Олександр Зубченко. "Перемагаючи долю"
13 лютого 2016, 13:39   Автор: Олександр Зубченко

«Заглядаючи у сиву далечінь історичного буття, мимоволі запитуєш себе — чому саме так відбувалися історичні події? Чому саме так візерунки долі історичних постатей вплітаються в історичну канву та створюють той неповторний малюнок подій, які ми намагаємося розгадати?

Сухий перелік історичних дат навряд чи може зацікавити школяра чи студента, але художній опис історичних подій, у якому діють як справжні герої, так і вигадані, опис, який заворожує та захоплює інтригуючим сюжетом, змушує забути про все довкола і поринути в інше, повне пригод життя, — це, зазвичай, приносить набагато більше користі для розвитку та пробуджує цікавість і бажання вивчити історію рідного краю.

Так і роман «Перемагаючи долю» народився з мого бажання привернути увагу до того історичного періоду у визвольній боротьбі українського народу проти знущань польських панів, який досить мало освітлений у історичній літературі.

У сюжеті твору описується доля двох братів — Іванка та Юрася, які в дитячому віці потрапили до татарського полону, переживши татарський набіг і смерть батька. Доля розлучає їх і хлопці опиняються далеко один від одного: Іванко — у Китаї, куди його повіз таємний посланець китайського принца та начальник його охорони, а Юрась потрапив до Туреччини, де за декілька років, проживши у турецькій сім'ї та звикнувши до турецьких звичаїв, мови та віри, мав вступити до яничарського корпусу, щоб потім воювати проти своїх братів-християн. Зрештою обидва опиняються в Україні: Іванко, переживши неймовірну кількість пригод у Китаї та смерть хазяїна, котрий замінив йому батька та став дбайливим учителем бойових мистецтв, а Юрась, який уже став Муратом по турецькому звичаю, прибуває з загоном яничарів для інспекції фортеці Азов. Тим часом Іван подолав неймовірні труднощі (навіть заступив за поріг смерті!), але дістався все ж Дону, де опинився у таборі донських козаків. Юнак влився у їхні лави та згодом перейшов до земляків-запорожців, які разом із донцями зібралися воювати Азов. Не маючи важких гармат, об'єднані загони козаків оточують фортецю і таємно роблять підкоп під однією зі стін. За два тижні лунає вибух, стіна валиться і у пролом, наче потік, струмують козаки. Іван б'ється у перших лавах і, маючи неперевершену майстерніть, кладе ворогів. У запалі бою козаки помічають двох яничарів, які тільки відбиваються, але не рубають у відповідь. Коли один із них отримав рану від списа яничара, козаки відтягли їх…

Але не буду переказувати сюжет роману. Скажу лише, що, незважаючи на перебування на чужині, хлопці не забули рідного краю, ласкавого шепіту матері, люблячий очей і твердих долоней батька, якими він куйовдив їхні чуприни. Не забули того неповторного аромату рідної хати, квітчастого вбрання садочків, словом, всього того, чим славна українська земля. Тому і влилися вони у відчайдушні лави запорожців, борючись проти свавілля панів і захищаючи рідну землю та народ посполитий від панської наруги. Як би доля не випробувала їх, брати долали усі перешкоди і, дякуючи почуттю братської любові, честі та християнській совісті, завжди виходили переможцями з тих обставин, у яких опинялися.

Мені цей сюжет просто-таки увірвався в голову. А далі почалися технічні моменти: раніше ніколи не писав прози, в основному вірші та пісні, і довелося трохи адаптуватися. Дуже допомогла співпраця з ансамблем «Козацькі забави» і створення лібрето до мюзиклу «Колода». Там якраз довелося попрацювати з образами, з діалогами, з описами природи. І десь 2009 р. я написав перший рядок книги і вже не міг зупинитися. Рік її писав по одній-дві сторінки в день, по дорозі на роботу придумував щось собі, а записував уже вдома.

У романі діють близько ста персонажів, не беручи до уваги учасників групових сцен. Описані історичні постаті того часу: Дмитро Гуня, Павло Бут (Павлюк), Микола Потоцький, Ярема Вишневецький, Тугай, син Доган-бея (майбутній Тугай-бей), Мурад IV — султан Османської імперії, Чжу Юцзянь — принц Китаю, а також багато вигаданих персонажів, які замінили справжніх, але невідомих історії героїв, що боролися за волю нашого народу.

Вивчаючи історичні факти та намагаючись їх втілити в сюжеті роману, мені довелося доповнювати «білі плями» історичного полотна, яке змальоване у документах і дослідженнях лише побіжно. Я працюю у Національній академії державного управління при Президенті України. У нас дуже гарна бібліотека і архіви репринтних видань гетьманських листів. По них можна вже було якось орієнтуватися та обирати щось середнє між цими історичними описами, формувати сюжет із додаванням деяких своїх ідей, як воно могло би бути. Так, в архіві я прочитав про певний лист, адресований Остряниці Павлюком у час, коли той був оточений під Боровицею. У романі цей лист підмінили агенти польської корони, і саме так я пояснюю, чому Остряниця не прийшов на допомогу своєму побратимові.

Також, шукаючи потрібні відомості, користувався інтернет-джерелами. Зараз оцифровано дуже багато історичної архівної літератури. Проте у ній достатньо протиріч. Так, Володимир Голобуцький описує події так, Михайло Грушевський уже по-іншому, Володимир Антонович — ще інакше, а Дмитро Яворницький пише ще щось своє… От що стояло за такою фразою з історичного опису В. Голобуцького щодо оточення запорожців під проводом Павлюка в Боровиці: «Козацька старшина, враховуючи тяжке становище обложених, згодилась на капітуляцію. Та ледь козаки вийшли з міста, як їх оточили польські війська. Майже одночасно Павлюк та деякі інші козацькі отамани, що брали участь у переговорах, усупереч домовленості з Киселем, були схоплені, закуті в кайдани і під посиленою вартою відправлені до Варшави»?! Ці декілька рядків у романі перетворилися у шість сторінок, наповнених біллю поразки, зрадою польського командування та героїзмом головних героїв роману, котрі зуміли дивом вирватися з оточення, дякуючи лише своїй непохитній волі, неперевершеній майстерності та відчайдушності. Я у своїй уяві ніби побував на полі бою, серцем відчув переживання героїв роману, тому вдалося так життєво передати (за відгуками читачів) яскраві подробиці тих складних і жахливих подій.

Цікаво згадати історію створення образу запорізького звитяжця і майстра шабельного (і не тільки) бою Максима Галагана. По сюжету головний герой Іван дістається з Китаю до рідної землі, але спочатку потрапляє на Дон, де й зустрічається із запорізькими козаками, які того часу зібралися воювати фортецю Азов спільно з донцями. Іван, який пройшов унікальну школу бойових мистецтв у Китаї, бо його навчав сам начальник охорони принца Чжу Юцзяня, його хазяїн, а скоріше, наставник і другий батько Хо Чжоцзоу, на перший погляд має перевершити всіх козаків у володінні зброєю. Так і стається у стані донських козаків, але при зустрічі із запорожцями йому влаштовують поєдинок із Галаганом, який ні в чому не поступається Івану, так само майстерно б’ється і володіє своїм тілом, перекидаючись через голову та б’ючи ногами. Тому наказний отаман Дмитро Гуня просить їх припинити поєдинок як рівних супротивників. Цим епізодом я хотів показати, що не лише Китай славний своїми бойовими мистецтвами, що серед козаків були (і це правда) такі майстри, що їх навіть називали характерниками, бо вони перемагали десятки супротивників, крутячись у бою як дзиґа та вражаючи ворога так блискавично, що сторонньому спостерігачеві здавалося ніби він перетворюється у суцільну пляму. З бою такі звитяжці виходили в подертому одязі від тієї шаленої швидкості рухів. Вони, як і Іван, ловили стріли руками (та навіть за окремими відомостями і кулі!), хоча це виглядає неймовірним.

Зараз ми захоплюємося чудовим танцем «гопаком», але він не що інше, як бойовий танець майстрів бойових мистецтв. Це мене вражало ще з дитинства, проте, на жаль, радянська влада забороняла навіть думати про це, хоча ми, звісно, думали та здогадувалися, що не одні китайці та японці знають ці бойові мистецтва і ще невідомо, від кого вони навчилися цим мистецтвам. Зараз є інформація, що саме від давніх слов’ян вони дізналися про цю науку.

Працюючи над романом, я також вивчав місцевість, наприклад, біля Чигирина. Знайшовши таке село як Галаганівку, змусив себе (хоча і не хотілося втрачати такого героя) «вбити» Максима Галагана, щоб «прив’язати» його ім’я до назви цього села, хоча я дізнався про наявність цього села пізніше, ніж вже описав Галагана.

Читаючи роман «між рядків», уважний читач може помітити мої роздуми стосовно війн між народами, релігійних суперечок і соціального гніту. Я намагаюся відповісти на питання, чому один соціальний щабель пригнічує інший, чому одна віра правильна, а інша «схизматська» та багато інших. У романі є епізод, коли Іван неймовірними зусиллями татарського загону та ціною багатьох жертв із його боку потрапляє у полон. Його привезли у подарунок синові Доган-бея — Тугаю, який полюбляв змагання з досвіченими та майстерними воїнами. Перебуваючи у полоні, вражаючи татар своєю шляхетністю воїна, Іван подружився з Тугаєм, навіть врятував йому життя. Вечорами вони часто розмовляли про життя, про війну, про стосунки між татарами та українцями. І відчували щось несправедливе у тому протистоянні, хоча ініціаторами тих воєн ставали татари, здійснюючи набіги на українські села, спалюючи їх, захоплюючи у ясир людей і вбиваючи тих, хто був непотрібен їм у якості ясира. А козаки мстилися татарам за ці набіги та відбивали людей із полону. Бувало, самі нападали на татарські улуси, руйнуючи їх і нищачи населення. Але і бувало, що козаки спільно з татарами воювали проти спільного ворога, але такі союзи були нестійкими. Тому виникає питання: чому давні вороги можуть об’єднуватися? Чи не можна все ж проживати у мирі та дружбі? Хоча Іван і Тугай щиро хотіли цієї дружби, але вони також розуміли реалії життя і не виключали, що у майбутньому можуть зустрітися по різні боки військових таборів.

Коли мені довелося описувати жорстокі катування українських селян і козаків із боку польських панів (не видумані, а описані в спогадах очевидців), в мене хололо серце і народжувалася ненависть до тих катів. Але при тому я розумів, що було багато поляків, які так само потерпали від панів у Великій Польщі. Мало того, було багато дрібної шляхти, яку гнобили магнати, відбираючи маєтки та угіддя, часом вбиваючи самих шляхтичів. Одним яз таких є в романі Микола Осинський, який, втративши маєток і сім’ю в результаті нападу магнатського дворового війська, прийшов до запорожців і став їх рівним товаришем і братом. Конюх чигиринського старости пана Камінського Януш Лєпєх, ризикуючи власним життям, рятує кохану дівчину Івана — Оксану, вбиваючи при цьому польського хорунжого, котрий катував дівчину. Словом, я спробував донести до читача, що звання людини не залежить від національності чи релігійних вподобань, а скоріше на нього впливає соціальний статус: чим вище людина на соціальному щаблі, тим більше їй доводиться хитрувати, застосовувати злочинні методи, щоб досягти вищого щабля чи втриматися на існуючому. Тому майже всі біди та нещастя людей від так званої еліти, яка спекулює своїм становищем, вирішуючи свої егоїстичні питання.

Таким чином я, мабуть, досяг своєї мети: зацікавити якомога більший прошарок читачів нашим історичним минулим, змусити задуматися над історичною спадщиною та знайти схожі моменти в сьогоденному історичному процесі. Це дасть змогу достовірніше оцінювати ситуацію та робити прогнози на майбутнє, бо, як відомо, історія циклічна.

Роман «Перемагаючи долю» здобув першу премію у номінації «Романи для дітей від 13 до 18 років» літературного конкурсу «Коронація слова» у 2011 р. У грудні 2014 р. роман був відібраний до фіналу «Книги року ВВС — Україна» серед книжок для дітей. Але його з цікавістю можуть прочитати не тільки школярі, але й ті, вік яких набагато перевищує ці вікові рамки».

Олександр Зубченко,

12 жовтня 2015 р.,

м. Вишгород, Київської області.


Коментарі до статті