«Ще з дитинства мене цікавило, як з'являються народні твори? Не може ж бути, щоб народ зібрався і разом щось вигадав.

І ось я отримала відповідь і дуже цікавий досвід.

Майже двадцять років тому, ще коли я навчалась у школі, написала фантастичну повість. Називалася вона "Чорна зима", отримала кілька нагород, була опублікована у збірниках і подобалася читачам. Згодом я поверталася до цього твору, і зараз повість дуже змінилася, виросла і називається інакше. Але важливе інше: за сюжетом один герой розповідає своїй сестрі легенду про вовків і шакалів.

Легенда архетипна, але вигадана, вписана у текст.

Вона добре сприймається окремо, тому кілька років була моєю візитною карткою, одним із творів, які я любила читати вголос. Звісно, що в інтернеті цей фрагмент також опинився.

Й ось тут почалося найцікавіше – читачі настільки вподобали цю легенду, що почали копіювати її на свої сторінки, дехто вписував у свої тексти. Багато хто взагалі не вказував авторство. Легенда тиражувалася у соціальних мережах, і тут вже на авторство взагалі ніхто не зважав, хоча іноді це питання зринало. Але у відповідь часто чулося одне й те саме: легенда надто гарна, щоб її можна було вигадати, авторка десь її почула або підгледіла і переказала своїми словами.

А нещодавно я знайшла свою легенду на сайті, де збирають народну творчість. У розділі "Легенди України". Щоправда, шакали в Україні у давнину справді водилися, і зараз з'являються на півдні та в зоні АТО. А вовки – то взагалі один із наших міфологічних символів. Отже, все цілком логічно.

Ось так деякі твори починають жити своїм, цілком самостійним життям».

Наталія ДЕВ'ЯТКО,

м. Дніпро.