Еліна Заржицька
5 квітня 2019, 18:19   Автор: Еліна Заржицька

Письменниця із Дніпра Еліна ЗАРЖИЦЬКА — авторка улюблених багатьма історій про Китеня Тимка, щиросердних казок і оповідок для малечі та молодших школяриків. А ще вона — знана журналістка та невтомна громадська діячка.

 

"Що я читаю? Треба дивитися у мої бібліотечні формуляри! smiley

Буває, що підчас зустрічей діти (або й бібліотекарі) запитують: «А що Ви читали у дитинстві?» або таке: «А що Ви зараз читаєте?». Є ще третє сакраментальне питання: «Яка Ваша улюблена книга». Отже, вирішила, що краще один раз написати, ніж постійно говорити.

Тільки відповідь почнеться з останнього питання, бо воно, мабуть, найголовніше і в цьому я досить категорична.

У мене немає улюбленої казки, як немає і улюбленої книги. Все вирішує настрій. Саме він диктує, яку книгу перечитати або прочитати. Бо, насправді, я люблю перечитувати книги. Ніби забринить щось у душі, і готово: я хапаю книгу про яку чомусь згадалося.

Пояснення, чому перечитую книгу може бути тільки у тому випадку, коли пишу щось сама. Тоді — беру щось нейтральне, читане-перечитане, з позитивним змістом або таке, де для героїв все закінчується благополучно. А ще — обираю авторів, стиль письма яких рівний, не надто «яскравий». Інакше ризикуєш підсвідомо «підлаштуватися» під чужий стиль. До речі, про це мені колеги часто говорять. Мовляв, коли пишу — нічого взагалі не читаю... А я без того не можу, тому й повертаюсь до неодноразово прочитаного.

 

У нашій родині панував справжній культ книги. На ті часи мали величезну бібліотеку, що налічувала майже тисячу томів. І всі постійно читали.

У дитинстві — поки не навчилася — мені читала моя улюблена бабуся Зіна. Читала Чуковського, Маршака, Михалкова. Читала Наталю Забілу, Олену Пчілку, Івана Франка, українські народні казки...

Що стосується казок... У дитинстві до мене потрапила книга «Українські народні казки» (До речі, якесь рідкісне видання. Все намагаюся знайти таку саму книгу, у кожній бібліотеці запитую — немає!) і там були декілька легенд про опришка Пінтю. Ось їх пам’ятаю й понині.

А ще, пам’ятаю, варить бабуся моє улюблене кизилове варення, а я роздивляюся малюнки у книгах, а потім і собі починаю щось вигадувати й вимальовувати своїх героїв. Справжні казкові повісті виходили. Бабуся й сама щось додає, виправляє, сперечається зі мною... Ми з нею й саморобні книги робили. Брали товстий зошит, я малюю, а вона записує. На жаль, не збереглися...

А дідусь читав свої вірші (він був дуже талановитою людиною: за фахом конструктор, металург, він чудово малював, писав вірші), а потім, за його порадою й сама взялася за читання класичної літератури. Вже у другому-третьому класі читала пригодницькі романи Дюма, Густава Емара, Дефо, Свіфта, Майн Ріда, Жуля Верна, Конан Дойля...

Потім захопилася фантастикою. На щастя, книги цього жанру в Україні видавалися ще тоді. Отож, відкрила для себе Олеся Бердника, Віктора Савченка...

Потім з’явилась можливість читати іноземних авторів. Це сталося тоді, коли вже закінчила інститут. Для мене справжнім культурним шоком стало «знайомство» з романами у стилі «фентезі». Почала їх купувати і між іншим придбала «Володаря перснів»...

Але не треба думати, що я читала лише фантастику. Вдома я практично все перечитала, тому походжала не до однієї бібліотеки... Ще бібліотекарі Гірничого інституту, де отримала свою першу спеціальність, намагалися підібрати (або залишити) для мене дефіцитну на ті часи літературу — романи сучасних іноземних авторів.

І ще один епізод — дуже важливий, на мій погляд. Зізнаюся, що Біблію я прочитала вже тоді, коли син народився. До того — не було можливості. Знаєте, чому? Моя прабабця була дуже віруючою людиною. Отже, вийшла на балкон, почула церковний дзвін і перехрестилася. Одразу знайшлися «добрі» люди, зателефонували, куди треба. Дідусь потім отримав догану, що не веде виховну роботу з родичкою. Після того про релігію у нас в родині ніхто й слова не згадав. Отже, не було й Біблії.

Коли ж народився син, часи змінилися, і я замовила книгу — «Біблію для дітей». Мені її надіслали й я одразу взялася за читання.

Така ось історія...

 

На теперішній час читаю багато нових книг, які з’являються в бібліотеках і на прилавках магазинів. Я записана у чотирьох бібліотеках — Дніпропетровській обласній бібліотеці для дітей, Дніпропетровській обласній для молоді ім. М. Свєтлова, Дніпровській ЦБС для дорослих і бібліотеці Дніпровської академії неперервної освіти. Фахівці кажуть, що я активний користувач. Не знаю. Можливо, вони перебільшують? ;)

Мені подобаються книги моїх колег — дитячих письменників Лесі Вороніної, Зірки Мензатюк, Галини Малик, Марини Павленко, Оксани Думанської, Галини Пагутяк, Лариси Ніцой, Валентина Бердта, Сергія Вдовенка, Андрія Кокотюхи, Наталії Гузєєвої, Богдани Матіяш, Любові Відути, Ольги Рєпіної, Ірини Мацко, Оксани Радушинської, Сергія Гридіна, Андрія Бачинського... Ні, звичайно, їх набагато більше, тому вибачаюсь, якщо когось не вказала.

Обожнюю книги Володимира Рутківського. Для мене він, безперечно, є живим класиком, у якого треба навчатись писати. Буквально вчора дочекалась — у бібліотеку повернули книгу «Щирик зі Змієвої гори» — одразу взяла і почала читати, покинувши усе інше.

Втім, є ще й книги «дорослих» письменників, які теж хочеться прочитати. Із задоволенням прочитала трилогію про часи Хмельниччини «Присмак волі» дніпровського письменника Володимира Кільченського, «Оголений нерв» Світлани Талан, «Червоний» Андрія Кокотюхи, дочитую «Людвисар. Ігри вельмож» Богдана Коломійчука...

Планую дочитати серію книг для підлітків, що виходить друком у видавництві «Академія». Нещодавно закінчила «Відчайдушних» Сергія Гридіна та «Короля даркнету» Олени Рижко.

Ще не визначилась: до якої категорії віднести книгу Наталі Савчук «Діти переступу. Літописи Семісвіття», бо читала тільки рецензію В. Рутківського на цей роман-фентезі. Визначусь, коли прочитаю. Чому так категорично? Бо іноді не згодна з визначеннями літературознавців. Отже, з віком потенційного читача маю визначитись сама.

Втім, роблю я це тільки для себе. Тому ніколи не сперечаюсь, коли чую іншу думку. Просто читати книги для дорослих я почала ще з третього класу, тому й ставлюся до того вибірково: завжди зазначаю, що для кожної конкретної дитини батьки / бібліотекарі мають дібирати літературу окремо.

Тему прочитаних книжок можна було б продовжувати безкінечно, але... І нехай вибачать мене поети, я нікого не згадую. Бо, як прозаїк, намагаюсь «бути у курсі», що пишуть колеги-прозаїки.

От, ніби й усе..."

 

 

 


Коментарі до статті