Кілька аргументів, аби прочитати книжку.

1. Контроверсійна (і життєва) тема: головокрутне перше кохання, і його наслідки — дуже рання і ні разу не планована вагітність.

2. Зазвичай ми звикли читати варіанти проживання любові через дівочі образи, а тут — кохання вустами юнака: «З Юлькою було по-іншому. Він жив нею, він дихав нею. Вона була ніби несподівано знайденою частинкою його самого» (с. 51); «Тимофій відчув, як миттєво потепліло у нього в районі грудей, а невидимі метелики залоскотали в животі, разом змахнувши шовковистими крильцями» (с. 81). Раніше думала, що метелики — то тільки про дівчат.

3. Головний герой — Тимоха — дуже реалістичний, не рафінований, із добре прописаною передісторією, яка майстерно вплетена в канву основної розповіді (і це просто чудово, бо коли передісторія стримить у тексті, як білий ґудзик на синьому жакеті — її просто хочеться пропустити; надто ж, якщо вона, приміром, руйнує динаміку оповіді). Він типовий підліток, який мусив рано подорослішати, бо батько давно залишив родину. Юнак тягне школу, завжди шукає підробіток, вміє готувати, старається опікуватися мамою. Його характер показано не через повідомлення, а через дії, що, як ви розумієте, цінується особливо. Приміром: «Хлопець обережно, аби не розбудити, вкрив маму, стягнув до центру штори на вікні, від чого сутінки у кімнаті загусли, і вийшов, причинивши за собою двері» (с. 55). Йому прийшлося приймати складні, «дорослі» рішення, долати низку випробувань, зрозуміти багато непростих речей, протистояти і дорослим, і одноліткам, боротися за власне право на щастя — і мені дуже сподобалося, як він із цим впорався.

4. Книжка має подвійну адресність, пропонує хороші моделі поведінки в заданій ситуації і містить важливі акценти щодо прийняття рішень і відповідальності за них — тож батьки сміливо можуть вибрати її як предмет для важливої розмови.

5. Динамічна й захоплива оповідь.

Пам’ятаєте, я говорила, що письменники вчаться один в одного? Так от, ця повість мене теж дечому навчила.

По-перше, написавши чотири книжки для підлітків (три — вже «в людях», четверта — в роботі), я раптом зрозуміла, що в описах дівчат ніколи не звертала увагу на груди. Але ж у «хлопчачому» сприйнятті ця деталь важлива! Тепер не легковажитиму.

А, по-друге, найбільше клопоту мені завжди завдають описи сексу. Ну, ви розумієте: аудиторія підліткова, тож вічно паришся, аби не переборщити, не вразити юних почуттів (або ж почуттів батьків тих юних, яким книжки саме батьки купують), але й залишитися правдоподібною. А виявляється, можна просто підвести читача до розуміння, що ось «зараз буде» (або ж «щойно був») інтим — ну і не паритися.

Коротше кажучи — рекомендую.

Джинні Раян «Нерв» (Пер. з англ. М. Пухлій. — Київ: Видавнича група КМ-БУКС, 2017. — 320 с.)

Існує однойменний молодіжний трилер 2016 р., але я спочатку прочитала книжку. Бо, коли стикаєшся з тандемом книжка/екранізація — враження завжди конроверсійні. Приміром, коли подивилася фільм Романа Поланскі «Дев’яті ворота», була захоплена. А коли прочитала «Клуб Дюма» Артуро Переса-Реверте, за яким, власне, фільм було знято, подумала: і чого було не обмежитися фільмом? І навпаки, розхвалений серіал «Гострі предмети» стає по-справжньому зрозумілим тільки після прочитання книжки. Тобто раз на раз не випадає.

Отож враження від прочитаного неоднозначні. Навіть не знаю, як описати, щоб не дуже наспойлерити.

1. Стовідсотково приваблює тема. Людська необачність в епоху Інтернету ні до чого хорошого не приводить. «НЕРВ» — це мережева гра, організована анонімною групою з гігантськими ресурсами й командою хакерів, яку практично неможливо відстежити. Гра — персоніфікована. Навіть демонізована, адже вона спокушує майбутніх гравців незгірше від самого Мефістофеля. «Нерв» знає про своїх учасників усе. І знає, як це все використати. Звідки? Левову частку — з соціальних мереж, без яких жоден підліток не обходиться. Тут це ThisIsMe. Буквально «Це я». (Між іншим, реально існує така платформа зберігання і перевірки персональних даних. Ну і пісня ще.) Головна героїня роману — також. Якось вона пише в ThisIsMe: «Карма на мене не діє», — і страшенно пишається власною сміливістю. А дарма.

2. Сюжет. Дівчина-підліток Ві, втомлена вічним перебуванням в тіні талановитої подруги-красуні Сідні, тотальним контролем батьків (ага, була причина), неувагою ловеласа Метью, за яким не один день сохне, — зважується на виклик і стає учасницею супер-пупер-популярної гри «НЕРВ». Звісно, не тільки заради того, аби довести власну спроможність. Є ще й призи. І чим далі — тим крутіші. Плюс твій напарник у грі — загадковий красунчик Єн. Але починається все з омріяних… черевичків (правда, не червоних, як у відомій казці з недобрим закінченням, а рожевих). Звідки про них знає «НЕРВ»? Та все звідтіля ж — ThisIsMe. Гра діє через Мережу, але всі події відбуваються в реалі. У гри — мільйони Глядачів, які платять кругленькі суми за можливість стежити за всім в режимі реального часу. А ще вони думають, що все, що відбувається — реаліті-шоу (тобто режисери, сценаристи, знімальна група, засоби безпеки і все таке), яке можна зупинити будь-коли. Тобто грати — цілком безпечно. Але наскільки це правда? До всього виникає парадоксальне враження, що книжка не стільки про мережу — скільки про людський чинник.

3. Інтрига та розвиток дії. Що й казати! Інтригу авторка вибудовує майстерно, вміло розкидаючи по тексту гачки. Пролог дає зрозуміти, що йтиметься ну про дуже небезпечну гру. Далі ж — буквально зі швидкістю стріму з реаліті-шоу — ми бачимо, як дуже мила, хороша дівчинка дедалі більше заплутується в павутинні гри. І нічого не можемо з цим вдіяти. Ну і відірватися від книжки теж не можемо. До того ж буквально з перших сторінок ми довідуємося, що головна героїня — під домашнім арештом, бо зробила щось, що змусило її батьків страшно переживати за єдину дитину.

4. Персонажі. Головна героїня — типовий підліток із типовими проблемами: єдина дитина в родині, має круту подружку, закохується не в того хлопця, дуже відповідальна, досить добре вчиться, має талант дизайнера і знається на гримі, але із заниженою самооцінкою, боїться виступати на публіці (приміром, замість грати в шкільній п’єсі вибирає стати гримером), не вважає себе гідною любові, комплексує з приводу власного імені, тому називається лише його першою літерою — Ві. Крізь увесь текст авторка висновує думку, що навіть найслухняніший і загалом відповідальний підліток може втрапити в халепу. Принагідно разів зо п’ять повідомляє, що Ві — типовий Козеріг. Типу, якщо читача не влаштує ступінь прописаності персонажа, то він завжди може погортати гороскоп.

Усіх інших героїв ми бачимо лише очима Ві, причому половину — тільки в момент розвитку дії. Ну, може бути. (Далі — спойлер, утім без нього ніяк.) Один із центральних персонажів — Єн — так і залишиться для читачів terra incognita. Усе, що нам дістанеться — кілька невиразних натяків на його складну долю.

5. Загалом книжка має сучасну тему, закручену інтригу (ми до останніх сторінок не зможемо здогадатися, хто хороший, а хто — поганий), карколомну динаміку, але, хоч і торкається злободенних питань сучасності (культ споживацтва, право на помилку, надмірна відкритість у соцмережах — читай «добровільно набута вразливість» тощо), додатковими смислами не переобтяжена.

То чого ж я навчилася цього разу?

Однієї, але важливої речі: навіть при дуже цікавому й динамічному сюжеті читач має отримати відповіді на основні питання, всі умовні рушниці мають вистрілити, а основним героям потрібно дати передісторії, як і психологічне обґрунтування їхніх учинків.

І якщо говорити про фільм, то він іще «лайтовіший», ніж книжка. До того ж містить небезпечну настанову, яку можна сформулювати, як слушно підкреслила в коментарі до мого відгуку журналістка Аліна Мосензд, так: «Грай — і ти зможеш переграти гру». Тоді як книжка чітко фіксує: «Казино завжди у виграші», — тобто: «Не грай, якщо не готовий програти все, навіть життя». До того ж книжковий фінал, однозначно, більше пасує трилеру.