Нова формула щастя або Химерні думки про книжечку «з тарганами»

Серія «Мрійники», започаткована у 2015 р. молодим, але потужним харківським видавництвом «Віват», цікава тим, що пробує привити на ґрунті схильної до мистецької архаїки української дитячої книжки паростки принципово модерних художніх концепцій. Тому поява в ній чудернацької збірки оповідок від Кузька Кузякіна — річ закономірна. Молодий автор не згірше кінематографічного Джека Горобця раптово постав перед юним читачем і …міцно захопив його увагу та, сподіваюся, любов.

Приваблює щирість запропонованої дитині гри та вибухова енергетика письменника, парадоксальність і свіжість його художнього мислення, простота і сучасність мови. Вони ж насторожують традиційно налаштованих батьків і вчителів. Натомість світ героїв Кузька Кузякіна значно більше закорінений у класичні зразки, зокрема й щодо пропонованих ним моделей поведінки, ніж у багатьох інших сучасних українських авторів молодшого покоління.

Так, збірочка «(Я × трамвай + зоопарк)2» на перший погляд епатує, починаючи із заголовка-«формули» та попередження на обкладинці — «Обережно! У книжці водяться таргани!» Зміст невеличких оповідок, розказаних від імені хлопчика-школяра, так само може здатися дивакуватим чи, в кращому разі, — просто кумедним. Вчинки героя нелогічні з погляду «здорового глузду», реальність, якою вона постає в його уяві, — доволі химерна, а внутрішній світ, навпаки, — дуже об‘єктивований і цілісний. Але поринання у цей відвертий, нетривкий, але на диво сонячний світ захоплює!

Найперше, що впадає у вічі — безіменність головного героя та його рідних — тата й мами. Власні імена мають лишень оточуючі (навіть тварини!). І чим більше вони віддалені від героя «офіційно», тим більш повно названі. Так, учителі мають ім‘я та по-батькові (математик Ксенія Павлівна, учитель мови Оленочка Петрівночка), прізвища є у вчених із вигаданого інституту (Самохвалько, Стріляйко) та директора зоопарку Жучка, лишень імена — в улюбленого дядька героя, його сусідів і шкільних товаришів-хлопців. Натомість всі дівчатка, які йому будь-коли подобалися, на одне ім‘я — «Настя» («клоновані»).

Чому так? Можливо тому, що в уяві дитини мама й тато це насамперед і лише — Мама і Тато. Усі їхні суспільні регалії та реальності пізнаються згодом, у процесі дорослішання. А оточуючих мусиш розрізняти змалку, хоча б за іменами та рисами зовнішності, поки навчишся бачити інші вагоміші відмінності.

Найперший, хто пригадується в цьому сенсі, коли читаєш Кузька Кузякіна, — Малюк А. Ліндгрен. До цієї само думки підштовхує й історія з драконом, що якось залетів до героя у вікно, мав невеличкого пропелера біля хвоста й прокатав хлопця над містом. Але Сванте Свантенсон таки має ім‘я, як і його батьки та брат із сестрою. Хоча він так само самотній, мрійник і видумляка як і наш хлопчик, котрому, правда, не те що собаки — тарганів не дозволяли завести аж поки дядько-моряк не привіз морського коника та не купив тому до пари черепашок J.

Натомість є інша «зіркова» родина, де тато, мама та син — ніби втілена ідеальна функція родинних ролей. Це безсмертні Мумі-троль, його Мумі-мама та Мумі-тато Туве Янсон. Мені згадалися саме вони.

Можливо тому, що український автор так само глибоко занурений у дитячий світ, де гра та уява природнім чином об‘єднує речі реальні та вигадані в неподільний і захоплюючий часопростір життя-гри?! А ще герой Кузякіна як і Мумі-троль — загальний улюбленець. Він напрочуд відкритий і доброзичливий, щиро любить батьків і друзів. Водночас хлопчик тонко відчуває оточуючий світ: реагує на зміни у звучанні природи; спогад зрубаної груші допомагає йому відшукати у місті дівчинку, з якою не вистачило удачі познайомитися на дачі; він переймається долею та знаходить спільну мову з тарганами та звіриною із зоопарку, і навіть із драконом, який відстав від своєї зграї...

Окрім перегуків із низкою відомих дитячих творів (до яких можна додати відчутний тембр прози А. Усачова та Д. Хармса), у оповідках проглядаються натяки на історію Кайдашів І. Нечуя-Левицького (щоправда, груша тут росте на межі дачних ділянок і її загибель — питання швидше моральне, ніж юридичне), драматичні подорожі у часі та борню зі вченими-злодіями від Г. Уелса до К. Буличова включно, «Серця трьох» і навіть «Кавказьку полонянку» (невдала спроба влаштувати «викрадення» чергової Насті). Подібне властиво і модерновому письму, що використовує цитати з загалу накопиченої людством культури для творення нових художніх полотен, і мисленню сучасних урбанізованих дітей, чий мозок переповнений уривками інформаційного шуму та цитат і вже не відтворює реальності без опертя на цей вторинний матеріал…

Гумор у тексті виникає на межі раціонального дитячого сприйняття та абсурдності «дорослої» реальності. Собака, злегка підмальована «під корову», цілком має право виграти на конкурсі дитячого малюнка під гаслом «Молочні породи корів у побуті очима дітей», а «зіпсутий телефон» традиційних дорослих реплік у трамваї щодо «ситуації в світі та країні зокрема» — цілком адекватна реакція на хлопчика з «вусами» від кефіру.

До речі, слід відразу наголосити, що попри іронічність і ліризм, книжка — дуже «пацаняча», просякнута чоловічим поглядом на світ аж так, що навіть «золота рибка» тут зрештою виявилася «морським півником»

Хлопчик Кузька Кузякіна, як і його тато, — «стовідсотковий чоловік»: щодо жіночих персонажів (будь-то незчисленні Насті, мама, учителька чи навіть жирафа) він — завжди суб‘єкт дії, «старша» та відповідальна за наслідки будь-чого сторона. Щоправда дуже любляча, надійна та вихована! Ситуацію найповніше передає фраза: «Вона (Мама) майже завжди слухалася тата. Він у нас дуже розумний. І гарний. От тільки вусами колеться». Зауважу, що давно не читала в новітній українській дитячій літературі наскільки підсвідомо виразно мускулінного та патріархального у своїх настановах тексту.

Не думаю, що це — мінус книжки. Швидше навпаки, — нам не вистачає творів, де б чоловіча позиція, нехай комусь дратівлива чи неприйнятна, була відверто представлена у її природному стані. Зрештою, якщо настільки поширена література «принцес» і «переможниць», то чому не з‘явитися літературі «королів» і «героїв»?!

Окремо хочеться відзначити видавничу культуру, з якою створена це ошатна книжечка. Зручний формат і шрифт, добрий папір і продумана охайна верстка, яскраве, але в м‘яких тонах оформлення — усе працює на читача, на його настрій. Від першої хвилини, як тільки береш до рук це біленьке у дрібну крапинку видання, його хочеться залишити собі J! Слід віддати належна ілюстраціям Інни Черняк — вони тонко і правильно передають загальний ліричний (теплий і світлий, а зовсім не «реготальний»!) настрій збірочки. Малюнки-віньєтки на початку розділів ніби кадри мультфільму, персонажів якого знаєш, але просто призабув і ось-ось згадаєш… Такі вони рідні. Поза тим просто у тексті опиняються лише ті картинки з оповідей, котрі варто роздивитися ближче. Скажімо, аби побачити у таргана плакат «Свободу тарганам!» . Або розгледіти малесенький пропелер під хвостом у дракона чи трамплінчик у акваріумі черепашок.

Рецензенти порівнюють Кузька Кузякіна зі Всеволодом Нестайком і саме у сенсі «вибухової веселості» їхніх творів. Але єднає цих авторів хіба вимушена опозиція кожного у свій час до на загал «серйозного» (читай — архаїчного!) ставлення до дитячої літератури. Натомість за природою свого гумору вони — діаметрально протилежні. Якщо один відобразив класичну картину «сільської канікулярної вольниці», «дитину з гурту», невіддільну від товаришів і дитячого колективу, то інший зосереджений на урбаністичних картинах міських буднів і героєві-одинакові. Якщо гумор Нестайка — це тепла посмішка мудрого дорослого, котрий спостерігає за цілеспрямованими, наполегливими й т. п., але недосвідченими у своїх діях героями, то іронія Кузякіна — захисна реакція ранимої дитячої душі на абсурдність оточуючого світу.

Суто формально В. Нестайко вміло та продумано передає внутрішній монолог дитини, а Кузько Кузякін не менш витончено — потік свідомості, в якому панує несвідоме дитини, а тому зникає різниця між рівнями реальності (вимріяне, думки, сенсорні сприйняття, випадкові фрази зливаються в одне). У нього відсутній всезнаючий оповідач і єдиним фактом, що ідентифікує особистість, стають думки та висловлювання героя.

Кузько Кузякін не показує читачеві світ дитини, а занурює читача у цей світ по самі вуха.

Підсумовуючи, маю визнати, що ця книжечка засвідчує появу в українській дитячій літературі модерного талановитого автора з високою культурою письма та знанням вікової психології. Він тонко та направду достовірно відтворює «кліпове», але напрочуд творче та позитивне мислення сучасної урбанізованої дитини, її природний інтерес до буття, щирість у почуттях і самовираженні.

Це «усміхнена» література. У якій жарт відкриває приховані сторони дійсності, а комічне народжується на грі світлотіней між абсурдом і мрією.

А ще це література надихаюча. У якій все можливо, все має право бути, все варте любові та сподівання.

Певно тому герой і безіменний, що кожний може бути Героєм, якщо дозволить собі стати самим собою, не злякається осуду чи протидії, не опустить руки тільки тому, що ніхто не вірить у нього чи його справа видається дивакуватою…

Формула «(Я × трамвай + зоопарк)2», виведена Кузьком Кузякіним, цілком може виявитися формулою справжнього дитячого щастя, якщо спробувати її осягнути.

Наталя Марченко.

Дмитро Кузьменко (Кузько Кузякін) народився 12 травня 1984 р.

Із «Золотою медаллю» закінчив середню школу, згодом із «Червоним дипломом» — фізико-математичний факультет Житомирського університету імені Івана Франка, а по тому — факультет журналістики Львівського університеті імені Івана Франка.

Закінчив Житомирську художню школу та курс живопису й графіки в студії члена Національної спілки художників України Л. С. Славова.

Займався плаванням і легкою атлетикою, кандидат у майстри спорту з велосипедного туризму.

Працював вожатим у таборі «Артек», вихователем у центрі для дітей-сиріт, викладачем фізики. Редагував та ілюстрував декілька дитячих журналів («Пізнайко», «Мамине сонечко», «Професор Крейд», «Артек»).

Проілюстрував 11 книжок для зарубіжних («Amea», «Publicat», «Азбукварик», «РИПОЛ») і українських видавництв, зокрема «Арфа для павучка», «Як не заблукати в Павутині», «Зубасті задачки» — для «Видавництво Старого Лева».

Має відзнаки кількох літературних конкурсів («Коронація Слова», «Корнійчуковська премія», «Смолоскип», «Белая скрижаль», «Витоки», премії імені Олександри Кравченко).

Стипендіат програми Міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia».

Автор книжок:

«Зубасті задачки» («Видавництво Старого Лева», 2015),

«Росли груші на вербі!» (журнал «Радуга», 2015),

«Кожен може стати принцесою» (у співавторстві з Євгенією Добровою, видавництва «Віват», рос. мовою — у видавництві «Clever», Росія, 2015),

«(Я х трамвай + зоопарк)2» (Віват, 2016).