«Скільки себе пам’ятаю, ніколи не думала, що почну писати не лише для дорослих, а й для дітей. Але народження моєї першої онуки Марійки щось у мені увімкнуло. Я її вперше взяла на руки першого тижня  її життя, і вона несвідомо, гадаю, глянула на мене своїми очима – темно-синіми, як сливи. Я їй співала не лише колисанок, а й просто пісень, які сама чула із самого дитинства або від батьків, або з радіопередач, щоб вона засинала, а її мама, моя донька, оговтувалася після пологів і призвичаювалася до нових обставин.

Марійка виростала дуже жвавою дівчинкою, до всього бралася з охотою – що до малювання, що до співів і танців, і мені здавалося: от у цій дівчинці є шматочок мене, малої, непосидючої та допитливої.

Онука часто приїздила до Львова і дуже полюбляла гуляти містом, а ще більше – заходити на гарячий шоколад у «Фреску», нашу улюблену кав'ярню у самому центрі. Коли Львів святкував свої уродини, вона разом із моїм сином Іваном та невісткою Марічкою бувала на ранковому прокиданні разом із музиками; узимку вперше стала на ковзани на ковзанці під ратушею; на Різдво оглядала шопки та підспівувала гуртам колядників.

І мені захотілося про це все написати – на згадку Марійці, бо ж не житиму вічно, а вона колись виросте, розгорне мої сторінки і скаже: це від бабусі… і прочитає своїм діткам…

Так народився задум книги «Бабусина муштра», до якого додався сюжет «Із бабусею на відпочинку» – і ці книги пішли межи люди завдяки видавництвам «Піраміда» та «Навчальна книга-Богдан». До цього часу на зустрічах до мене підходять  діти і кажуть, що читали самі або їм читали батьки про Марійку – це й справді  про мою онуку? Кажу: справді. А вони мені: і це все з нею відбувалося? Так! – відповідаю.

Дитяче життя таке цікаве в період пізнання навколишнього, що можна нічого не вигадувати і не вмикати  письменницького фантазування, а просто пильно придивлятися до дитини, слухати її уважно, спілкуватися без поспіху, не ховатися за фразу «ти ще мала й не зрозумієш», – і тоді сюжети оповідок складуться самі по собі, найпростіший епізод набере обрисів цікавої оповіді.

Згодом ми удвох із Юлією Стадницькою написали книгу «Як зарадити Марійці» – і це була перша збірка оповідань про нескладні дитячі проблеми, які можна вирішити терпеливим батькам: після кожного оповідання йшли коментарі психолога (тієї ж таки Юлії Стадницької), як у домашніх умовах привчити дитину не боятися темряви, примиритися з появою братика чи сестрички, не сваритися та не битися з однолітками, співчувати дітям, у яких не все гаразд в родині. Ми навіть самовпевнено назвали це «психотерапевтичними оповіданнями». У них також персонаж – дівчинка Марійка, але змальовані ситуації онука переживала не всі. Так, коли народився братик Захарко, не обурювалася його поведінкою, а весь час допомагала мамі його бавити.

Проте мені траплялися все нові й нові сюжети, пережиті іншими дітьми: їх переповідали колеги, вчителі чи приятелі. І я дописала кілька оповідок, героїнею яких стала все та ж Марійка. Тому нова книга «Марійчині пригоди», що вийшла наприкінці минулого року у Видавництві Старого Лева, сполучила уже відомі оповідки з новими-новісінькими.

Марійці цими днями виповнилося п'ятнадцять літ. Вона мешкає у Києві, приїздить до Львова узимку і влітку, фотографує всі його привабливі місця від будинків до під'їздів і навіть самих дверей, каже, що згодом мешкатиме у Львові. Як виросте і усамостійниться».

Оксана Думанська,

Львів, 14 лютого 2016 р.