Романтична інтерпретація образу дитини в казковій повісті О. Пройслера “Маленький Водяник”
17 січня 2011, 10:22   Автор: Уляна Святославівна Гнідець

З історії літератури для дітей відомо, що особливу увагу образу дитини в мистецтві приділили наприкінці ХVІІІ – на початку XIX ст. ранні романтики. Дитинство розглядалося ними не як педагогічна, а як поетична ідея. Романтизм бачив у дитині мудреця, філософа, якому відкриті потаємне знання про світ, його суть, його чудесну природу. Маленькій людині притаманна природна чистота, дитяча душа прагне до справжніх цінностей: краси, любові, дружби, справедливості.
Відомий літературознавець М. Я. Берковський у своїй фундаментальній праці “Романтизм у Німеччині” писав: “Романтизм установив культ дитини і культ дитинства. XVIII ст. розуміло дитину як дорослого маленького формата, навіть одягало дітей у ті ж камзольчики, пристукнувши зверху перукою з кіскою і під руку підсунувши їм шпажку. З романтиків починаються справжні діти, їх цінять самих по собі, а не в якості кандидатів у майбутні дорослі”.
З погляду романтиків, дитина є настільки самодостатньою, що вона не має потреби у суспільстві. Фантазія є тією дієвою властивістю, яка дозволяє їй поєднати власний уявний світ із зовнішнім “буденним” світом. Отже, ідею дитинства у них протиставлено буттю дорослої людини. Соціальна дійсність дитячого життя з’являється в літературі лише через два десятиріччя. Пізні романтики також бачать у дитині високі якості “святої істоти”, але для них дитинство є тією фазою життя, яка рано чи пізно безповоротно закінчується.
Німецькі романтики проводили аналогію між дитячим світоглядом та народною мудрістю. Природна довіра до релігії, віра в забобони, в чудеса уподібнює народ і дитину, а тому фольклорну поезію романтики наблизили до дітей, вважаючи її важливим джерелом становлення дитячої свідомості. Діти отримали не лише відповідну до віку літературу, а й ціле “багатство німецької творчості ранніх часів”, тобто народну поезію, казки, балади, легенди й пісні, констатують у передмові до “Дитячих та домашніх казок” В. та Я. Грімми. Практично, епоха романтизму визнала фольклор одним із найкращих чинників літературного твору. Відповідно, прослідковуються безпосередні запозичення, прямі переноси сюжетів та персонажів з народної творчості в літературу, а також використання письменниками фольклорних мотивів у власній інтерпретації.
Література до 70-х рр. ХХ ст., особливо та, що розвиває тему дитинства із супутнім їй комплексом мотивів, часто виявляє свою причетність до романтичної традиції. Цей зв’язок прослідковується у панівній темі, стилі, образній системі, структурі характерів. В осучаснених інтерпретаціях знову оживає фольклорність.
Яскравим прикладом використання мотивів народної творчості є казкова повість Отфріда Пройслера (1923 р.н.) “Маленький Водяник” (“Der kleine Wassermann”, 1956). На основі фольклорних джерел слов’янської міфології, а саме народної творчості серболужичан, О.Пройслер створив у своєму творі трансформований світ, в якому ідеально співіснують фантастичне та реальне.
Протагоністом казки письменник обрав (до того ж не єдиний раз: герой відомого твору “Крабат” (1971) – серболужицька міфологічна постать) персонажа нижнього сонму – водяного, якого він знаходить у барвистому світі слов’янської міфології. Однак на заміну поколінню старих, злих, небезпечних для людства дідуганів приходить покоління добрих, милих, романтичних Водяників. Як і раніше, вони є одухотворенням стихії води, але в інтерпретації О.Пройслера не негативного, а позитивного, прекрасного начала. За народними уявленнями, водяний – голий, рудий, часто волохатий, із хвостом або потворний старий, з величезною бородою та зеленими вусами. Водяні завжди одружені і мають дітей. В українській літературі можна провести аналогію з “Лісовою піснею” Лесі Українки, яка зокрема описує водяного так:
Водяник
(Виринає посеред озера. Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із скойок. Голос глухий, але дужий).
О.Пройслер також зображає сім’ю водяного, але члени тієї сім’ї аж ніяк не страховиська. Вони подібні до людей, за винятком хіба того, що Водяники мають між пальцями плавці, які допомагають їм блискавично переміщатися під водою, і що колір їхньої шкіри зелений. Сучасні водяні одягнені за “останнім криком моди” і побут їхньої хатинки нагадує звичну людську оселю. Народження в сім’ї маленького хлопчика-Водяника радісно вітається його батьками і цілою водяною родиною. Але перед тим як переповнитись радістю, батько уважно розглядає сина. Лише переконавшись, що в нього дві руки, дві ноги, плавці між пальцями й зелене волосся, як у справжнього Водяника, він починає від щастя витанцьовувати. Саме таку послідовність обирає автор, щоб наголосити на прагненні батьків мати ідеальну дитину – “справжнього Водяника”. Водяник з першого дня вже плаває і танцює разом із гістьми. Хлопчик швидко росте і швидко виявляє свою кмітливість та інші позитивні якості. Він умить стає самостійним і батько відпускає його плавати і робити все на свій власний розсуд, застерігаючи хіба лише від людей. Дитина весь час проводить серед природи. Природа й Водяник утворюють єдність. Ідеалізація дитини та її спорідненість із природою, коли дитина, як і природа, є сама собою гарною, не потребуючи суспільства, відповідає поняттям ранніх романтиків.
Принцип гри, такий важливий для дитячої літератури, проектується на спосіб побудови твору, зокрема час виявляється умовним, ігровим. Автор оперує і сакральним, міфологічним часом, в якому, однак, виділяються певні домінанти. Наприклад, сім’я водяних засинає лише взимку, “коли холод замикає дощі й застилає води кригою”. На прикладі Водяника показано, що діти володіють часом вільно, так само, як і простором.
Відомо, що для романтиків важливим є висвітлення чогось надзвичайного, екзотичного, пригодницького, вони також наголошують на відчуженні особистості від сучасної цивілізації й зосереджують увагу на внутрішньому світі людини, зокрема дитини. Маленький Водяник пізнає світ наочно і сприймає його природні явища як диво. Дивом для нього видаються місяць і дощ, яких Водяник іде шукати, щоб привітатися з ними. Для міфологічних водяних дощ завжди був наче п’янкий трунок, вино й мед, який вони залюбки поглинали у своє велетенське черево. Маленького Водяника з казки О.Пройслера дощ бавить, лоскоче, розважає. Його знову ж можна порівняти з водяним Лесі Українки, який теж називає дощ своїм другом: “А мені, якби не помагав мій друг одвічний, мій щирий приятель осінній дощик, прийшлось би згинуть з парою!”.
Для дитячої уяви характерно, що маленький Водяник сприймає дощ як реальну істоту, особливо після пояснення його батька: “Бачиш, дощ – це наш найкращий друг. Коли б не було дощу, то незабаром не було б і жодного водяного в світі”.
Сучасна дитина, оточена різноманітною інформацією, перестала дивуватися дощу. Для неї – це явище природи, до того ж не завжди приємне. Тому автор, як і романтики, приділяє надзвичайно велику увагу красі природи, одухотворює її через уяву міфологічного персонажа. Романтичний мотив злиття світу дитинства і природи є одним із центральних у творі німецького письменника. Водяні у казці – не володарі, а друзі всіх живих істот водяного царства. Згідно з міфологією, у водяного за коня служив сом – “чортів кінь”. У маленького Водяника є короп, старий друг сім’ї, який милостиво погодився принагідно підвозити героя. У своїй стихії водяний нездоланний, а на землі він слабшає. Так і маленький Водяник “застудився”, пробувши занадто довго під спекотним сонцем: він весь “просох”. Як бачимо, О.Пройслер вдається до комічної стилізації повсякденного життя, знайомого дитині-читачу. Дитинству притаманні прагнення до перебільшень, надемоційності, й романтичний стиль допомагає це втілити. Тому комічна стилізація є природною, бо утверджує універсальні закономірності дитячого сприйняття світу, інтереси і цінності дитинства, які вперше були усвідомлені й зафіксовані в поетиці романтизму.
Важливо також наголосити на ролі матері та її особливо чуйного ставлення до свого чада, що також відчувається в історії Водяника. Романтики, поряд із образом дитини, ідеалізують також материнську роль у процесі становлення дитини. Вони розглядають матір як посередницю між фольклором та дитиною. Вона допомагає дитині здійснити перехід із світу уявного в світ реальний. Вагомість голосу матері, яка щось розповідає дитині, переймає на себе в казці О.Пройслера особливий наративний голос (голос нарації, голос тексту, голос, який озвучує момент злиття горизонтів тексту та його значення). Обидва голоси споріднені функцією передачі інформації в адаптованій для слухача/читача формі. Схематично це можна зобразити так:
Романтизм:
Народна творчість – ідея – материнський голос – адаптація усного тексту – дитина/слухач
Сучасність:
Письменник – ідея – наративний голос – адаптація письмового тексту – дитина/читач.
Глибоке знання міфології та досвід використання наративних технік, що їх застосовує О.Пройслер у своїх творах, він набув у процесі власного становлення письменником. З його слів, “Книга казок моєї бабусі, якої в дійсності ніколи не існувало, є найважливішою серед усіх книг, з якими я коли-небудь зустрічався у своєму житті”. Матеріал для пізнішої творчості накопичувався ще з дитинства, коли О.Пройслер подорожував разом із своїм батьком, збираючи легенди рідного краю, які їм переповідали жителі високогір’я (письменник народився в Рейхенберзі, Північна Богемія). Звідси походять історії про чаклунів, відьом, водяників та привидів, звідси його вміння слухати і здатність відтворювати комунікативні ситуації усної народної творчості. Очевидно, що найпростіше зацікавити дитину з позицій материнського або відповідного до нього наративного голосу. Довіра до матері спричиняє довіру до розказаного нею. Наративний голос у казці О.Пройслера, що імітує голос матері, має діалогічну природу, бо передбачає і того, хто говорить, і того, хто сприймає, а також деякий спільний для них обох світ. Автор виявляє глибокі знання дитячої психології і прагне відтворити на основі міфологічного образу Водяника ідеалізований світ дитини, поглинутої фантазією у різноманітний барвистий світ природи.
Спостерігаючи за Водяником, дитина отримує можливість насолоджуватись чуттєвими, слуховими, зоровими образами  навколишньої досконалої природи, тоді, коли перебуваючи безпосередньо в ній, вона цього, можливо, і не здатна помітити. Через образ Водяника в творі О.Пройслера виражено потребу дитини в пізнанні світу і в його розумінні.
Наративний голос у казці засновується на рефлексивному підході, який полягає в перетворенні смислів таємних у смисли явні, вказує на рівні значень, що містяться в значенні буквальному. Це засвідчує, що сприйняття будь-якої ідеї читачем, рефлексії й адаптації її наративним голосом, виявляє її багатозначність і, як наслідок, – різноманітність світу. Таким чином, маленький Водяник О.Пройслера відіграє важливу медіативну роль у сфері взаємин між природою та людиною, а також у сфері суспільних взаємозв’язків, що засновуються на природних законах. Однак, якщо в народній творчості міфологічні істоти спростовували незрозумілі речі, то в казковій повісті О.Пройслера давно спростовані й зрозумілі явища стають знову загадковими.
У “Німецькому словнику” Я. і В. Гріммів наведена ціла низка значень до слова Wassermann. Йдеться не лише про міфологічних істот, а й про людей. Вассерманнами називали тверезо мислячих, часом бездушних людей, а подеколи й письменників. Ще в іншому значені Wasserkind-Mensch ототожнюється з Wechselbalg, що в перекладі означає “дитина-потвора, виродок” або “чортеня”. О.Пройслер немов виправдовує Водяників, показуючи їх із найкращого боку, тоді коли західнослов’янська міфологія зображає їх ворогами людства. Осучаснена авторська інтерпретація міфологічного образу звільняє його від негативних рис, більше того, побудований на антитезі образ (абсолютно злий – абсолютно добрий) зберігає для письменника значення позитивного ідеалу.
Отже, О.Пройслер створив міф про “сучасного” Водяника, вбачаючи в ньому потенційні можливості креативності і дитини, і дорослої людини. В його інтерпретації постає романтичний образ доброї, допитливої, самобутньої дитини.
У контексті даного дослідження важливою ознакою ранньої творчості О.Пройслера (“Маленький Водяник” (1956), “Маленька Відьмочка” (1957), “Розбійник Готценпльотц” (1962), “Маленький привид” (1966)), а також творів, написаних у період реформування літератури для дітей та юнацтва (“Крабат” (1971) – єдиний твір для юнацтва, який критики вважають класичним в усіх критеріях), є те, що їх персонажі не прив’язані до реального часопростору сучасного читача, проте є носіями характерних людських якостей. У результаті переплітаються реальний та фантастичний рівні. Комічні ситуації уможливлюють гру перспектив. Казкові істоти чарують, як і їхні предки, але живуть у тих самих умовах, що й звичайні діти.
Ідеальний образ дитини, який О.Пройслер намагався зберегти в своїх творах, в літературі для дітей та юнацтва останніх десятиліть не втрачений, але поступово видозмінюється. Дитину цікавить абсолютно все, що робиться як у його власному світі, так і поза ним. Відчувається потреба у більшому спілкуванні, і, відповідно, проектується здатність маленького читача до розгляду філософських питань вже у дуже юному віці. Отфрід Пройслер, практично, вважається засновником роману для дітей та юнацтва віком до 10 років. Це свідчить про тенденції суттєвого “дорослішання“ літератури для дітей та юнацтва і разом з тим, – переосмислення дорослим автором  дитини як рівноправного реципієнта.

Уляна ГНІДЕЦЬ

кандидат філологічних наук, доцент,
Президент Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва

 

За матеріалами дисертаційного дослідження:

Гнідець Уляна Святославівна.  Специфіка комунікації у літературі для дітей та юнацтва (на матеріалі сучасної німецькомовної прози). :  Дис... канд. наук: 10.01.04 - 2008.


Коментарі до статті

Тетяна Качак


Оригінальна інтерпретація казкової повісті О. Пройслера. Компаративний аналіз твору та наведення асоціативних паралелей із твором Лесі Українки дає можливість побачити іманентність репрезентації образів та художнього мислення письменника. Цікаво, а чи було б доречно в даному контексті розглянути й віршовану казку Олександра Олеся "Водяничок"?