість для підлітків «Як я руйнувала імперію».

«Київські казки» містять прикметні київські топоси, які й створюють візію столиці України. Разом із казковими та легендарними героями читачі мандрують містом, пізнають його історію, відвідують найвизначніші місця, дізнаються більше про киян і милуються київськими краєвидами. Соловейко запрошує читачів на виставу «Запорожець за Дунаєм» у театр і переконує: «Люди в Києві — добрі співаки» («Солов’їна казочка»). Разом з голубами діти потрапляють у редакцію («Казочка про голубів»), з Вітьком і прибульцем — на Майдан, на високу дніпрову кручу, яку вкривали тисячі розквітлих бузкових кущів, які «розлягалися, немов кольорове море; за бузками під кручею стояв собор із дзвіницею, на її бані серед ясного дня світили зірки, а вже далі синіли Дніпро й бірюзова далеч» («Бузкова казочка»). Проілюструвала книгу художниця Тетяна Семенова.

Гумором та перегуками із народною казкою приваблюють «Пригоди кози Дерезовської»; давньоукраїнськими віруваннями та містичними уявленнями — «Про Лису гору, відьом та дівчинку-балетницю»; новорічними дивами — «Ялинка на Трухановому острові», різдвяними колядками, атмосферою дива та зимовими іграми на Володимирській гірці — «Снігові колядки».

Символи, традиції міста найповніше розкриваються у День Києва. У казці «День, що не має кінця» З. Мензатюк описує святкування Дня міста: дива на Андріївському узвозі, «казкову дивовижу», яку побачила Наталочка на річковому вокзалі — «вітрильник» із засновниками Києва. Про київський музей, який «мов чарівна печера Аладина, повний повнісінький скарбів», вулиці міста, собор святої Софії та скарби читачі дізнаються із казки «Пектораль». З казок письменниці Київ постає символом нашої історії, вічним українським містом. Читаючи їх, діти вчаться любити свою велику і малу Батьківщини, милуватися красою свого міста і берегти його історію.

Повість Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію» є знаковою перш за все тому, що це перша українська повість для підлітків про останні роки радянської імперії, про те, як жили радянські люди, чого боялися і чого прагнули.

Головними героями повісті виступають підлітки Ярина, від імені якої ведеться розповідь, її друзі з чернівецького села — Півонія, Ігрек, Микола, тітка Орися, батько і мати, бабуся і дідусь, який був репресований за національну ідею. Ярина живе з батьками у Києві, але на канікули їде до бабусі на Буковину. Разом з іншими підлітками дівчинка стає свідком суспільних змін, які відбуваються у державі. Письменниця показує, як ці зміни переживають діти, як вони до них ставляться і яку позицію займають. Це тема надзвичайно актуальна, адже художній твір дає можливість дитині-читачу не просто дізнатися справжню історію становлення незалежності, а й пережити її емоційно, душею разом із героями книжки.

Головна героїня повісті З. Мензатюк вперше дізнається, що таке національне відродження, коли потрапляє з батьками в Литву. Ще за часів СРСР там можна було придбати дефіцитні якісні речі першої необхідності, наприклад, модний джинсовий одяг. Тут вони спостерігали за мітингом на підтримку права литовців говорити рідною мовою. Тоді Яринині батьки боялися виявляти свою підтримку і позицію, щоб їх не заарештували, але весь час мріяли про відродження української мови, символіки, можливості вільно думати і висловлювати свої думку, любити рідну землю. З. Мензатюк говорить з читачами про історичні факти і події доступною для них мовою, що свідчить про її майстерність як дитячої письменниці. Адже створення дорослим автором книги, «яка б відповідала ще не великому читацькому досвіду дитини, а разом з тим передбачала б поширення суспільних ідей, вимагає великих творчих зусиль, а також і врахування певних параметрів, які окреслюють основні риси цільової групи» [за У. Баран].

У повісті розповідається про зародження Народного Руху, участь молодих людей у боротьбі проти радянської влади за національні інтереси. Діти теж стають учасниками боротьби за національне відродження, коли запалюють свічку біля місця, де загинув воїн УПА, допомагають виготовляти українську символіку і беруть участь у зібранні рухівців, протистоять служителю радянської системи Пану Запотіцькому та сім’ї директора школи.

Авторка глибоко змальовує характер кожного з героїв повісті: доброї і щирої Яринки, яка переживає за долю країни і родини, вміє захоплюватися красою рідного краю і прагне відродження національних традицій; відважної Орисі, яка стає рухівкою і попри втрату роботи та залякування представників влади, продовжує боротися за національну свободу; Ігрека, що мав непросте дитинство, але вміє відрізняти добро від зла, викриває закони радянської системи; Андрія — патріота на словах і пристосуванця у житті; юної комсомолки Ніночки. Загалом творам постколоніального періоду характерний глибокий психологізм та увага до внутрішнього світу особистості, її переживань, емоцій, рефлексій, потягів та бажань.

Окрім основної теми, у повісті розгортаються й побіжні сюжетні лінії: кохання Яринки та Ігрека, дружба підлітків та дитячі пустощі; забобонність сусідки Софронихи; розповідь про чорнобильську аварію та полисіння дітей у Чернівцях. Тема розпаду СРСР, висвітлена через призму дитячого бачення, переживань, переростає у тему відродження країни, свободи людини, свободи духу, звільнення від страху перед владою і партією.

Розгортання подібних тем супроводжують новаторські шукання авторів як у плані жанру, стилю, мови, нарації, так і у плані образо- і характеротворення. Українські прозаїки вчаться відкрито говорити з дітьми-читачами про той життєвий досвід, який їм ще слід пережити (фізично чи емоційно); дивитися на світ очима сучасної дитини, розуміти її психологію та адекватно трактувати її реакцію на різні суспільні події та катаклізми.

Основне завдання письменників, які адресують такі твори дітям, доступно, не травмуючи дітей, розповісти про те, що відбувається навколо. А головне розповісти так, щоб читач зробив для себе певні висновки, взяв життєвий урок, отримав емоційний, духовний досвід, який в майбутньому переросте у національну, гуманну, демократичну позицію. До таких книжок належить проаналізована повість «Як я руйнувала імперію» (2014) Зірки Мензатюк, «Казка про Майдан» (2014) Христини Лукащук, «День Сніговика» Дзвінки Матіяш.

 

Тетяна Качак,
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри філології та методики початкової освіти 
Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника

 

Джерело:

Качак Т. Дитяча література в незалежній Україні: тенденції розвитку, яскраві постаті, знакові тексти / Т. Качак // «Бібліотечка «ДИВОСЛОВА». – 2015. – № 4. – С. 28–29, 48–49.

 


Коментарі до статті