Поліетнічність – особливість Закарпаття, що історично склалася і вимагає від школи специфічних підходів до виховання толерантності міжнаціональних стосунків. Тому вчитель тут повинен, крім глибоких фахових знань, орієнтуватись у психотипах основних етнічних груп, що населяють регіон – українців, угорців, словаків, німців, румунів, циган, а також представників етнічних груп, що з’яґвились на Закарпатті після Другої світової війни.

 Національна ментальність – це специфічний спосіб сприйняття і роз’яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин, що виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних , геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників і виступає як цілісне духовне утворення, „ дух народу”, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей [1;204]. Національна ментальність фіксує вияв своєрідного колективного інстинкту самозбереження, що виробляється і зберігає етнос для існування в специфічних умовах його геокультурного простору.

Базуючись на самосвідомості нації, на компонентах духовного життя, зокрема на словесній творчості (фольклорі), етнопедагогіка має за мету постійне відтворення етносу як в онто-, так і в філогенезі, тому вона виступає безпосереднім виразником етноментальності. Народ намагався прищепити новому поколінню усе найкраще, найбільш цінне, що упродовж довгих часів виробив сам, тому в дитячому фольклорі найменше наносного, „ чужого”, і саме ця сфера духовного життя, як нам видається, є „концентрованим” середовищем етноментальності.

Модель психологічного аналізу етнічної групи, що склалася на цей час у західній антропології, дає можливість науково достовірно вивчати психічний склад етносу [2;245]. Головним пунктом у ній є аналіз продуктів етнічної духовності: культури, зокрема фольклору, релігійних переконань тощо. Тому дані, які ми одержали, можуть служити матеріалом для дослідження етносу в етнопсихології. Проте головне питання, відповідь на яке ми шукаємо, це специфіка етнічних виховних моделей і їх часова трансформація в умовах співіснування етносів у Європі. Адже за твердженням педагога М.Г.Стельмаховича, у нашій науці „існує... потреба усунення штучно продукованих у період суспільних деформацій і національного нігілізму суперечностей між досягненнями багатовікового морально-педагогічного досвіду народу й недостатнім його використанням у науковій теорії і практиці...” [3;3]. Все це видається особливо актуальним з огляду на неймовірно швидкісні процеси глобалізації, що трансформують усталені взаємозв’язки в мозаїці етносів – на наших очах формується єдине поліетнічне суспільство, щодо якого знання про різні етнічні утворення відіграють ще більшу, ніж до цього часу, роль. За будь-яких умов етнічна ідентифікація залишатиметься визначальною і в третьому тисячолітті, як вважає англійський політолог Ентоні Сміт [4].

Для відтінення одержаних відносно словацького дитячого фольклору результатів нами застосовано елементи порівняльного аналізу щодо ідентичних показників в українському дитячому фольклорі.

Отже, здійснений таким чином аналіз дитячого фольклору словаків виявив наступне.

1) У словацьких текстах використовується багато топонімів в основному місцевого, словацького (регіонального), походження, серед них майже зовсім відсутні географічні назви з „ чужого” світу: „ Pri Prešporku na Dunaji...„ [5;24], „ Ten Zvolenský zámok na peknej rovine...„ [5;25], „ Pride Janko z Oravý...„ [5;34], „Trencin, Trnava, ruza von’ava... „[5;44], „Zaletela k Dunaju, tam sa pasie po háju... „[5;63], „ Orie Janík, orie zem od Bystrice po Zvolen... „[5;66], „Jeden, dva, tri, mi sme z Nítri... „[5;159], „V Klenovci u kata...” [5;192]. Переважають назви населених пунктів і річок.

Якщо позначити кількість вживання топонімів у англійськім дитячім фольклорі ( в англійців цей показник дуже високий [6]), скажімо, сумою балів 10, а в українськім дитячім фольклорі ( в українців цей показник відносно низький [6]) – сумою балів 1, то у словаків рівень вживання топонімів відовідатиме на цій шкалі приблизно 6 балів. Проте якщо англійці як нація морська вживають велику кількість чужих назв (питома вага іноземних топонімів у цьому розряді лексики переважає у кілька разів), то словаки використовують здебільшого свої топоніми. Це, на нашу думку, свідчить про осілий спосіб життя, де міграції відбувались лише на невелику відстань у межах відносно невеликої території проживання етносу. Відносно більша кількість топонімів у порівнянні з текстами українського фольклору пояснюється, очевидно, перш за все більшою густотою населення, питомою вагою міського населення, вищим рівнем міграційних процесів, зокрема відходом людей із гірських районів на заробітки в долини, а також наявними постійними змінами ландшафту, які самі собою викликали інтерес до всього навіть незначного – це ознаки специфічних умов існування етносу в Центральній та Західній Європі.

Звертає на себе увагу використання гідроніма Дунай. Так, назву цієї річки віднаходимо як в українських, так і в словацьких текстах дитячого фольклору. Проте якщо в українській інтерпретації, як і в фольклорі східних слов’ян загалом, Дунай – скоріше ментальна пам’ять, абстракція, що відповідає великій воді, славному, гідному подиву явищу (коси як Дунай), то в словаків Дунай, хоча має місце і певне абстрагування, у більшості текстів відповідає прямому значенню – назві річки: Pri Prešporku na Dunaji...„ [5;24], Mala som mileho hodinára, spadli mu hodinky do Dunaja... [5;181], „Zaletela k Dunaju, tam sa pasie po háju... „[5;63].

2) Словаки у дитячому фольклорі вживають більше, ніж українці, власних імен. Якщо взяти до уваги й назване вище вживання більшої кількості топонімів, то, очевидно, треба констатувати, що словаки за своєю ментальністю більш конкретні у судженнях. Хоча у них достатньо текстів, де використано загальні родові поняття типу одне місто, якесь село, дівчинка, хлопчик, чоловік , проте переважають тексти з конкретними, видовими, назвами: „ ...A co zvýši, to Mariši, co zostane, to Zuzane„[5;10], „Neplac, Katka, neplac, kupime ti klepac... „[5;11], „ Jano, milý Jano, zobud’ ma vcasráno...,, [5;54].

За кількістю вживання виділяються чоловічі імена Янко (Янчік, Янічек), Ондрей (Ондрейко), Дюра, Мішко, жіночі – Катка (Катрена), Анічка, Зузана (Зуза), Маруша, що вживаються у позитивному значенні. За Мартином, Адамом, Маркою як правило закріплено негативні стереотипи.

 В одній із забавлянок протиставляються імена Адама і Мішка („...nechcem ja Adama, ale ja chcem Miška, aby bola frišká” [5;201]). Можливо, тут має місце соціальний підтекст: Адам як ім’я було поширене перш за все серед міського чи панського прошарку, можливо, серед чужинців, а Мішко – ім’я переважно традиційне, з соціальних груп людей праці: ремісників, селян тощо.

 Клички тварин як видова назва часто замінюють назву родову: „Pasla som Belenu / za sukn’u zelenu„[5;133].

3) У словацькому дитячому фольклорі відносно багато числівників та відчислівникових утворень, словаки привчають дітей, що все має бути порахованим, особливо худоба (мабуть, така установка бере початок ще в ті часи, коли худобу використовували як гроші): „ Išiel Janko na kopec,/ hnal pred sebov pat oviec,/ a šiesteho barana/ zo zlatíma rohama„; „ ...štyri kozy,/ piata ovca,/ to je krdel/ mojho otca“ [5;34]. Парні числа, як і в українців, щасливі, вони від бога, особливо виділяється два як пара („Prišli po sirotku dva anjeli z neba...” [5;132]), а непарні – від нечистого, зокрема три („Prišli po macochu traja certi z pekla... „[5;132]). Там, де три, один мусить бути не таким, як інші: ”Jelen, dva, tri, /my sme bratri,/ jesto taký medzi nami,/ co má v hlave plno slamy...„ [5;159]. До невипадкових чисел належить сім – йому відводиться роль щасливого багатства: сім синів, сім голів худоби.

4) Словаки як представники західних слов’ян, на відміну від східних [див.6], не довіряють чужому на слово, намагаються все незнайоме перевірити, пересвідчитися на досвіді, чого воно варте („Ked’ si taký krajcír/ zo sveta šíreho,/ tak mi uši suknicku/ z kvetu makoveho” [5;181]). Очевидно, тут відбився досвід тісних багатовікових контактів з дистанційно близькими сусідами, більші інтеграційні зв’язки, ніж на сході. З цим пов’язана й толерантність у міжетнічних стосунках, патріотичних чи регіональних почуттях, що знаходить вияв у паралелі: „ ...Aké drevo – taký cvik, aký clovek – taký zvyk„[5;179]. Саме на ній засноване європейське співжиття. Взаємостосунки між родами чи народами ґрунтуються на рівності, така рівність засвоюється дитиною ще в ранньому віці через забавлянки, ігри: ”Poslali ma naši k vašim,/ aby prišli vaši k našim,/ ak neprídu vaši k našim,/ tak neprídu naši k vašim„[5;154].

Для словака світ – мозаїка народів, звичаїв, тут кожен має і любить своє, і це природно: „ Nemcom zelina,/ Mad’arom slanina/ a Slovakom/ kaša s mliekom„[5;100]. Хоч іноді те, що їдять чи як роблять люди з інших територій, представники інших народів, викликає подив, іронію (мотив подиву в такій ситуації наявний в усіх відомих нам фольклорних системах, це є словесним вираженням ідентифікації етносу, основа поділу світу на своє і чуже). Так, іронічно сприймається життя на заході країни, де завжди першими впроваджувались нововведення, зокрема ті, що полегшували селянську працю: „ Za Váhom, za Váhom, /tam je dobre bývat,/ neoru, neseju’,/ len sa chodia dívat„[5;85].

Цікаво, що так звана тарабарщина (несправжня мова) у словацьких дитячих лічилках в багатьох випадках нагадує звучання конкретних мов народів-сусідів або містить слова-натяки на них: „Cigo rigo rapsa...“ [5;160] – імітація циганського мовлення; „...cinom, binom, karabinom„ [5;161] –угорського тощо.

Словаки частіше, ніж українці, звертаються до власного етноніма, вважають своє для себе найкращим (в умовах скупчення різних народів, невеликої території проживання, високої міграції це викликане необхідністю зберігати власну ідентифікацію). Очевидно, так у фольклорі відбито пізніші ідеї формування нації:” ...ja som Slovak, ty Slovenka, daj mi rucku„[5;148],”Skadial som, stadial som, slovenskeho rodu som„[5;148] , „Slovensky si spevaj/ i v zime i v lete,/ je to najkrajší spev/ na tom bozom svete„ [5;148].

5) Основна кольорова гама в етноментальній системі цінностей словака своєрідна, вона не схожа на відповідні гами інших, навіть слов’янських, народів: зелений – золотий – чорний / білий – червоний (цікаво, що названі кольори так чи інакше присутні в національному костюмі). Найчастіше вживаний зелений (на нього припадає третина епітетів – ознак кольору), золотий (шоста частина епітетів – ознак кольору), чорний та білий (кожен – сьома частина епітетів - ознак кольору), червоний (близько дев’ятої частини всіх ознак кольору), сивий та рябий (близько двадцятої частини всіх ознак кольору). Нагадаємо, що в українців розклад кольорів наступний: зелений– червоний - білий—сизий–золотий [6].

 Виходячи з виховних завдань дитячого фольклору – прищепити колективний інстинкт та культуру поведінки,– вважаємо, що в усній народній поезії для дітей зафіксоване первинне, не випадкове, значення кольору, найтісніше пов’язане зі світоглядними уявленнями етносу. Народ надавав особливого значення кольоровій характеристиці предмета, тому що більшість рідкісних означень у текстах поезій для дітей – назви кольору.

Відомо, що сприймання кольору пов’язується з певним емоційним станом особистості. Цей зв’язок відносний і опосередковано поєднаний з багатьма факторами, зокрема умовами існування етносу, тому своїм глибинним корінням проймає колективне несвідоме, національну ментальність і виступає складовими архетипічних утворень. У світових культурах кожен із кольорів має складний діапазон символічних значень. Тому Д. Тресиддер, автор відомого “Словника символів”, констатує: “Узагальнення щодо певного символізму будь-якого з кольорів зробити дуже важко…Видається істинним тільки те, що кольори становлять в основному життєстверджуючі символи.”[7; 400 - 401].

Виходячи з символіки кольору, засвідченої дитячим фольклором словаків, вимальовується психотип словака: висока життєствердність (зелений, золотий), честолюбність, потяг до шани й добробуту (золотий), урівноваженість контрастних психічних ознак як нейтралізація песимістичних тенденцій оптимістичними (чорний/білий), потяг до екстриму, веселість, очікування дива.

6) Ідеал щастя – вільне життя серед рідної природи, достаток, здоров’я до глибокої старості, гармонія сімейних стосунків. Ліс, під горою хатина, у хаті піч з горщиком, лавка з дідом та бабусею – саме така образна картина як гармонія усього світу повторюється в багатьох жанрах дитячого фольклору: „Bola hora, / v hore skala,/ pod skalou jedla,/ pod jedlou chalupka,/ v chalupke pec,/ pod pecou lavica,/ na lavici ded,/ pri n’om babka,/ na peci hrncek,/ za hrncekom svrcek„[5;143]. Знайти собі пару для створення щасливої сім’ї, для спільної праці – це обов’язкова умова гармонії. Саме тому в словацькому дитячому фольклорі мотив одруження, як і тема сім’ї, належить до домінуючих: „ Bola jedna dolinka,/ v nej bývala mlynarka,/ mala ona tri dceri,/ všetky sa jej vydali... „ [5; 204-205].

 З-поміж якостей особи словаки надають перевагу групам особистісних ознак, що свідчать про здоров’я фізичне, здоров’я психічне, є ознаками високого рівня соціалізації. Окремо виділяють працьовитість та розум як задатки для формування людини виокої якості. Ознаки здоров’я – червоні щічки, веселий настрій, голосний спів і мова, схожа на щебетання пташок. Такі характеристики ідеальної людини є загальнолюдськими ціннісними універсаліями і мають свій вияв у всіх аналізованих нами системах дитячого фольклору.

7) Природа в житті словаків відігравала важливу роль, це у своїх підсвідомих глибинах народ лісів і луків: „Hory moje, hory,/ to su mi komory,/ bucky a jedlicky,/ to su mi sestricky...“ [5;62]. У дитячому фольклорі як такі, що мають душу, згадуються основні представники флори і фауни.

Серед символів, що беруть свій початок у первісних віруваннях, у словацькому дитячому фольклорі виділяються давні, часто співвідносні з українськими, з ними пов’язані обряди, звичаї, вірування як даність первісної релігії усіх слов’ян: зозуля рахує роки життя, тому чути зозулю – означає жити: „Ja som baca velmi starý,/ nedozijem do jari,/ nebudu mi kukucky kukat...“ [5;38]; кінь – тварина, що пов’язана з темним і далеким світом, тому кінь викликає страх у малих і слабких: ”Ja ho nenapojím,/ ja sa kon’a bojím...“[5;39]; яйце – символ життя і достатку, прообраз сонця, а дарувати яйце – засвідчувати любов: „To vajícko dám,/ koho rada mám„ , „Toto vajce malované,/ to je z lásky darované“ [5;220]; верба – символ дівочої долі , туги (сигот (різновид верболозу) – образ сирітства)); це дерево чарівної сили: бити по землі вербовим прутиком – прийом чарування, закликання собі на допомогу земних духів; на вербовому пруті сидить літо: ” Bud’te tu, babenky, veselé,/ uz vám to letecko nesieme.../ Našli sme ho v kutku/ na vrbovom prutku... „[5;221]; символи смерті – сухе гілля, ворони (аксесуари божества пітьми Марени, елементи культу якого ще збереглись у словацькій дитячій грі) [5;219]; вода – символ життя: поливати водою – оздоровлювати ( такий обряд ще існує на Великдень, зокрема в українців): „Oblej ma, šuhajko,/ ved’ je voda na to...“ [5;219]; вмиватись – ставати здоровим; сонце – символ життя, здоров’я, тому закликати сонце засвітити на личко весною – елемент давньої обрядовості всіх слов’ян: ”Slnko, slnko,/ pod’ na naše lícko,/ dáme ti vajícko... „[5;218]; весною святий Юрій золотими ключами відмикає землю, яка має дати врожай [5;220]; роса, збирана на злаках до східсонця на Іван-день, має життєдайні сили:“ Tvar moja, tvar moja,/ kvitni mi ruzickou,/ budem ta umivat/ tou zitnou rosickou.// Tou zitnou rosickou,/ zbieranou za rána,/ kým slnce nevyjde/ na svatého Jána“ [5;119]; дерево – символ часу: „Viem ja jeden strom,/ na n’om dvanást konárov,/ na kazdom konári štyri halu’zky / a na kazdej halu’zke sedem listov– co je to?Rok“ [5;217]; дерево, що не родить, необхідно побити на Щедрий вечір палицею, тоді воно налякається і почне родити: “Stromcek, vstávaj, /ovocie dávaj,/ umi sa, oblec sa,/ je Stedrý den’ ” [5;227]; напитись березового соку – додати собі сил рідної землі: „Z brezového dreva / voda kvapká,/ napizesa,Katka.../ ved’ je sladká „[5;63].

8) Культурно-психологічна своєрідність етносів складалась історично, в філогенезі, тому для менталітету, як для своєрідного колективного інстинкту самозбереження, важливим є той неповторний історичний шлях, який пройшов народ. У дитячому фольклорі словаків наявні пісні про „збойників”– гірських опришків, серед яких виділяються присвячені Янічкові і пов’язані з Ліптовським замком. Дітям називається конкретне місце подій, пояснюються мотиви, звертає на себе увагу певна відданість фатуму – є так, бо по-іншому не може бути, і розбійниками стають не за власною волею. Спостерігається, як і в інших народів, романтична віра в справедливість – розбійники в багатих відбирають, а бідним віддають.

Згадуються війни і участь у них словаків, на доступному дітям рівні передаються події, пов’язані з ними (образ гарного коня на селянському обійсті, що потрібний лицареві-воїнові не менше, ніж кінь для роботи - селянинові). Є натяки на соціальний устрій, зокрема згадується служба у пана, який за роботу платив натурою (відзначимо, що серед цих фольклорних зразків багато „бродячих сюжетів”, спільних, зокрема, з польськими та українськими зразками, наприклад „Як служив я в пана...”).

Словак, на відміну від українця, має більш сформоване уявлення про себе як громадянина, і це засвідчено в фольклорних зразках минулого. Спочатку він патріот місцевості, згодом – регіону, потім – країни: „ Ja som šuhaj z Trencína,/ zná ma celá krajina,/ krajina i celý svet...„ [5; 181].

У дитячому фольклорі словаків, як і в відповідних зразках української словесної творчості, опоетизовується праця на землі: орати, сіяти – почесно і вигідно: „Sedliackovi dobre je,/ ked’ naorie, naseje,/ zitko platí,/ má dukáty...„[5;66]; так само почесно і вигідно випасати худобу, займатись справами, що споконвіку забезпечували потреби сім’ї: виховувати дітей, готувати одяг, їжу. Відмітимо, що, на відміну від українських зразків, у словацьких текстах частіше підкреслюється вигода, яку має той, хто працює – вбачаємо в цьому вищий, ніж в українця, елемент раціональності в судженнях.

Словаки, судячи з окремих текстів, наділені екстравертністю, вони особливу роль відводять спілкуванню, при цьому дотримуються важливого постулату: невідома людина – людина добра: ” Ideme, ideme,/ chodnicka nevieme,/ dobrí ludia vedia,/ azda nam povedia „[5;62].

Отже, словаки – це етнос, у духовності якого багато ознак спорідненості з іншими народами слов’янської групи, в тому числі й з українцями (елементи давньої релігії, традицій, вірувань, спосіб життя в геопросторі, ставлення до природи, людини, культивування одних і тих самих характерних особистісних рис тощо). Проте на відміну від української, словацька ментальність більш раціональна (необхідно все рахувати, сусідам давати стільки ж, скільки й брати від них, робота має приносити вигоду). У словацькому фольклорі більше екстравертивних ознак особистості, словаки хоч і віддають належне естетичним началам, про що свідчить ряд епітетів та оцінних суджень, любов до співу, музики, танців, проте їхня ліричність менш виражена. Висока толерантність у групових та міжетнічних стосунках, засвідчена дитячим фольклором, що прищеплюється дитині в процесі соціалізації, виступає необхідною умовою існування в умовах европейської полікультурності і свідчить про те, що тут історично склалась своя, специфічна, європейська культура, у рамках якої культивуються необхідні для співжиття характерні риси етносів.

Список використаної літератури:

1. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. – Київ : Либідь, 1997.

2. Баронин А. С. Этническая психология. – Київ : Тандем, 2000.

3. Стельмахович М. Г. Українська народна педагогіка. – Київ : ІЗМН,1997.

4. Сміт Е. Ідентифікація особистості. – Київ, 1998.

5. Zlatá brána: L’udové royprávky, pesnicky, hádanky, hry a povedacky / Zoyb. M.D’urícková. –Bratislava : BUVIK,2004.

6. Ходанич Л. П. Виховні та дидактичні аспекти ментального в українській поезії для дітей. - Ужгород : Гражда,1998.

7. Тресиддер Д. Словарь символов : пер с англ. – М. : Фаир-пресс,1999.

Лідія Ходанич,

кандидат педагогічних наук,

доцент Закарпатського інституту післядипломної педагогічної освіти,

м. Ужгород.