Володимир Рутківський про поезію Анатолія Качана
21 грудня 2010, 12:04   Автор: Володимир Рутківський

Володимир РутківськийАнатолій Качан

З півроку тому в одній із шкіл я запитав учнів, хто з нинішніх українських дитячих поетів їм найбільше подобається. Відповіді були різні, проте абсолютну більшість голосів зібрав Анатолій Качан. І не тому, що його вірші можна натрапити в будь-якій читанці чи хрестоматії. Творчості цього визнаного майстра притаманна особлива інтонація, особливий магнетизм. І в цьому зайвий раз переконуєшся, коли гортаєш його чергову збірку „Хвиля хвилю доганяє",випущену одеським видавництвом „Маяк" у чудовому оформленні відомого українського художника Костянтина Лавра.

Свого часу незабутній Микола Вінграновськии писав: „Я люблю поезію Анатолія Качана, бо в ній - насолода для душі, тихе свято душі, частинка її безсмертя''. Цю думку генія поділяють і десятки тисяч прихильників творчості А. Качана.
А народилася ця любов літ з сорок тому, коли після закінчення Одеського державного університету молодий вчитель почав викладати в чарівному дунайському містечку Вилкове українську мову та літературу. Там же Анатолій Леонтійович і прочитав своїм юним вихованцям першого дитячого вірша. Невдовзі ці вірші почали друкувати. Проте в той час, коли його ровесники наввипередки брали в облогу видавничі кабінети, Анатолій Качан видаватися не поспішав - не поспішав навіть тоді, коли перейшов до одного з цих видавничих кабінетів. Він продовжував вчитися і вимагав цього ж від інших. Борис Нечерда в одному із своїх творів згадує, як „тихий, ніжний А. Качан", навідуючи його, строгим голосом дорікав за відсутність у бібліотеці поета творів Лорки. Анатолій Качан нічого не сприймав на віру, багато експериментував, нерідко розчаровувався, але знову брався за своє. Не припинив він шукати свій шлях в літературі і тоді, коли одна за одною почали виходити його збірки „Джерельце", „Ворота міста", „Берегові вогні", „Колос наливається", Зелений промінь", „Світанок року", "Прощання з літом", „До синього моря хмарина пливе" (відзначена літературною премією імені Лесі Українки).
І ці пошуки не минули марно. Сьогодні творчий діапазон митця практично безмежний. В розважливому і стриманому на вигляд Качанові нуртує безліч задумів і захоплень. Немає, здається, в українській дитячій поезії такого жанру, якого б він не попробував „на зуб" і де б не домігся успіху - від вершинного у нашій дитячій ліриці вірша „Теплий край" до унікальних безконечників, загадок, співомовок, закличок, примовок, нісенітниць (є й такий у нього жанр), страшилок, мирилок, дражнилок, звукограїв,  буквограїв, багато з яких є не лише справжніми шедеврами, а й давно, як, скажімо, дражнилка „Заплач - дам калач, Зареви - дам трави, А розпустиш нюні - підеш до бабуні" - перейшли в розряд тих, які прийнято називати фольклорними. Його небезпідставно вважають хрещеним батьком новітньої ігрової поезії, котра відкриває ще одну грань безмежних можливостей українського слова. Недарма письменник є лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди, наданої «за самобутні художні відкриття та утвердження нових напрямків в українській дитячій поезії».
Поезія А. Качана конкретна й лаконічна, щільна і образна. Велику увагу митець приділяє деталі. Вона у нього не статично-споглядальна, вона показана в  дії,експресії,: "Ластівка воду п'є на льоту",  "На квітку квітка сіла, Знялась -  і полетіла", „Півлісу лис до лісу біг, А далі вже - із лісу"...  Часто-густо А. Качан показує світ наче через збільшувальне скло. І тоді деталі стають такими виразними і близькими, що від них навіть тіні не видно. Улюблений образ А. Качана - маяк - чомусь не „видніється удалині", він стоїть поруч, на березі. Чому? Та тому, що на далекому маякові читачеве око затримується лише на мить - і мандрує далі. А от коли маяк стоїть на березі - тоді зовсім інша справа: щоб побачити море, треба докласти зусиль на те, аби бодай подумки обійти маяк чи вибратися на нього. Його деталь наскільки конкретна, що інколи навіть хочеться зважити її на долоні: „Уже важка, як олово, Роса за перелазами.. ." А як не помилуватися таким мистецьки зробленим образом: "А у мене біля хати Вітерець гортає книжку: Не навчився ще читати,  Та вдає, що вміє  трішки..."  За цими рядками читач мимоволі бачить і себе, коли вперше гортав книжку(часто догори ногами), вдаючи, ніби це для нього ніяка не дивовижа.
Малий читач для митця - це не звичний, як у інших, об'єкт для повчання, чи навпаки - присідання перед ним. Це передусім співбесідник, гідний всілякої поваги. Тож автор надає йому можливість побачити світ не очима абстрактного ліричного героя, а своїми власними. Анатолій Качан міг би приголомшувати юного читача бурхливою фантазією, карколомними поворотами сюжету, детективно-розважальною манерою оповіді. Проте він раз назавжди визначив для себе, що його покликання як дитячого поета - не приголомшувати зайвий раз читача, не тримати його на короткому повідкові інриги, а передусім допомогти йому збагатити свою уяву, розум, душу.
Окремої розмови заслуговує мариністика А. Качана. З географічної мапи бачимо, що Україна - чимала морська держава. Бачили багато, а висновки зробив лише один Качан. Тож і не дивно, що він написав про море більше, ніж все сучасне покоління українських дитячих поетів, взятих разом. Причому море в нього - то не лише золотий пляж чи щедре сонце. Море для Качана - це передусім, стихія, де "Не видно ні чайки, ані корабля, Бо море сьогодні - мов чорна рілля..." Це робота: „У порту, коли світає, Кран зарядку починає..."  Це радість повернення з далеких трудових мандрів: "Бо це горів для моряка, І цвів на вітрі, мов жарина, Не просто вогник маяка, А перший вогник України..." Це, зрештою, і передчуття нової мандрівки: „Бо вже люльку розлуки  запалив теплохід..."
Проте, гортаючи збірку „Хвиля хвилю доганяє", читач має нагоду переконатися, що А. Качан блискуче проявляє себе не лише як мариніст. Для нього море - то лише одне крило творчості. Іншим крилом є степ. Для поета, народженого в Причорномор'ї, степ така ж вільна, неозора, жива стихія, як і море. Море і степ він бачить як дві нероздільні сутності: „Десь отам на виднокрузі, Коли дмуть вітри південні, Зустрічаються, мов друзі, Хвилі сині і зелені..."
І все ж А. Качан розуміє, що дитинство - це передусім пізнання світу, де на першому місці стоїть школа. Проте коли у інших поетів учні здебільшого галасують на перервах, то А. Качан розглядає цю проблему під іншим кутом зору; "Наша рідна школа біля гаю Схожа на літак-аероплан. Цей літак щоранку вирушає  До країни Творчості і Знань..."
Сьогодні в літературі  дуже важко вигадати щось своє. Всі жанри, розміри і напрямки вже давно винайдені, а деякі встигли й забутися. І все ж справжні майстри вміють знаходити свою творчу манеру, свій кут бачення. Це вміння притаманне і Анатолію Качанові. Образно його можна показати на прикладі, скажімо, з потягом. Читачеві знайома різниця між потягом, що повільно тягнеться вдалині і не викликає ніяких почуттів, крім споглядальних - і потягом, котрий з гуркотом пролітає за кілька метрів від спостерігача і змушує його майже фізично опиратися натиску повітря, аби встояти, а потім, коли прогуркоче останній вагон - утриматися, щоб не заповнити собою порожнечу, яка утворилася на тому місці, де він щойно був. Саме такому кутові бачення - бути в максимальній близькості від зображуваного предмета - і віддає митець перевагу. І це надає його поезіям надзвичайний ефект присутності. Достатньо читачеві прочитати такі рядки:„За лиманом море грає, Хвиля хвилю доганяє: Наступає їй на п'яти - І не може наздогнати..." - і в нього виникає мимовільне бажання підняти ноги, аби хвилі, загравшись, не намочили їх. Маємо, таким чином, щось схоже на ефект двадцять п'ятого кадру.
Цим ефектом А. Качан користується не лише в написанні тієї чи іншої поезії - він став наріжним каменем в творчій манері митця. Особливо там, де йдеться про найсвятіше - про любов до Батьківщини. Автор, як личить справжньому чоловікові, досить скупий у  прояві своїх найсокровенніших почуттів. Проте він настільки володіє мистецтвом оповіді, що у читача виникає враження, ніби цією любов"ю пронизаний не один - два  вірші, а вся збірка. Це справді книга любові до рідної землі, до України. Перед очима зачарованого читача зринає марево карпатських відрогів, котить синю хвилю Чорне море, хвилюються безмежні пшеничні лани. Прикметна привабливість поезій А. Качана і в тому, що він не віддає перевагу якомусь одному регіону - любові варта вся Україна, кожен її куточок. Це і улюблена гойдалка біля Дунаю, і дніпровський куличок, і степова дорога, і вітряк над лиманом, котрий „Немов збираються злетіти,  Та не наважиться ніяк"'... Автор ненав'язливо підводить юного читача до думки, що жити поза Україною неможливо, що дбати про неї, працювати на неї - то не лише синівський обов'язок, а й найвище людське щастя.

Володимир РУТКІВСЬКИЙ,
лауреат літературної премії імені Лесі Українки


Коментарі до статті

Наталя Марченко


Ця стаття вийшла друком під назвою "На хвилях моря і степу" // Початкова освіта. - 2011. - № 1. - С. 11.