Катерина Паньо слідує простому правилу, яке вона сформулювала так: «Дитяча література … не витримує авторської самозакоханості. Дитячий світ надто безпосередній, щоби авторське «Я» важило в ньому надто багато». Тому світ її текстів безпосередній і відкритий як саме дитинство. Він напроч позбавлений дорослості в тому сенсі, в якому вона відсутня у сазі про мумі-тролів Т. Янссон чи історіях Гр. Остера. Авторка не грається в дитинство, а проживає кожну свою історію з такою самовіддачею, повнотою та захопленням, із якими живуть у грі діти, з готовністю «придивитися й прислухатися до цього світу і з подивом виявити, що він тобі подобається».
Увага письменниці, як і увага дитини, зосереджена насамперед на відкритті нових людських типів і способів взаємодії з ними. Чим далі від рідного дому відходить у своїх мандрівках малий Лулука, тим більше з’являється довкола різних істот. Тато й мама Лу, Гримза, Нушка, професор Глючкінс, Хтось, Шурла й Мурла, всілякі буркуни, брикулі, куськи та замахайці, попри явну вигадливість і чудернацькість свого єства, мають виразні характери, колоритні імена та цілісне впізнаване «звучання», оскільки кожна з цих, на перший погляд, неймовірних істот, насправді є своєрідною соціо-психологічною «Глокою Куздрою», типовим представником добре знаного кожному людського загалу.
Скажімо, лулуки – справжня традиційна Хороша Родина, де всі люблять і піклуються одне про одного й кожен може віднайти затишок і розуміння (навіть якщо він – сліпс). Із якими проблемами не стикалися б ці чудернацькі лулуки, вони здатні дати собі раду, бо їм насправді щодня цікаво жити й вони насправді люблять одне одного та своє Плесо. Мама Лу не просто порядкує на кухні, а підтримує тим щасливий дух родини (її дім «затишно пахне здобою, шоколадом і кавою»). Тато знає відповіді на всі життєві питання й повсякчас спроможний прийти на допомогу (навіть коли потрібно піймати сліпса чи з’ясувати, як саме Земля плаває в космосі, де «холодно, страшно і нічим дихати»). Малий Лулука щодня знаходить привід для нових відкриттів, а Крихітка Лу завзято завдає всім клопоту, бо як всяка найменша дитина певний, що нічого важливішого за нього в світі немає. Натомість, професор Глючкінс – типовий образ дивакуватого «справжнього вченого», котрий свято вірить у науку та здатен найпростішими словами й прикладами роз’яснити найскладніші поняття, як-от ксенофобія, бездоказове твердження чи застосування доказу від протилежного. Та його енциклопедія не спроможна відповісти навіть на малу дещицю запитань, котрі щодня постають перед невтомними першовідкривачами світу – Лулукою та Крихіткою Лу. А ще є Гримза – самотня тітонька, оточена чудовими речами, що зберігають її життя, котра злякалася, що малий Хтось може «привласнити навіть її». Або Нушка, теж не здатна пригріти на власному хутрі невідомого малого Хтося… Чи гамірна родина кусьок, яких було так багато, що здавалося, що вони весь час лаються, хоча це були найвеселіші мешканці Плеса.
Є в тексті й окремі вставні новели, що ілюструють напрочуд серйозні світоглядні позиції. Скажімо, історія Шурл і Мурл, котрі були «одним біологічним видом», але на різних берегах Ріки мали різні назви й тому довго боялися одне одного. Або історія про Брикуля, котрому всі говорили, що він має стати справжнім брикулем, а він захотів стати самим собою, бо помітив, що «чимало речей, які він робив для того, аби стати справжнім брикулем, він робив наперекір своїм бажанням – чи навіть наперекір іншим брикульським обов’язкам». Зрештою той Брикуль не згірше за Сковороду взяв клуночок і пішов із Лісу в світ…
Окремо слід спинитися на чудовій мові книжки, пересипаній живими дотепними діалогами та мовними парадоксами (як от дискусія щодо того, чи можуть бути велосипедки «зверхніми», якщо «малі на зріст і при тому не літають»?). 
А ще ця історія пронизана, я б сказала, ароматом щастя – тістечок, сонця та дитячих усмішок. Духом щасливого материнства.
Буквально породжуючи дитинство, жінка отримує унікальну можливість раз-по-раз поринати у стан першовідкриття світу, котрий ми втрачаємо разом із дитинством. І якщо їй вдається з вдячністю й усвідомленням неймовірності цього шансу використовувати власну дитинність для все нового й глибшого осягнення світу, довкола неї постає казковий «мамський» світ, де завжди сонячно й тому так легко відкривати все нові й нові грані буття.
Відтак, казкові історії Катерини Паньо – це художньо донесений до читача погляд на світ із позиції мудрої самодостатньої жінки, яка віднайшла в своєму новому «мамському» статусі щастя та гармонію. Саме тому в її оповідях так багато Сонця та Справжніх Великих Відкриттів. По суті, письменниця вчить читача пізнавати світ, людей у ньому та себе як неймовірні чудові речі, варті найприскіпливішої уваги й любові. Водночас, сам процес пізнання постає в її книгах як захоплююча весела й обов’язково щаслива історія, яка й перетворює буденність на Буття та наповнює життя сенсом.

Наталя МАРЧЕНКО

Див. також:
Партач Н. Катерина Паньо, «Сонечко для мами Лу». Видавництво «Грані-Т» // Дзеркало тижня. – Людина. – 2009. – № 17 (745), 16–22 травня. – Рец. на кн. - Режим доступу : http://www.dt.ua/newspaper/articles/56864#article

Катерина Валеріївна Паньо про себе: http://www.grani-t.com.ua/ukr/authors/68/