«…гостре, як біль, відчуття щастя…»

Повість Анни Коршунової «Комп і компанія» вразила мене ще в рукописі, який мала честь читати як експерт «Коронації слова». Вразила простою правдою звичайної людяності. Багатобарвною грою «мов» у тексті («комп‘ютерної», «міщанської» та «сільської»). Свіжістю образів. Кількістю справді болючих і поширених у суспільстві проблем, які авторка примудрилася не порушити, а й напрочуд делікатно й, сказати б, світло вирішити.

Київське видавництво «Час майстрів» знайшло для цього чистого й глибокого тексту достойне художнє й видавниче рішення. Книжка буквально сяє до читача відкритою усмішкою, летить йому на зустріч, не ховаючи розчепірених пальців і полусканих п‘ят J. Надії Міцкевич вдалося дуже делікатно й водночас по самі вінця заповнити простір видання Світлом: по сторінках скачуть сонячні зайчики, якість вихоплені з літнього дитячого сну ясні сміхотливі клаптики кольорів (чи то блискіт річки, чи то росяна трава, чи просто сміх у гіллі), а ілюстрації — то прохолодні як теплий підвечірок, то рудоголові як сонячний ранок — створюють атмосферу Доброго Світу. Саме такого, який мариться нам у дитинстві чи у спогадах про нього.

Сама історія доволі проста й прозора. Звичайний типовий містянин Владик волею обставин потрапляє до тітки в «глухе село». Хлопчик із тих, що не завдають клопоту батькам: з усім погоджується, все, що вимагають, робить, добре вчиться й «на повну» живе хіба в соцмережах. У селі йому відкривається звичайне «живе» людське життя, де все справжнє: бруд, смаки, робота й переживання, друзі й вороги. Власне, весь текст — це відкриття підлітком себе СПРАВЖНЬОГО, себе, здатного на вчинки й відповідальність, себе, який точно знає, що хоче й на що спроможний.

«Поштовхом» до самоосмислення стає для Владика зустріч із ровесником Квітиком-Віктором, який «на власному транспорті» (в інвалідному візку). У героя та читача буквально за кілька хвилин зникає оте неприємне почуття жалісливої безвиході (як його поводитися?!) — таким насправді щасливим, життєлюбним, рухливим і в хорошому сенсі «звичайним» виявляється новий товариш. Поступово світ Квітика — його дружня компанія, його спрага й щоденні зусилля бути на рівні, його цікавість до життя й щиросердність у ставленні до людей — прояснюють у Владикові сутнісні найкращі риси. Упереджений до оточуючих, інфантильний і доволі замкнений колись підліток стає відповідальним, спроможним на вчинки й почуття, відкритим до людей і світу хлопцем.

Своєрідною «міткою» неминучості цих змін є «переназивання» героя Квітиком при їх першій зустрічі («Ти ніякий не Владік. Ти Славко»). Символічно, що «Владіком» лишається впродовж оповіді інший «столичний відпочивальник» — товстун, який приречено тримається своєї надміру авторитарної мами зі смішними замашками рафіновано «культурної» дами. Якщо Славка Квітик спасає у духовному сенсі, відкривши інше бачення світу, то Владіка він рядує буквально, коли той виконує обвальну «бомбочку» на річці. Але той так і залишається, ким був: насправді — безвольним «дитятком», а в уяві — «крутим печальним пофігістом» віртуального світу.

Водночас, «сталічний Вадюсєчка» — теж підліток, який потребує підтримки й співчуття. Авторка дуже точно підмічає, як важливе йому визнання в компанії, як він прагне уваги, як соромиться своєї залежності від мами й надлишкової ваги та як розкуто поводиться у віртуальній спільноті під ніком «Тристалєт-44». Зрештою, саме нездатність хлопця взяти відповідальність за власне життя, стати «справжнім», жити наповну тут і сьогодні, підштовхує головного героя розвіртуалізуватися на користь СВОГО повноцінного життя («Я в реалі. Тут круто. Владислав Волошко»).

Дуже повнокровно й смаковито описано в повісті також буденне життя кількох різнотипних родин. Щоправда, вони трохи відверто протиставляються авторкою одна одній. Типовою міською українською родиною постає сім‘я Вадика (з татовими пориваннями відволікти дитину від комп‘ютера власними дитячими спогадами й колись захоплюючими іграми і маминою анекдотичною «демонстрацією» синового «повного занурення» в мережу та постійною занятістю, з посутньою відірваністю від «свого», рідного й звичкою «недобачати» справжнього стану справ). Натомість справжньою й надійною (у щоденній праці, відсутності подвійних стандартів, щирості почуттів і слів) змальвано родину тітки Марусини та дядька Миколи. Так само різною в своїй суті є опіка над сином-одинаком мами Квітика Тетяни, чий страх за хвору дитину раціональний, і мами «Вітюші», котрий завдячуючи її невідступному контролю перетворився на фактичного інваліда.

Чимало в повісті й інших добре виписаних впізнаваних персонажів, кожний із яких має власну історію та повноцінний характер. Це й «вредна» тітка Клава-«Клавіатура», й дід Матюша з «історичною» черешнею, й директор школи Вась Вась і чудова Квітикова компанія (винахідник Мирчик, спортсмен Бодя, малий Андрій, нерозлийвода Сір і Сашко), та навіть ціла низка незабутніх, виписаних із любов‘ю та усмішкою «друзів наших менших» — від чистюлі свині Кнопки до хриплоголосого  півня Хоттабича та вередливої кози Мімози.

У книзі купа смішних і захоплюючих пригод, є навіть справжнісінький детектив із щасливою розв‘язкою! Але запам‘ятовіється вона найперше яскраво виписаними характерами й персонажами та добірною мовою, котра живе тут осібним життям і творить свої власні контексти (скажімо, порівняння сільських вуличних прізвиськ і ніків, «розшифрування» комп‘ютерного сленгу, маркована мова героїв тощо). Та найважливіше, що в цій повісті є живе буття нашого світу. З його галасом і дивакуватими несподіванками, з людською красою й ницістю, зі щоденними клопотами й так само щоденними мріями і вибором.

Це сміхотлива канікулярна повістина про пригоди юного містянина «на селі», у барвистих історіях якої проступає щемка оповідь про справжність і велич хутірського «раю», з якого ми всі вийшли і в який досі посутньо закорінені.

Це сповнена віри й чину «інклюзивна» книжка, герой якої не викликає ні співчуття, ні захоплення, а лише щиру цікавість і добру заздрість. Бо все у нього по-людськи: і друзі, й родина, й мрії з планами. А так не кожний може.

Зрештою, це світла вітаїстична історія дорослішання у світі, де завжди можна зробити вибір на користь спокійного просиджування життя в акваріумі віртуальності. Але так само в будь-яку мить можна вийти у Великий Божий Світ і стати Творцем свого справжнього життя.

Наталя Марченко.