«Часом мене запитують читачі: «А чому ви написали книжку про Сірка? Чому саме про нього?» А перед зустрічами я й сама цікавлюсь у дітей: «А чи чули ви коли-небудь про Івана Сірка, великого характерника і славетного кошового?». У більшості випадків передбачувана вже тиша. І це очевидний знак — дилогію про легендарного козацького отамана все-таки варто було написати. Щоб «повернути втрачене», те, що з історії України вирвано з корінням. Постать, яка заслуговує на нашу пам'ять, і кого штучно замовчували для забуття.

Кожен письменник має свої секрети творчості. Для мене ж початком написання історичного твору є намагання дізнатися більше про історичну постать, як краще пізнання не просто біографії реальної людини, а й ретельне вивчення тогочасних реалій, побуту, звичаїв, мови з характерними територіальними особливостями говірки. Словом, якийсь час я живу в стані пошуку важливої інформації. І от що цікаво, в уяві, в думках, деталі розповіді поволі складаються в єдину цілісну оповідь. Всі текстові лакуни заповнюються необхідними реченнями і фразами.

Так, обмірковуючи майбутню книгу про легендарного кошового, я прочитувала з олівцем доступні джерела з історії козаччини, аналізувала контрастні дослідження про Івана Сірка Юрія Мицика, Володимира Маслійчука, Дмитра Яворницького, Олени Опанович, Оксани Смогоржевської та ін., перечитувала художні твори про кошового, а також зустрічалась із людьми, які здійснювали його перепоховання.

Цінною для мене була зустріч із науковцем-істориком, археологом, учасником знакових експедицій Бориса Мозолевського Мирославом Жуковським. Його описова розвідка «Слава за життя — безсмертя після нього» також присвячена Івану Сірку. Втім, короткочасне перебування на Нікопольщині дало мені багато. Село Капулівка насправді що дихає козаччиною. І не тільки чуттєво, а чи через поховання тут Івана Сірка. Затоплений Каховським водосховищем Великий Луг проривається іноді сплеском століть, вимиваючи на берег кістки, либонь що й козацькі.

Зрештою, після тривалих у часі напрацювань, писала я книгу не стільки про самого Івана Сірка, як намагалась відтворити у сучасності ті особливі наші «прадавні міцні фундаменти», на які й дотепер узвичаєно спираємось ми, хоча й не завжди розуміємо це глибинно.

Думаю, знаково, що дилогія вийшла в серії Видавництва Старого Лева «Українська сила», і що сам рукопис проходив відбір журі — а це відомі сучасні автори, які зріло працюють в царині творчості для дітей. Олександр Гаврош, Зірка Мензатюк, Мар’яна Савка — навряд чи серед рукописів, надісланих на конкурс, схвалили б до друку найслабший.

Щоправда, деякі автори-критики оцінюють мою дилогію за своїми особистими стандартами, і правду кажучи, часом намагаються нав’язати книзі вузькі штампи.

Насправді, це не фентезі, і в мене є досить аргументів, щоб спростувати це. Історична повість з вплетеними народними архетипними уявленнями про світ живих і мертвих, зі створеними наживо історичними піснями і легендами. Акценти у книзі є в мене свої, і от що природно — діти-читачі їх знаходять легко. От, приміром, легенду про князя Святослава можна прочитати, як фентезійну оповідку в книзі про Сірка, а все-таки цю легенду я свідомо вклала в уста Роди (тієї, що береже пам'ять роду), і писала цілком про реальні події — розгром князем Святославом Хозарського каганату у 964–965 роках. Самі ж авторські пісні в контексті давніх українських вводила також свідомо, щоби тим самим поєднати минуле і сучасне. Ці пісні не відразу ж і знаходять уважні читачі. Коли ж писала про людину-загадку, котра за життя мала величезний вплив на козаків — людей великої волі та різкої часом вдачі, суперечку істориків про справжнє місце народження Івана Сірка свідомо перевела в площину роду, і сам хутір Мерефа визначила в авторському письмі, як «не позначений на мапі». Між іншим, й дотепер ми маємо хутори й хутірці, не позначені на мапі, тільки люди ближніх сіл знають про їхнє розташування, і про те, хто проживає там дотепер. Однак, менше з тим. Історію про Івана Сірка виписувала не з бажанням показати воєнні ходи і дії отамана (хоча й манеру ведення бою тогочасним козацьким військом описала в кількох епізодах та не забула розповісти про Чорну долину), але все-таки я більше воліла пізнати, зрозуміти і відтворити у рядках прози історію пробудження сили в Людині, яка подолала багато перешкод на шляху до віднайдення власного «Я» — невіддільного від прадавніх знань і вмінь.

У сучасності це є напрочуд актуальним і показовим — втеча від одних впливів до інших не додаватиме жодного посилення нації. Тим і вирізняються народи, міцно і стало вживлені у ґрунт власної ідентичності. Тому я й писала про Івана Сірка, адже в моєму розумінні, окрім інших достоїнств, ця людина володіла великою силою любові до рідного, праукраїнського. Не дивно, що саме така людина понесла на собі найбільший гріх — вбивство манкуртів у Чорній долині. Але й у сьогочассі природне навернення до свого, національного, викликає правдиву різкість до нав’язливого штучно чужого — мови, звичаю, традицій тощо.

Очевидно, ми переживаємо нині часи народження нових героїв. А разом із тим, це часи повернення в нашу реальну історію свідомо замовчуваних славетних та непереможних героїв минулих віків, як знакове єднання у часі героїчного минулого і сучасності. І на це є запит у сьогоденні. Ось очевидний приклад. Отримала нещодавно з війни звістку від племінника. Попросив надіслати йому другу книжку дилогії про Сірка. Виявилось, першу книгу їм привіз командир, давав хлопцям читати. «Я не признався, що то Ви написали. Мені було незручно, що я не прочитав раніше, а от командир привіз. Тепер хочу прочитати продовження».

І от, коли мене запитують часом: «Чому Ви написали книжку про Івана Сірка» — можливо, що заради цих слів. Такі природно-щирі слова вартують ой як багато! Для мене особисто ці слова важать значно більше, аніж регалії та відзнаки».

Марія Морозенко,

Київ, 5.09.2016 р.