Наталія Дев’ятко. «Скарби Примарних островів». Книга 1. Карта і компас
18 травня 2011, 11:34   Автор: Ольга Кай, Марічка Ніконова, Еліна Заржицька, Яна Стогова

Дев'ятко Н. Скарби Примарних островів. Книга 1. Карта і компас: Роман / Н. Дев'ятко. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2011. – 304 с. Для дітей середнього шкільного вікуДля старшого шкільного віку

Як знайти піратський скарб?

Скарби Примарних островів. Книга 1. ОбкладинкаНещодавно у Києві на книжковому ярмарку «Медвін» тернопільське видавництво «Навчальна книга – Богдан» презентувало книгу «Карта і компас», першу частину пригодницької казкової трилогії Наталії Дев’ятко «Скарби Примарних островів».

Що потрібно, аби знайти скарби?

Насамперед потрібні ті, хто відважиться на пошук. Люди, в чиїх очах сяє життя, в чиєму погляді не згасла воля, не поступилася безнадії та байдужості.

Потрібен капітан, який поєднає те, що з’єднати здається неможливим, стане попереду своєї команди і не боятиметься віддати наказ, розуміючи справжню ціну своїх рішень. Зробить все, аби ті, хто пішов за ним, не зневірились. Щоб дивовижний світ не розсипався уламками, а строкате розмаїття, танцююче на межі рівноваги, не обернулося на нерухомий сірий моноліт.

А ще потрібен корабель – крило надії, що, розрізаючи простір і час, понесе до пригод і звершень. Потрібен чарівний компас, здатний вказати шлях крізь оманливий туман. І потрібна карта...

Саме щоб побачити малюнок на карті, подарованій чарівницею, піратський капітан Ярош Сокіл починає збирати нову команду – тих, в чиїх очах він побачить море. Не завжди це люди – на корабель з чорними вітрилами потрапляють і забуті язичницькі боги, як Харон, і давні істоти, пам'ять про яких вже майже стерлася, залишилися лише здогадки, як про жінку, яку, впізнаючи, називають Смертю.

І не завжди це – друзі. Багато хто в інший час схрестив би зброю з товаришем по піратській команді, але вони змушені об’єднатися не стільки заради спільної мети, а тому, що лише на борту «Діаманти» для них починається справжнє життя та запалюється зірка надії. І вони тримаються разом – чоловіки і жінки, дорослі і діти. Рятуючи себе, рятуючи свій світ. Світ, у якому дива прокрадаються у сплячі міста, реальність і потойбіччя переплітаються казковим візерунком, а всі стежки, на які виходиш з чистим серцем, ведуть до моря.

І кожна людина обирає свій шлях, свою долю, долаючи байдужість і ненависть, чужі прокляття і власні жахіття. Але кожен, кому судилося потрапити на борт піратського корабля із чорними вітрилами, одного разу побачить ті вітрила над виднокраєм. І нова команда «Діаманти» обов’язково збереться, щоб відправитись у небезпечну і захоплюючу мандрівку за скарбами.

Але хто знає, який він – справжній дорогоцінний скарб?

Це питання з’являється майже одразу, бо стає зрозуміло: пошук Примарних островів – лише привід, аби скинути заціпеніння, пробудитися, почати робити щось... Нехай навіть шукати скарби.

Річ у тім, що світ, змальованій у книзі «Карта і компас», дуже складний. Він нагадує наш, але у ньому сусідують різні часи та епохи, перетинаються шляхи людей та забутих богів, міфи та легенди і суворе сьогодення. Світ, що знаходиться на межі. Ні, він не гине насправді. Він втрачає барви, втрачає почуття, втрачає душу. Безкраї простори земель поступово захоплюються безіменною Імперією, об’єднуючись, стаючи подібними, втрачаючи самобутність, забуваючи власну історію, прадавні казки та колискові. Виростають міста, схожі на кам’яні лабіринти, звідки немає виходу. Немає, бо люди його не шукають. Мешканці цих міст дозволяють вирішувати за себе, що гарне, а що – ні, що цікаве, а що – безглузде. Вони байдужі, недопитливі і слухняні. А слухняними так легко керувати! І з’являється можливість нарешті створити ідеальний світ, своєрідну утопію, в якій все кероване, і всі щасливі. Чи не благородна мета? Можливо. Та чим насправді доведеться заплатити людству за її здійснення?

І не можна відмовити імперській владі в благих намірах, але, мабуть, всі пам’ятають, куди веде вимощена тими намірами дорога... Тріумф закону та порядку – чи це погано? Але якщо заради цього піддані з колиски вчаться не тільки поводитись згідно закону, а й думати, відчувати? І ще лишається питання – хто ті закони напише та з якою метою? Бо обмеження духовного й емоційного розвитку особистості – чи прийнятна ця жертва заради спільного блага?

Відповіді на ці запитання читачеві доведеться шукати самому. Попри те, що спочатку герої умовно поділені на «наших» та «не наших», згодом кожен із них теж починає шукати свої відповіді, і хтось їх знаходить, а хтось – ні. Хтось, відчувши поклик моря і справжньої волі, ладен пожертвувати не тільки високим постом та достатком і шаною, але й життям, аби знати, що хоча б кілька останніх митей це життя буде справжнім. А хтось, розуміючи свою слабкість, зневірившись, кориться, схиляючи голову перед білокрилою Химерою, наймогутнішим радником Імператора, й отримує спокій ціною власної долі, душі і свободи.

Історія пошуку скарбів Примарних островів – це історія пошуку свого майбутнього, історія боротьби за те, у що віриш, за те, на що сподіваєшся, за те, про що мрієш. Історія, яку не можна назвати дитячою казкою, бо забагато в ній темних сторінок, забагато випробовувань, забагато прихованих відповідей і ще більше запитань.

Але хто сказав, що казки творяться лише для дітей?

Ольга Кай

Дорослому читачеві

Ініціальна функція підліткової літератури

Частина перша: теоретична.

З давніх-давен пісні, казки, оповіді біля вогнища, а згодом література, театр і кіно виконували кілька важливих для суспільства функцій: пояснювали, описували існуючий світ, наближаючи його до ідеалу (або протиставляючи справедливо влаштованій картині світу антиутопію), розвивали фантазію і розумові здібності людини. Культура, а особливо література слугували збереженню національних світоглядних матриць і поведінкових моделей, виступали каталізатором у масовій свідомості, що завжди призводило до історичних змін.

Ця функція літератури – змінювати світ, прямо впливати на нього – похідна від давнього міфу, за законами якого діє підсвідомість кожної людини і колективне несвідоме взагалі. Міфічні енергії пронизують усе буття людини – це емоції, ідеали, принципи, сама пам’ять та оціночні світоглядні системи. Все, у чому є хоч краплина творчості або того, що нині модно називати пафосом, живиться енергією від колективного несвідомого, розвиваючи особистість людини, яка творить або перетворює вже існуючий світ, скеровує суспільні, культурні і навіть політичні явища у нові річища, долаючи сірість та ентропію.

Творчість за законом міфу (і нашої підсвідомості) – божественна справа, і, щоб творити (і не має значення, проявляється ця творчість у написані пісень, вишиванні рушників, ландшафтному дизайні чи вихованні дитини), людина має дорівнятися до богів, бути особистістю.

Але особистістю не народжуються, хоча певна генетика присутня.

Особистістю стають.

І відбувається це завдяки ініціації.

Відомий антрополог і філософ Мірча Еліаде писав про ініціальні функції літератури ще на початку минулого століття. Потім це знання було навмисно занедбане, оскільки не вкладалося у популярні тоді (і нині) теорії Зиґмунда Фрейда про колективне несвідоме як колективний смітник людських страхів і комплексів. Проте, ініціальна теорія Еліаде цілком підтверджувала теорію архетипів Карла-Густава Юнга і всі подальші дослідження відомих міфологів.
Нині при згадці про ініціацію ледь не в кожного перед очима постають різноманітні сексуальні малюнки, але це оманливе трактування, також нав’язане сучасними уявленнями. Так, ініціація, зокрема, включала в себе перший сексуальний досвід і розуміння сексуальної природи, але це було не головне.

Ініціація – в першу чергу психологічний процес, який не лише розвиває особистість, але й розширює спектр сприйняття на всіх рівнях, навчає емпатії, а в деяких випадках навіть психологічній телепатії, коли людина буквально на фізичному рівні ловить емоції інших живих істот. Зокрема, людина з високим рівнем ініціації не має домінуючого каналу сприйняття інформації, а отримує візуальну, аудіальну і кінеститичну інформацію однаково інтенсивно, завдяки чому не підпадає під маніпуляції оточуючого світу, бо по різних каналах відбувається дубляж повідомлення. Також така людина аналізує інформацію не лише з точки зору логіки, але і на рівні емоції, вписує повідомлення в образ особи, яка це повідомлення творить, і якщо ця особа нещира (а на психологічному підсвідомому рівні це відчувається навіть через активну словарну базу і метафорику), то і повідомлення буде сприйнято відповідно.

Людина з високим рівнем ініціації підсвідомо прочитує світ як зрозумілий текст (недосяжна мрія всіх постмодерністів) і завдяки цьому може на світ впливати із мінімальними енергетичними затратами і максимальним результатом.

По суті, така людина – це шаман.

Звісно, що за подібну владу над світом і словом шаман платить, живучи за міфічним законом справедливості і служачи життю. Якщо ж шаман відступає від цього закону і використовує свої здібності виключно для власної вигоди, то невдовзі втрачає зв’язки із енергіями колективного несвідомого і гине (згадайте долю будь-якого злого чаклуна у чарівних казках).

Здавалося б, що нині вже ХХІ століття, і яка справа нам, освіченим, розумним, цивілізованим, до первісних звичаїв і законів? Але чомусь наші діти так само тягнуться до народних казок, особливо неадаптованих, шукають пригоди на свою голову, якщо не в реальному житті, то в книжках, і шанують честь, сміливість і гордість, поки наш змертвілий сірий світ не доведе їм протилежне.

І дивно, але досліди останніх років довели, що емоційно розвинені діти, ті, які читають книжки, справді відчувають фізичний біль, якщо навіть на екрані бачать, що комусь погано. А діти, для яких головне в житті – комп’ютерні ігри, відчувають біль, лише коли бачать те, що вже пережили самі, як то кров взяту з пальця в лікарні, все ж інше їх не обходить. І ще цікаво, що для психіки не має значення, чи кадри, показані дітям під час експерименту були документальними, чи художніми, іноді по емоційному резонансу реакція на художні навіть перевершувала реальні зйомки.

Дитина, а в особливості підліток, має пройти кілька рівнів ініціації. Я умовно розподілила б цей процес на три стадії, що дуже чітко відобразила література: дитяча література (до 10 років), література для дітей та підлітків (десь до 18 років) і доросла література.

Всі ці три типи літератури мають суттєві відмінності і функції.

Дитяча література зазвичай розрахована на читання з батьками, в ній є місце авторитету й оповідачу, яким стає дорослий. Це коментована література, тому в ній належне місце займає мораль, яка саме й спирається на авторитет оповідача. А головна функція цієї літератури – пізнання. Дитина пізнає світ, емоції, вчиться будувати прості причинно-наслідкові зв’язки, малювати обмеженою кількістю фарб без півтонів.

Я б назвала цей етап підготовчим до головної ініціації, коли дитина, а точніше підліток, залишається з книгою, її світом і героями сам-на-сам. Бо головна функція підліткової літератури – ініціальна, коли дитина пізнає себе, вчиться розуміти свої емоції і вчинки і завдяки чому звеличується над собою.

Доросла література теж виконує пізнавальну функцію, але здебільшого сегментовано, книги розкривають окремі теми; або розважальну (до цього напряму, на жаль, відноситься левова частка сучасної художньої літератури), покликану знизити емоційний фон і зняти втому. На мою думку, популярність дорослої розважальної літератури у наш час обумовлена двома чинниками: по-перше, високим рівнем інформаційного насичення, від якого потерпає сучасна людина; по-друге, низьким рівнем ініціації багатьох людей, через що вони дуже швидко втомлюються і від сильних емоцій, і від вирішення хай цікавих, але складних питань.

Якщо розважальна література захоплює сегмент дитячої або підліткової – це злочин.

Саме споживання такої літератури у підлітковому віці є причиною недобору рівня ініціації, і, як наслідок, гальмування розвитку особистості, відсутність лідерських якостей, здатності до співпереживання, наявність користолюбства, жадоби, заздрості, як провідних характеристик особистості.

Тут вже не йде мова про шаманів, підліток не доростає до рівня члену соціуму, і його доля – футбол/телешоу, дівчата/хлопчики, а згодом або самотність і залежність (алкогольна, наркотична, інтернетівська), або створення нежиттєздатної родини з такою самою нерозвиненою особистістю.

Заради справедливості треба сказати, що велика кількість нинішніх підлітків, народжених у 90-ті, вже не добрала потрібного рівні ініціації. І це неозброєним оком видно по їхньому загальному рівню культури, суспільної моралі і громадської активності. До речі, всі вони так чи інакше заморочені на Фрейді і віртуальне життя ставлять вище за реальне.

Заради справедливості також треба сказати, що прадавні механізми самозбереження життя і розвитку творчої особистості спрацьовують саме в кризові епохи, коли деформується масова свідомість і культура та суспільство зазнають значних втрат.

І нині цей прадавній механізм діє через підліткову літературу.

Еліаде ще в минулому столітті вказував на особливе значення епосу і роману, які перебрали на себе роль міфологічної оповіді; оповідна проза в сучасному суспільстві зайняла місце міфологічного оповідання і казок у первісних суспільствах, знаних нами як чарівні казки. У глибинній психіці, в підсвідомості сценарії ініціації не втрачають серйозності, а обираючи героя або кількох персонажів, людина проходить їхній життєвий шлях, як би вона в давнину йшла за справжнім шаманом.

Саме герої ведуть читача шляхом ініціації, а не авторська ідея. Але відповідальність автора тут зростає на порядок, бо ідея (і цим часто грається доросла література) може бути сприйнята як суб’єктивна авторська дефініція; а емоційний досвід від подорожі текстом разом із героєм – це вже особисте надбання читача, і автор до того не має ніякого стосунку. Відповідальність автора полягає в тому, що він має створити справжнього героя, який не піде у своїх вчинках проти логіки тексту (логіки розвитку світу і сюжету) і проти закону міфу, завдяки чому і відбувається ініціація.

Щоб твір для підлітків виконував ініціальну функцію, він повинен мати розгалужений динамічний сюжет, бо міф по своїй природі дієвий і рухливий, проявляється насамперед у вчинках персонажів та емоціях і рефлексіях читача щодо цих вчинків, чим нерозривно пов’язує читача зі світом книги і через задіяні у тексті архетипи виводить людину на рівень колективного несвідомого.

І тут підліток залишається сам-на-сам вже з колективним несвідомим, і має довести, що його новонароджена особистість варта існувати, а не розчиниться у темному морі несвідомого і колективній пам’яті предків (за К.Г.Юнгом). Часто таких випробовувань кілька, і кожне з них серйозніше за попереднє, як кілька і таких ініціальних книг, кожна з яких залишається в пам’яті на все життя.

Частина друга: практична.

Я цікавлюся психологією сприйняття тексту вже багато років, особливо мене цікавлять діти і підлітки й те, що впливає безпосередньо на ці аудиторії. А на всі попередні роздуми мене надихнуло прочитання книги Наталії Дев’ятко «Карта і компас», яка є першою частиною пригодницької трилогії «Скарби Примарних островів» (видавництво «Навчальна книга – Богдан», 2011 рік).

Бо у цій книзі я побачила те, що не бачила у сучасній підлітковій літературі не лише України, але й інших країн.

Не можу сказати, що ця книга потрапила мені до рук випадково. Я давно слідкую за тим, що видає «Богдан», особливо після того, як побачила перекладну пригодницьку серію цього видавництва, яку оцінюю дуже-дуже високо. Тому будь-яка новинка від цього видавництва у цікавих мені жанрах мене не оминає.

Не буду переповідати сюжет першої частини «Скарбів Примарних островів», для мого дослідження це не головне, як і визначатися із жанром, бо ця книга знаходиться на перетині пригодницького роману ХІХ століття, чарівної казки і героїчного фентезі.

Мене цікавлять ініціальні лінії цього твору і герої, за якими у чарівний і небезпечний світ піде юний чи навіть дорослий читач.

Молода авторка зробила те, що, здається, до неї не наважувався зробити ніхто, - вона від самого початку твору повела кілька ініціальних ліній. Ні – кілька десятків ініціальних ліній, ледь не від кожного героя, а це неймовірно ускладнило структуру тексту і структуру самого світу, оскільки на всі ці лінії треба десь брати енергію, а це можливо виключно за рахунок подій.

Спочатку, як це прийнято в шаманських практиках, читачеві пропонується випробовування на вже наявний рівень ініціації. Відбувається це через кількість персонажів, які з’являються у книзі; таке враження, що в перших розділах вони просто «сиплються з мішка», але, дивним чином, кожен займає своє місце (це нагадало мені забавку складати «пазли», до цієї метафори я верталася всю книгу, дізнаючись про минуле і теперішнє казкового світу, бо в останньому розділі «пазли» склалися у малюнок, з якого, певно має початися друга частина). Потім (у п’ятому розділі) авторка вдається до опису недалекого минулого, і ставлення до всіх героїв, які беруть участь у цьому розділі, кардинально змінюється (треба віддати належне, що кожний спогад у цій книзі має подібну здатність до зміни ставлення читача до сьогодення і персонажів).

Прийом випробовування читача, своєрідного заслону для тих, хто ще не готовий до сприйняття всього, що станеться далі, використовували і раніше: Дж.Р.Р.Толкієн у «Володарі перстенів» робив це через розлогі описи побуту хобітів, У.Еко і М.Павич – через надмірну деталізацію і філософічність самого тексту.

Велика кількість персонажів, що діють від самого початку, дає можливість читачу «Скарбів Примарних островів» одразу обирати найближчих за психологічними рисами і віком героїв. Загалом, десь відсотків сімдесят всіх персонажів першої частини з’являються на перших ста сторінках книги.

Герої твору належать до трьох поколінь, що, як я підозрюю, співвідноситься з трьома поколіннями потенційних читачів цієї книги. Для кожного покоління прописана своя ініціальна лінія. І на цьому я хотіла б зупинитися докладніше.

Наймолодше покоління, яке подорожує на останньому піратському кораблі, – підлітки віком від одинадцяти до шістнадцяти років, щоправда, є й один п’ятирічний хлопчик Димон, найбільш вередливий з усієї компанії і навіть іноді злий і заздрісний. Загалом шестеро хлопців і четверо дівчат. Всі вони різні і яскраві.

Роксана, що поводить себе як справжній капітан і постійно знаходить пригоди на свою голову і п’яту точку. Ця дівчинка із благополучної родини, обласкана батьками, але смілива і відчайдушна, природжений лідер.

Набагато менше пощастило Риті, чиї батьки спилися, і яка буквально втекла з дому, щоб змінити своє життя. Рита теж дуже сильна особистість. З Роксаною вони однолітки, обом дівчатам по чотирнадцять, а згодом і подруги, хоча Рита значно жорстокіша і підступніша.

Поліна, судячи з тексту, на пару років молодша від старших дівчат. Це справжня лялька, красива і дещо залежна від оточуючих, будь то батьки чи сестра, пам’ять про яку живе в її серці, друзі або команда. Іноді здається, що на корабель Поліна потрапила завдяки збігу обставин.

Ластівка. Судячи з тексту, старша від Поліни, але молодша від Роксани. Таємнича і милосердна навіть до ворогів. Єдина з дівчат володіє чарівним даром, який обертає тільки на добро. Вперше ми бачимо цю дитину в полоні у Летючого Голландця, але і за таких обставин вона не занепадає духом і рятує свою старшу сестру, ставлячи умову капітану Ярошу Соколу, головному герою книги. Враховуючи тип героїні і те, що їй вже довелося пережити, вона мислить не на свої роки і, певно, відчуває світ тонше за всіх дітей.

Серед хлопців одразу помічаєш підлітка Юрія, теж чарівника і лідера, але більше лідера духовного та ідейного. Він не кинеться в бій, як Роксана, ризикуючи життям, але сміливості і відчайдушності і йому не займати. Цей хлопчик розумний і справедливий, не стане піддаватися негідним почуттям і намагатися до когось підлеститись.

Тимур одного віку з Поліною. Він замріяний, але щирий, намагається в реальному житті відтворити свої фантазії, іноді вередує, але, здається, не здатний на негідні вчинки. Він теж потрапляє на піратський корабель за збігом обставин, але не дуже цим переймається.

Ще троє трохи старші від основної компанії і менше беруть участь у сюжеті, але все одно впливають на його розвиток. Двоє друзів Ян і Деніел, у яких вже є минуле (обоє неблагополучні підлітки, які з’являються у тексті в ролі малолітніх крадіїв), ці двоє якраз уособлюють в собі боягузтво і цікавість, яка не доводить до добра. А ще чарівник Гунтер, що майже минув підлітковий вік. Його особистість вже повністю сформувалася. Цей герой здатний на багато що, і на жорстокість теж, і хоча його образ поки повністю не проявлений, але від Гунтера підсвідомо очікуєш будь-чого.

І це тільки молодше покоління героїв, прописане в дії і часто через емоції самих персонажів та оцінки інших героїв, тобто, відбувається комунікація між поколіннями, що не властиво сучасній літературі для підлітків, де підліток покинутий напризволяще і має сам вирішувати свої проблеми (а з Роксаною на кораблі навіть батьки подорожують, й оце справжнісінька проблема для всієї родини!).

З дітьми і підлітками все, в принципі, зрозуміло: дитина зазвичай шукає собі подібного й у віці, й у характері, а тоді іде з тим героєм далі (це, до речі, може бути проблемою, наприклад, у романі «Гаррі Поттер» письменниця заклала тільки одну дитячу ініціальну лінію по головному герою, а реально їх там виявилось кілька, але не доведених до кінця у сьомій частині, і це погано вплинуло на сприйняття твору тими читачами, які обрали в подорожі собі товаришем не Гаррі, а когось іншого).

А от із дорослими вже складніше. Мені раніше не зустрічалися твори, які б мали на меті забезпечити ініціацію дорослого читача, який свого часу не отримав достатнього ініціального рівня або вже підняти наявний рівень. Не зустрічалися до «Скарбів Примарних островів». Чесно кажучи, я думала, що це неможливо.

Молоді герої, члени команди Яроша Сокола і ті, що прагнуть дійти до моря з імперської столиці, дуже різні, але й подібні – у кожного з них є минуле. І часто минуле якщо не страхітливе, то сіре, як у більшості наших сучасників. Це люди, до яких життя не було ласкавим: танцівниця Есмін дивом врятувалася із жахливого імперського підземелля; знахарка Зорін залишилася ледь не єдиним нащадком свого народу, знищеного ворогами; так само дісталося і Вейну, чий народ не схотів коритися волі Імперії.

Мотив Імперії проходить через життя ледь не кожного з героїв цього покоління, як проходить через життя ледь не кожного громадянина нашої держави, народженого до 1980-го року: Айлан отримав освіту в Зірковій Школі, найкращій зі шкіл того світу, але не дійшов до випуску, злякавшись, що його можуть покарати за те, що він не робив, і роками поневірявся просторами Імперії, доки не зустрівся з капітаном Ярошем; Олег став помічником імперського міністра Феофана, другої людини після Імператора, але закохався в Есмін і через те втік до піратів; чарівник Хедін, неймовірно складний і суперечливий персонаж, якого навряд можна назвати позитивним, брав участь у невдалому заколоті проти Імперії, теж, до речі, випускник Зіркової Школи, а тоді обманом і силою потрапив на піратський корабель, бо інакше б йому судилася страта.

Усі колишні вороги піратів взагалі і Яроша зокрема – це непересічні яскраві особистості, оскільки в Зірковій Школі вчаться тільки найкращі. Є в цьому поколінні герої і простіші, але від того не менш трагічні: ворожка Ітана, красуня, яка так і не знайшла собі пару; чаклунка Тайра, що ніколи не знала щастя в своїй родині і завжди була самотня; дивачка Ірина; таємнича войовниця Кіш; зачарований перевертень Дельфін; шкільний вчитель Костянтин, що насправді так і не знайшов собі місця в житті; мрійники Віктор і Ольга; зрадливий і заздрісний Іржи; закохані Андрій та Іларія, які понад усе ставлять своє почуття; збіднілий аристократ Жан-Поль; мисливець Берн, котрий приховує своє минуле; Бенедикт, місіонер, який потрапив у пастку зачарованої Тортуги; Лаура, прийомна дочка графа Елігерського, яка тільки вчиться думати самостійно; забобонна Іза; смілива, хоч і вже не досить молода Катерина; самотня Олекса; поет Макс, у якого не склалося ані з життям, ані з творчістю; Сашко, що загруз у сірості буденного життя; трагічні персонажі Еміль і Луїза, яких єднають любов Еміля і прокляття надприродної краси барбі-Луїзи; і вже зовсім посередні й однопланові Надія, Олексій, Серж, певно, дарма порятовані з полону Летючого Голландця...

Дехто з цих героїв з’являється у кількох сценах, дехто іде через всю книгу, але кожному з них дано шанс змінити своє життя, а читачу подивитися на свою буденну, сіру реальність іншими очима і спробувати теж щось зробити, яке це роблять герої твору. Щоправда, і в цьому проявляється реалістичність твору, вдається це не всім.

Найцікавіше, що, як й у випадку з дітьми, ініціальні лінії кінцем першої частини для цього покоління не закінчуються. І дехто з цього покоління наприкінці книги не лишається на піратському кораблі, чим автор дає можливість дорослому читачеві вийти з процесу ініціації, якщо людині з певних причин важко буде йти далі і спрацьовують особисті захисні механізми.

Старше покоління героїв – це піратські капітани і владні особи.

Вважаю, що вибір цих героїв – це вибір шаманської ініціації, і вік тут ролі не грає. Звісно, що читачеві, який підсвідомо наважиться на таке, буде найтяжче, і психологічні випробовування, які на нього чекають, буде важко здолати. Проте, не думаю, що дитина візьме цей рівень, у тексті достатньо психологічних запобіжників. Хоча все залежить від розвиненості психіки і попередньої емоційної підготовки, бо я, наприклад, читала «Володаря перстенів» у дванадцять років, і була в захваті не від хобітів, а від значно старших героїв.

Піратських капітанів можна поділити на дві групи: ті, кому поталанило потрапити у полон до імператорського радника, білокрилої Химери; і ті, хто цього жахіття уникнув. Декого полон зламав, і Лінта, Едварда і Кристофера ми бачимо епізодично й то у спогадах, хоча навіть так вони запам’ятовуються. Маріан і Джонатану поталанило більше – вже за часів відкритого читачеві сюжету їм допомогли, хоча дісталося від Химери цим двом теж добряче. Ярош Сокіл, Фенікс, Аля Очеретяна, Ажи де Сентан з полону втекли і клятви на вірність, як я зрозуміла, Імперії не давали. Щоправда, це не завадило Ярошу Соколу ледь не спитися з горя, Фенікс шукала смерті у повсталому місті і справді могла загинути, а Ажи де Сентан виявився зрадником, який і виказав друзів.

Не заплямованою зрадою, слабкістю чи присягою ворогам залишилася тільки Аля Очеретяна. Вона повернулася до столиці і таємно там мешкала, псуючи життя владарям Імперії і не даючи здобути повне панування над світом і людським долями, бо Аля була ще й могутньою чарівницею, як, до речі, і більшість славетних піратських капітанів. А тоді Аля все ж знову потрапила до Химери, і за це я готова сказати автору багато ласкавих слів, бо образ Алі особисто мені, як читачу, підійшов найбільше. От що я мала на увазі, коли казала про найвищі рівні емоційного сприйняття через цих персонажів.

Ще троє капітанів, які не були того часу в столиці, теж багато пережили, всі вони втратили свої кораблі. Анна-Лусія знайшла розраду в танцях для невибагливої публіки. Софія так старанно тікала від самої себе і змінювала імена, ховаючись від імперських служок, що забула своє справжнє ім’я (суто за міфічним законом), і тільки Ярош Сокіл повернув її до життя і визволив із зачарованої Тортуги. А Ричард пішов на службу до Химери і став графом Елігерським, хоча й, як усі зрадники, не шанованим, хоч і багатим. Важкі випробування вже дісталися Ричарду і, певно, ще чекають на легендарного піратського капітана-відступника, щоб він спокутував перед морем свою провину.

А ще є таємничий чарівник Гайяр, який вчив і Хедіна, і самого міністра Феофана; принц-вигнанець Юран із загадковим минулим, про яке ще нічого не сказано; аталійська королева Герда, що теж не любить про себе базікати; імперський капітан Асана Санарін, по силі образу рівна піратським капітанам; та й сам міністр Феофан, чия ініціальна лінія у творі ледь не найтяжча з усіх.

Я навмисно тільки окреслюю це покоління, щоб не псувати його контакт з читачами, бо він, на мою думку, є найпотужнішим, як і має бути при ініціації такого високого рівня.

Ще на сторінках роману можна зустріти давній чарівний народ, який ховає свої імена, називаючись прізвиськами або намагаючись бути схожими на людей: Матір, Смерть, Харон, Мандрівник, Летючий Голландець, Саїд... Та й сама білокрила Химера – теж походить із давнього народу. Не знаю, чи можлива ініціація через їхні образи чи у них втіляться архетипи, певно, це покаже лише прочитання всієї трилогії, бо давні на те вони і давні, що з’явилися і до людей, і до чарівників, і до піратських капітанів. Тому і образи їхні розвиваються зовсім в іншій часовій площині.

Але якщо така ініціація можлива, цікаво, які глибинні архетипні енергії вона підключає.

Частина третя: замість післямови.

Є в мене острах, який переслідує мене вже не один рік під час читання кількатомних книжок і перегляду кінороманів, що насамперед виконують ініціальну функцію. Так було, до речі, і з «Гаррі Поттером», і культовими фільмами, як то «Пірати Карибського моря», «Людина-павук», «Зоряні війни», коли на сюжетних, структурних або енергетичних рівнях тексту творці світу могли схибити чи (що ще імовірніше) не втримати рівень зростання архетипної енергії, яка має неспинно підніматися від початку до останньої з кульмінацій.

Енергетичний рівень першої частини «Скарбів Примарних островів» на всіх рівнях і по всіх героях від самого початку заданий високо і до кінця зростає з потрібною інтенсивністю (це я про Алю, так, хоча й не тільки про неї), що позначається на розвитку всього тексту і всіх персонажів. Якщо припустити, що друга і третя частини такі самі по об’єму, то я можу приблизно уявити, яким має бути рівень цієї енергії і які випробовування випадуть на долю героїв, щоб кожен читач, незалежно від обраного персонажу, пройшов ініціацію до кінця, а не лише прочитав захоплюючу пригодницьку книгу про піратів.

Щиро вірю, що автору вдасться із цим впоратись. Бо хочу знову помандрувати у світ Примарних островів і таки знайти там свої душевні скарби і здобути свої психологічні перемоги над підступними ворогами, а не тільки радіти яскраво змальованим персонажам.

А ще щиро радію, що ініціальна пригодницька література в Україні починає відроджуватись. Хай таких книг буде багато-багато!

Марічка Ніконова


 

Міфічний хронотоп пригодницького твору

У давні часи, коли міф був засобом тлумачення й пізнання оточуючої дійсності, сформувались особливі уявлення щодо часу й простору, які згодом вплинули на літературу і мистецтво. Світ у свідомості наших предків поділявся на дві частини – звичайну, профанну, і священну, сакральну. Вони наділялися різними якостями: перша вважалася звичайнісінькою, буденною, а друга – дивовижною, казковою, фантастичною. Оскільки дії міфічних героїв містилися у їх переміщенні з одного простору-часу до іншого, з буденного до фантастичного, постільки й чекали на героїв у мандрівках різні незвичайні пригоди, бо дива можливі лише у незвичайному світі.

У такому ж незвичайному для нас, мешканців техногенного світу, місці розгортаються дії роману «Скарби Примарних островів» молодої української авторки Наталії Дев’ятко.

Під чорними вітрилами піратського корабля зібралася строката команда. Шукач пригод та незрівняний знавець морського чаклунства капітан Ярош Сокіл, звичайна родина разом із донькою Роксаною та їхній розумний кіт Сиріус, могутні давні істоти (Смерть, Харон, Матір) та шкільний вчитель Костянтин, симпатичні казкові персонажі Фея та Янголятко й колишній пірат, граф Ричард Елігерський – усіх їх покликала жага пригод та нестримне бажання знайти незлічені скарби. У капітана Яроша є зачарована карта, що вкаже шлях до Примарних островів, туди, де й знаходяться ці скарби. Але... Корабель та його команду переслідують жорстокі й підступні вороги на чолі з Химерою, вірним радником Імператора. Сам повелитель постійно мешкає у місті з очима звіра, але його вірний міністр Феофан та білокрила Химера завжди напоготові – чи то особисто взяти участь у страті ворогів безіменної Імперії, чи то в бою звеличити могутність своєї держави...

Втім, не вдаватимуся у повний переказ тексту, бо це завадить читачеві отримати справжню насолоду від несподіваних поворотів сюжету, розвитку дії та різноманітних пригод численних героїв.

Увагу насамперед звертає вир подій, що відбуваються у різні часи та у багатьох просторах. Між рядками твору минають роки, читач по волі автора переноситься в іншу частину світу: у прокляте зачароване місто (розділ 19), спогади членів екіпажу «Діаманти» (розділи 14, 15, 16) тощо. Час може текти паралельно у просторі (розділ 6, сцени ув’язнення капітана Яроша та зустріч Михайла і Рити) або прискорювати свою ходу, як то відбулося на Тортузі (розділ 15: «Секунди перетворилися на роки, але ніхто не міг нічого вдіяти. Капітан стрибнув у воду, та вир часу закрутив і його. За кілька хвилин чоловік перетворився на зігнутого хворобами старця»).

Швидкість розвитку та емоційна насиченість дійства постійно тримає читача у напрузі. Здається, що кожна фраза починається зі слова «раптом», кожна секунда може стати зламною, поміняти все місцями, змінити ставлення до героїв або минулих подій, чи взагалі закінчитися катастрофою. («Вони розстріляли нас без бою. І коли «Русалонька» пішла на дно, виловили всіх живих і стратили на палубі свого корабля», – розповідає піратка Софія у розділі 14).

Проте, час тече неоднаково для героїв роману, для автора-оповідача й для читача. На сторінках книги, як і в літописах, час дієвий, лік його ведеться від події до події. Якщо ж не відбувається нічого, необхідного для розвитку сюжету, авторка «вимикає» час, як шахіст, який, зробивши хід, вимикає свій годинник. Але іноді пані Наталія може використати й піщаний годинник, аби перевернути події, і примушує їх рухатися від розв’язки до початку або й закільцьовує їх (зрозуміло, стосовно життя героїв, як у розділі 10: «Ми хотіли, – наче за всіх відповіла Іларія, – мріяли, як повернемось. Хоча були тут щасливі. Острів великий, ми й не обійшли його повністю. Але, коли з’явився корабель, щось зламалося... – вона підшукувала слова...»).

Своєрідність сприйняття роману у багатьох випадках обумовлюється феноменом міфічного хронотопу, властивого пригодницькій і казковій літературі, співвідношенням часових потоків: часу, коли відбувається подія, і часу, коли ми про це дізнаємося від авторки. Час, коли ми про щось дізнаємося – той же самий час, у якому живе оповідач. Час, коли відбуваються події – це час героїв. І все це ми, читачі, сприймаємо зі свого сьогодення, долучаючись до сакрального простору і часу.

Просторово-часові характеристики роману значно відрізняються від тих знайомих нам якостей, з якими ми стикаємося у повсякденному житті або про які можемо дізнатися на уроках фізики, оскільки мають сакральне забарвлення. Простір твору викривлюється і замикається на собі, може бути обмеженим, мати кінець, а окремі частини, з яких він складається, мають різні якості. Три виміри – довжину, глибину і ширину – авторка ламає самим непередбаченим чином і поєднує те, що в реальному світі поєднати неможливо (так, у розділі 20: «– А як мені потрапити в той... паралельний світ? Що для того треба? // – Що для того треба? – перепитала жінка... – Вийди в ніч, пройди через місто, покинувши все своє життя. ... За містом старий цвинтар є, пройди крізь нього...» або так: «– Потяг зупиниться між станціями. Двері відчиняться, та того, окрім тебе, ніхто не відчує, – рублено говорила жінка. – У тебе буде хвилина. Сам зрозумієш, яка з цих доріг – твоя»).

Простір світу Примарних островів несподівано перевертається у відношенні до дійсності або змінює свої якості – розтягується, стискається, викривлює пропорції окремих частин, оскільки орієнтується насамперед на змістовне наповнення подій, а не на класичне сприйняття звичайного часу. Це стосується і часу, в якому відбуваються пригоди героїв, розлуки й зустрічі, боротьба із ворогами, пошуки скарбів. (До речі, слово це не можна розуміти так, як, здається, декларує його автор. Для кожного з героїв воно несе інший сенс. Для когось – втрачене й знову знайдене кохання, для когось – свобода думки, а для когось – свобода жити і втрачати життя за своїм бажанням). Але це стосується й особистого часу читача, який занурюється у текст роману, а через нього у сакральний міфічний світ героїв і героїчних вчинків, властивих давнім міфам.
Якості художнього часу роману непередбачувані. Іноді здається, що він, як у казці Л.Керолла «Аліса у країні див», «неповний розуму». Роман легко переносить нас у інші часи («Це було давно...» – починає згадувати один з героїв роману, Ричард Елігерський, розповідаючи про своє минуле, знання про яке дуже сильно вплине на сприйняття всіх персонажів твору, піратських капітанів (цікавий початок, зовсім за законами казкового жанру) та інші світи («І де ця щаслива земля, де я зможу зустріти своє кохання? – не повірив їй Макс. // – У мріях чи в сновидінні, у паралельному світі, як зараз кажуть...» – розказує хлопцю, нашому сучаснику, як потрапити на узбережжя, чарівниця Аля).

Те ж стосується і часу-віку героїв. На сторінках роману діють міфічні істоти, що існують необмежено довго – той же Харон, Смерть, Матір, Химера. Але, за якихось надзвичайних обставин, вони можуть зникнути на якийсь певний час («– Підеш? – не зрозуміла Смерть. – Як підеш? Помреш? Ти ж є життя? Ти не можеш померти» – звертається давня до Матері, яка відчуває близький бій між піратським та імперським кораблем). Казкові Фея та Янголятко в романі – це живі символи краси, добра та любові.

Герої – люди і чарівники, теж живуть кожен у своєму часі, і вік кожного залежить від якихось певних обставин: у піратів він довший, бо їх «любить і захищає море», мешканці суші живуть у звичайному, людському, часі, швидкому і суєтному, такому звичному для читача. Але всі ці часові потоки і герої, зведені волею авторки у ТЕПЕР і ЗАРАЗ, діють разом, щоб незабаром знову розійтися у часі та просторі, формуючи міфічний хронотопний простір пригодницького твору.

Наостанок треба зазначити, що межу вигадки Наталії Дев’ятко визначити практично неможливо, бо в ідеалі він дорівнює самій дійсності і розуміти його треба як ланку між дійсністю та її відбитком, бо ланка ця і неминуча, і єдина.

Літературні критики вважають, що життя твору можливе лише за існування гармонії між автором та читачем. Здається, молодій авторці вдалося досягнути цієї самої гармонії, і тому на її твір чекає довге й щасливе життя.

Еліна Заржицька


 «Серце Імперії — холодний вогонь»

Починаючи читати книгу «Карта і компас», першу частину трилогії «Скарби Примарних островів», одразу важко зрозуміти, куди насправді потрапив, — настільки барвистий і яскравий піратський світ. З перших сторінок у книзі відбувається так багато подій, що ледь встигаєш за ними слідкувати і не відволікатися на власні думки і враження, бо здається, що за той час щось у тому світі встигне статися без тебе.

Про експозицію у цьому творі не може бути й мови, текст починається із зав’язки, коли піратський капітан Ярош Сокіл отримує з рук таємничої давньої істоти зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Щоправда, карта тому й зачарована, що зникає за кілька митей і проявиться лише тоді, коли капітан збере команду незвичайних людей, «в чиїх очах плескотить море» — так образно визначені ті, хто має сильну волю і є вільним душею та думками. Насправді цей образ дуже ємний і не обмежується моїм трактуванням, як кожен міфічний образ, але про те трохи згодом.

Не маючи експозиції і дуже насичений подієво, як на рівні прямої дії (хто куди пішов і що зробив), так і на рівні розвитку персонажів та ідей (неоднозначність образів і вчинків ледь не всіх героїв, світоглядний конфлікт між Морем та Імперією), «Скарби Примарних островів» втілюють у собі традиції психологічно-філософських гуманістичних романів доби Відродження, де в центр світу поставлена людина, і досягнення сучасного кінематографу, оскільки навіть у рамках окремо взятих розділів проглядається монтажність сюжетних ліній і чітка побудова кадру, не кажучи вже про драматургію сцен і всього тексту.

На мою думку, для української літератури таке поєднання традицій серйозної літератури і кінематографічних засобів, по суті, у пригодницькому фентезі, що саме по собі є масовим жанром, — значне досягнення й абсолютно новий досвід, зроблений на високому технічному рівні. Цікаво було б подивитися на екранізацію книги з такою структурою: наскільки адекватно вона може бути втілена на екрані.

Подібний підхід дає повну свободу автору, проте, накладає певні обмеження на читацьке сприйняття тексту. Не впевнена щодо всіх книг такого типу, тому говоритиму саме про «Скарби Примарних островів», хоча підозрюю, що цей висновок так чи інакше стосуватиметься всіх творів, написаних у такій насиченій і складній манері.

Від самого початку читач «Скарбів Примарних островів» потрапляє у вир подій, за чотири дні (чотири розділи і всього 45 сторінок) з’являється кілька десятків героїв, тобто половина всіх, хто буде діяти у творі. Героїв так багато і вони такі різні, що мимоволі починаєш їх плутати і не дуже добре пам’ятаєш, хто і звідки взявся на кораблі.

Й ось тут постає проблема, але водночас особливість тексту, зумовлена його структурою. Хоча «Скарби Примарних островів» написані у пригодницькому жанрі, але вони аж ніяк не є розважальними. Якщо читач хоче розважатися — йому не сюди, й автор неодноразово і зрозуміло про це каже. «Скарби Примарних островів» закликають читача до співтворчості, бо інакше їх просто неможливо сприйняти.

Рівень насиченості тексту такий, що його неможна читати по діагоналі. Іноді одне пропущене речення чи слово коштує правильного сприйняття того, що відбувається. Це стосується і метафор та образних конструкцій, яких у тексті напрочуд багато, як для сучасної десакралізованої літератури, оскільки жоден образ чи метафора не використовуються з декоративною метою.

У цьому світі по-справжньому живі Море, Вітер, Сонце, у яких можна попросити допомоги і яких можна покликати у свідки. Свавільні стихії теж мають свою волю і можуть бути як добрими до людей (Море дарує найкращим з піратських капітанів чарівні компаси, але може і відібрати, якщо вважатиме капітана більше негідним своєї ласки, як свого часу це сталося з Ричардом), так і злими (так, батько Тайри, щоб врятувати донечку, уклав угоду саме з «темним морем» дуже дорогою ціною, і цей вчинок ледь не обернувся великою бідою для його любої дитини).

Подібне ставлення до метафор і світу та заклик до співтворчості, коли немає сцени і глядачів, а є єдине спільне дійство, властиве прадавнім міфам і ритуалам. Про ініціальну ритуальну складову цього тексту вже писали, але, на мою думку, рано казати про ініціальні лінії для твору, чий текст поки не є повністю доступний. Проте, вже у першій частині читач має вирішити для себе, чи він звично залишається глядачем і сприймає лише мізерну частинку закладених у текст смислів та емоцій, чи йде у змальований світ і переживає все, що там відбувається так, як це було б у реальному світі. Цей ефект можна порівняти із «психологічним 3D», коли одночасно бачиш об’ємний малюнок і відчуваєш його, але усвідомлюєш, що сидиш на дивані із книгою в руках, а не подорожуєш на піратському кораблі разом із капітаном Ярошем чи не йдеш разом із Сашком та його друзями дорогами Імперії до узбережжя.

Сприймати повно світ, змальований у книзі, читач починає тільки тоді, коли знаходить у собі сили і сміливість повністю довіритися автору, а радше міфу, бо це саме міф не приймає критичного осмислення (а через те іронії, стереотипізації чи порівнянь із іншими смисловими текстами, бо людина може одночасно знаходитися тільки в одному світоглядному міфі — це властивість психіки). Звісно, що для читача, який звик сприймати літературу виключно як забавку та розвагу, і не співпереживати героям, чия доля — «проганяти читацьку нудьгу», подібне занурення неможливе. Та й для того потрібний певний досвід співавторства (це як в аніме: далеко не все серйозне аніме може бути сприйняте людиною, у якої немає досвіду швидкого аналізу кадру на символьному рівні та ін.)

Найцікавіше, що цей досвід мають підлітки, які за властивістю своєї психіки підсвідомо прагнуть ініціації і тому так само неусвідомлено входять у тексти, шукаючи ініціальні сценарії як у книгах, так і в кіно чи анімації. Це вже потім людина дорослішає і починає ставитися до книги як до чужого тексту, створеного автором, а не як до світу, в якому є герої, події, емоції і думки (ця властивість проявляється у вигляді «забування» імен та прізвищ авторів прочитаних у підлітковому віці книг, але гарному запам’ятовуванні самих творів).

Проте, той читач, який довіриться автору і світу «Скарбів Примарних островів» і повірить, що не треба запам’ятовувати імена героїв і хто звідки взявся (автор завжди натяками або образами підказує всю потрібну інформацію), а про все, що треба знати, буде розказано, але у свій час, й автор нічого не забуде і не загубить, захопившись описом сюжетних поворотів, той читач зможе побачити описаний світ, образно кажучи, на власні очі, а не через призму авторського слова. Читач обирає героя (або кількох) як провідників і разом із ними подорожує у казковому світі, саме герої і «проводять ритуал».

На мою думку, моментом справжнього входження у ритуал й у сам текст і світ книги є п’ятий розділ, який називається «Степ». Це розділ — спогад, історія про те, що сталося у ніч, коли капітан Ярош Сокіл отримав зачаровану карту. Дещо про ту історію читач уже знає: зустріч Яроша і Хедіна, в чиїх руках помирає зірка, знята з неба; страта на майдані, під час якої вперше з’являється міністр Феофан; книга заклять, поцуплена Яном і дивна поведінка Деніела, який, просячись на корабель із чорними вітрилами, дивовижним чином повторює слова, які Ярош казав в юності іншому капітану.

Щоправда, я впевнена, що про ту ніч ще буде розказано, і не раз, бо далеко не все поки є зрозумілим і поясненим. Наприклад, те, чому саме цієї ночі Яроша шукають ледь не всі давні, які потім будуть діяти у цьому творі, і завдяки кому або чому втілилося в життя закляття Химери, радника Імператора, теж давньої і лихої істоти.

Але у першій частині в єдиний зрозумілий малюнок головні натяки складаються саме у розділі «Степ», де у вигляді сну Ярошу розповідають, ким були схоплені заколотники, і що Хедін — єдиний з них, кому пощастило врятуватися від імперських солдатів і міністра Феофана, а зовсім не невихований і нахабний хлопчисько, що має чарівні здібності, як це здавалося до того. Так само новими гранями відкриваються образи войовниці Кіш, врятованої завдяки Ярошу, яку капітан забрав з майдану; Яна, закоханого в чари, хоча сам він не має чаклунського хисту; і Деніела, якому перед смертю чаклун передав свою таємницю. Згодом читач дізнається, що страченого чаклуна звали Гайяром і він був одним із найкращих вчителів в Імперській Зірковій школі, найпрестижнішому навчальному закладі Імперії, і тому поки зовсім незрозуміло, чому чаклун пішов проти Імперії; а сам Хедін, його учень, також виявляється одним із найкращих випускників цієї школи, окрім того, він старший, ніж здається, хоча ще молодий.

І таких перетворень у книзі достатньо.

Розділ «Степ» відрізняється і по ритму від попередніх розділів; так кардинально ритм буде змінюватись лише одного разу, коли автор поведе нову сюжетну лінію, розпочавши її не де-небудь, а в столиці на площі перед Імператорським палацом. Там свої герої і свої пригоди, але сюжетно та емоційно вони переплітаються з «морською» лінією, і часто впливають одна на одну. Так, наприклад, танок Анни-Лусії захищає Сашка і його друзів від закляття, насланого перевертнем; а Сашко рятує піратський корабель під час шторму, довірившись казкарю Саїду, який теж належить до давнього народу.

Цікаво, що цей розділ «Степ» знаходиться саме на межі так званої «першої паузи у читанні», коли через годину читання людина має відпочити від книги; а розділ, де з’являється Сашко, головний герой іншої сюжетної лінії, на межі «другої паузи».

Це також кінематографічно, оскільки ділить текст на ритмічні періоди, і міфічно, бо кожен міф має специфічний, оригінальний ритмічний малюнок, обумовлений ритмомелодикою його тексту, саме тому прадавній міф насамперед втілювався в усному, а не у письмовому слові.

Текст «Скарбів Примарних островів» цю традицію підтримує і розвиває. Казкарі, співці, сказителі переповідають історії, які їм до того розповіло чи показало Море. Прадавнє Море є втіленням міфічних голосів, прадавнього переживання, усною образною оповіддю, а казкарі можуть цій оповіді надати форму і вже записати, втіливши у слові.

Зовсім інакше ставиться Море до давніх, в яких може втілюватися само (Летючий Голландець), яким допомагає (давній, яка віддає Ярошу карту; Матері, чиї рани загоює), з якими веде непримиренну війну (Химера); і до піратських капітанів і чарівників, що, хоча й слухають голос Моря і радяться із ним, але їхні вчинки вільні й у добрі, й у злі, бо вони є суто міфічними героями.

Згаданий на початку «відблиск моря в очах», своєрідне «світіння» чи «сяйво», є відображенням сакральної міфічної енергетики, описаної в казках і міфах, маркує міфічних героїв як в тексті, так і в реальному житті (очі — дзеркало душі). Тому Ярош Сокіл шукає для своєї команди не просто незвичайних чи обдарованих людей (половина його нової команди — чарівники, а дехто й давні), а тих, хто може бути міфічним героєм, і не лише у своєму казковому світі, а й серед читачів, до яких, по-суті, капітан і звертається наприкінці книги.

У книзі показані два світи — казковий і реальний. У простір казкового входить як прадавнє Море, так і страхітлива імперська столиця із червоним палацом Імператора і в’язницею. Море та Імперія конфліктують у боротьбі за світоглядну владу, але вони є рівноправними частинами одного міфу.

«Ти мало знаєш про цей корабель, міністре. Це інший світ, не менш жорстокий, ніж той, у якому ти виріс, та світ справжній. Воля цього світу, де владарює море, не подібна до волі відданих тобою наказів» (с.252), — каже полоненому міністру Феофану Ричард: у минулому піратський капітан, нещодавно граф Елігерський і прибічник Химери, нині один із команди Яроша Сокола.

Цікаво те, що сам Ричард, коли невдало спробував захопити корабель, опиняється за ґратами, і під час цієї розмови, яка відбувається після бою з імперським фрегатом, з борта якого і віддавав накази міністр Феофан, з рук Ричарда ще не зійшли сліди від кайданів, в які він був закутий з волі Яроша. Щоправда, ніхто не сумнівався, що невдалий заколот коштуватиме Ричарду життя і Ярош його стратить. Проте, й у минулому графа Елігерського, й у минулому капітана корабля з чорними вітрилами багато спільного і настільки важливого, що впливає на розвиток дії в реальному часі книги. Але не хочу зайвий раз розкривати сюжетні повороти та інтригу.

Боротьба Моря та Химери за світоглядну домінанту зрозуміла і природня, але напрочуд цікавим є те, яким змальовується зло у цьому світі. Пристрасті, що кипіли в усіх країнах казкового світу, відлунюються у спогадах героїв, легендах і піснях казкарів, і це цілком звично для міфічного тексту; але поява Імперії, яку піратські капітани називають «Безіменною», змінила рух історії. Щось схоже мені бачиться у другій половині ХХ століття у нас, коли жага споживання поглинула всі емоції та ідеї.

Химера «погана» не тому, що діє підло. Навпаки — цей підступний ворог напрочуд розумний і талановитий, жорстокий, але справедливий, який не має милосердя, але шанує супротивників, він поза мораллю і понад добром і злом, — таке своєрідне втілення Ніцшеанської надлюдини, вільної у всіх своїх вчинках. Це ідеальний правитель, на якого б молилися у знеособленій і світоглядно розхристаній Європі і який би точно за кілька років навів порядок у нашій хаотичній Україні. Але ця спокуса не має втілитися в життя, бо дії Химери по своїй суті — той самий фашизм, але на ще більш глибинному рівні.

Автор не зловживає реалізмом, виписуючи його насамперед на символьному і психологічному рівнях, не милується жорстокістю, але жорстокість у цій історії безумовно є. Її не може не бути у такому світі, хоча більшість страшних сцен змальовується так, щоб читач, співавтор, який так само знаходиться у міфічному полі, як і автор, сам побачив, що і як відбувається, і завдяки власній фантазії домалював реалістичні подробиці. Це добре, бо дозволяє читати «Скарби Примарних островів» дітям середнього шкільного віку, а не лише старшим, для яких, на мою думку, і писалася ця книга.

Проте деякі вчинки Химери описуються доволі яскраво: це і прокляте місто, в яке потрапляє Сашко, покаране «для повчання», щоб іншим не кортіло жити за своїм законом і відмовлятися від союзу з Імперією; і всі історії про піратських капітанів, які намагалися знищити сам Дух Імперії (серед них був і Ярош Сокіл), але були зраджені і потрапили до Імперської в’язниці, де половина з них таки присягнула на вірність Імперії, а половині пощастило втекти; і багато-багато іншого, що оживає у спогадах старших героїв, і що бачить Сашко у своїй подорожі до моря.

І найгірше те, що будучи міфічним героєм, будучи втіленням одного з найяскравіших проявів життя, Химера свідомо іде проти життя, іде проти Моря і свободи, нищачи як таку свободу мислення й особистості. Наслідком війн Імперії є нівелювання національного, зникнення кордонів («Імперії належить все, де ходять її гроші» (с.55) — запевняє міністр Феофан перед тим, як віддати наказ про арешт Яроша Сокола), забуття історії, знецінення чистих людських почуттів, таких як дружба, вірність, відданість чи кохання — саме такий світ, з якого приходить Сашко, і ще показовіший той період, з якого приходить Макс — цілком наша сучасність, де практично не лишилося чарівництва (вир часу, описаний в тексті, але поки не пояснений, поєднує епохи).

Мимоволі замислюєшся, яким же має бути сам Імператор, якщо у нього такі радники?.. І ким насправді є Імператор, що він символізує, якщо ще жодного разу не з’явився у тексті? І, головне, від чого застерігає автор, так яскраво описуючи Химеру, що цілком не типово для сучасної української літератури — опис негативних персонажів не за шаблонним принципом?

Всі ці проблеми і запитання властиві насамперед сучасному світовому контексту літератури і кінематографа, а не сучасній українській літературі, заглибленій в етнографію, козаччину (у всіх її проявах) і політику. Водночас подібне протистояння не добра і зла, а життя і смерті (у значенні неможливості відродження) властиве прадавньому світоглядному міфу.

Можна ще довго розповідати про те, як змінюються старші герої твору і якими неоднозначними є їхні вчинки і складними мотиви і світоглядні установки, якими вони керуються. Також не можна оминути й молодших — дітей і підлітків, що, певно, зростатимуть разом із читачем. У кожного з цих героїв є свій шлях і своя доля, і це дуже важливо.

«Серце Імперії — холодний вогонь. Тепла не вистачає йому, людського співчуття і любові. І жертвують йому люди своє кохання і свої зламані долі. Людські долі — ось питво і їжа Духу Імперії. І якщо знайдеться відважний, що не зречеться своєї долі, якою б гіркою вона не була, Дух Імперії не отримає потрібної їжі, і загине». (с. 287–288) — розповідає Деніел капітану Ярошу таємницю чаклуна Гайяра, хоча, звісно, зрозуміло, що мова йде не про одну людину, а про багатьох, хто має сміливість і силу прожити своє життя, як належить, а не потонути у сірості, яка судилася і тому світу, і нашому.

Карл Густав Юнг багато знав про архетипи і прадавні міфи, у своїй роботі «Психологія та поезія» він писав, що саме втілений в архетипах міф може допомогти людині чи навіть цілому народу віднайти втрачений історичний і культурний шлях, і відбувається це зазвичай через літературу, а в наш час іноді і через кіно — через мистецтво.

Цілком імовірно, що наш світ, який збився зі шляху, став знеособленим, сірим, імперським й антилюдським, бо в ньому психічно здоровій людні стало вкрай важко жити, ця підробка, цей фальшивий світ, який застиг на межі між життям і смертю, приречений на нескінченну руйнацію і вмирання, через мистецтво шукає свій порятунок. І саме тому поєднуються кіно і література: стає все більше вдалих екранізацій, навіть екранізації коміксів й анімація з кожним роком все більше просякнуті психологізмом, а література вдало бере на озброєння кінематографічні прийоми монтажу, кадру, сюжетного плетива. Це має бути запорукою майбутнього відродження.

Тільки глибинні міфічні енергії життя можуть «зігріти» і дати сили творити, бо смерть без відродження, сірість чи небуття або «серце Імперії» — «холодний вогонь», а життя — це жар, який у казці може розквітнути чарами на долонях, а в реальності сяяти в глибині очей кожної людини нашого світу, вільної духом.

Яна Стогова

Додаткова інформація

Коментарі до статті

Марічка


Так, справді класна книжка. І не тільки для дітей.
Настасья


!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Дмитро


До рецензента.
Наша відповідь "Піратам Карибського моря" чи щось таки інше?
Ольга Кай


З «Піратами Карибського моря» там спільного, мабуть, лише чорні вітрила «Діаманти» та наявність Летючого Голландця (але Летючий Голландець – це широко відомий образ, який з’являється багато де). Все інше – просто інше.
Марічка


Ага. Ще в "Карибському морі" Джек Горобець, а в "Скарбах" Ярош Сокіл. :)
Ольга Кай


Так, ім'я трохи схоже :)
Але світ принципово інший. І самі пригоди... Для мене "Скарби Примарних островів" - це таке соціальне фентезі із казковим антуражем. Діти побачать у ньому пригоди, дорослі - окрім пригод, саме цю соціальну й філософську складову.
Це моя думка, звичайно.
Хтось із читачів, напевно, побачить щось зовсім інше.
Дмитро


Дякую, Ольго і Марічко, за змістовні відповіді.
Подумав, що це чергове намагання "розкрутити піратську тему" на хвилі виходу четвертого фільму.
А чорні вітрила, наскільки мені відомо, здавна належали піратам. :)
Споглядач


По темі рецензії.
Прочитав першу частину "Скарбів Примарних островів" пані Дев'ятко.
Навіть не думав, що в Україні є така якісна, навіть міфологічна фантастика. Дуже вдячний авторці і чекаю наступні книги трилогії про "Скарби...".
Наталія Дев'ятко


Дякую, пані Наталю, Вам і Споглядачу за високу оцінку мого роману.
Й усіляко підтримую Вашу позицію, Наталю, тому мій коментар буде лише один. Якщо на нього захочуть відповісти, то зможуть це зробити на моїй приватній сторінці.
Іван


Прочитав початок на сайті "Богдану". Мені вже не цікаво. Навіщо нахвалювати таку фігню?
Наталя Марченко


Пане Іване! На сайті видавництва "Навчальна книжка -Богдан" я знайшла лише ось цю анотацію:
"Піратський капітан Ярош Сокіл отримує зачаровану карту, на якій вказано шлях до скарбів Примарних островів. Але карта зникає: малюнок проявиться знову, коли він збере нову команду. Знаходячи для команди як людей, так і давніх чи зачарованих істот, дехто з яких був йому ворогом, Ярош все більше наближається до покинутої через поразку справи – боротьби з безіменною Імперією і білокрилою Химерою, яка майже повністю знищила піратське братство".
Якщо Ви читали тільки це, зайдіть у найближчу книгарню й погортайте книжку, - текст точно кращий за цю анотацію :)))
Олена


Ні, таки анотація виглядає краще за сам текст:)
Це кидається у вічі з перших рядків тексту:
"підперезаний соковито-багряним поясом" (?)
Російською це звучить нормально: "сочно-багряным", та українською кажуть "насичено-багряним "
"Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі." Уже й писала б :"стояла людина":)
І взагалі — читати нудно. Написано пафосно і нецікаво.
Юрій


Пані Олено, а далі фрагментів, викладених в Інтернеті, Вам слабо прочитати?
http://gak.com.ua/creatives/1/9302
Іван


Наталю! Це зараз на сайті "Богдан" уривок прибрали. Але він там був! І я його читав. Не треба думати що є такі ідіоти, що переплутають уривок з анотацією:)))))
До речі, до цього часу твір є тут: http://samlib.ru/h/hishnaja_p/skarby.shtml
Кому хочеться, той може ознайомитися з цією фігнею:)))))
Яна


Дякую Іване, за посилання на фрагменти з другої і третьої книги!
Раніше їх в Інтернеті не було.

Дуже хочу прочитати далі, дізнатися, як це Герда дійшла до такого життя, що стала міністром у Химери.


Ще раз дякую!
Споглядач


"Ні, таки анотація виглядає краще за сам текст:)
Це кидається у вічі з перших рядків тексту:
"підперезаний соковито-багряним поясом" (?)
Російською це звучить нормально: "сочно-багряным", та українською кажуть "насичено-багряним "

По-перше: фраза "підперезаний соковито-багряним поясом" більш притаманна український мові, аніж калька з російської "насичено-багряним".

По-друге, професійним інтернет-знавцям якостей текстів достатньо прочитати тільки першу фразу, аби зробити висновок про якість усього тексту, а професійним супер-інтернет-знавцям якостей текстів вистачає навіть анотації, як-от шановному "читачу" пану Івану.

А вам, шановна пані Олено, треба ще трошки довчитися, бо ви ж таки дочитали до п'ятого абзацу тексту: "Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі", щоби зробити свій незаперечно-професійний висновок: "Уже й писала б :"стояла людина":) І взагалі — читати нудно. Написано пафосно і нецікаво."

Хтось з великих письменників колись сказав, що неуважний читач для його книги не потрібен. Якби ви були більш уважнішим читачем, шановна пані Олено, то з'ясували би, що вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі, тієї істоти, яка людиною не є.

А щодо "пафосно", то для можливості подальшого продовження нашої з вами розмови треба спочатку визначитись з терміном "пафосно" (що ви хотіли цим сказати?). Бо використовування вами "розумних" слів без розуміння іхнього смислу таки притаманне отим професійним інтернет-знавцям, яким не нудно й цікаво читати "визнані у світі" тексти, наприклад, на кшталт http://litakcent.com/2011/06/21/ukrajinske-fentezi-na-eurocon-2011/comment-page-1/
Олена


Споглядаче, як агресивно ви відповідаєте! Тобто цей "шедевр" можна тільки хвалити? Ну і хваліть далі самі себе! Питань більше немає.
Оксана


Ні, не обов'язково хвалити. Але про книги зазвичай розмовляють після того, як їх читають, а не до.
olenka


"Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром" Геніально! Чи не так?

До того ж в тексті надто багато описовості, зворотів. Речення довгі. Дітям таке зазвичай читати нудно.... Дитячий (та й дорослий) текст має захоплювати з першого речення...
Оксана


А от інша читачка пише, що у книзі "багато діалогів - читається вона легко". http://gorod.dp.ua/news/64241
То кому вірити?

Ще запитання: на Ваш погляд, для якого віку написана ця книга?

P.S. Класний зворот.
Ярош Сокіл


Та невже? Мабуть, вона не цю книгу читала)
У цій купа крикливих слів, наплетених де треба й де не треба. Це, мабуть, такий собі зойк відчаю через недосяжність справжніх успіхів.
Після цього зойку залишилося довести свою геніальність. Під кількома десятками ніків)))
Яна


Зустрічне запитання: для якого рівня схибленості написана ця книга?))

"Хтось з великих письменників колись сказав, що неуважний читач для його книги не потрібен"

Тільки не кажіть, що тут про велику письменницю йдеться)))
Навіть "письменниця" під питанням, якщо переспівує усім обридлі сюжети. Вигадала б щось своє, та, мабуть, її муза не любить.

"Карта щезла" - це не калька з російської?)))
Ашикава


Ідей в книзі нуль, текст наче терна. Діалоги, якими хтось там захопився, навіть зайві за своєю безглуздістю.
Ольга Кай перехвалила.
Наталка


Та ви що! Це геніально! Абсолютно геніально!
Так схоже на піратів карибського моря, аж до сліз!
Я за пам'ятник Дев'ятко, хоча б "9" у барельєфі!
І не сперечайтесь, нас, фанатів, багато, і ніків нам вистачить!
Читач


"світ, змальованій у книзі «Карта і компас», дуже складний"
Є така приказка: один дурень скаже, сто мудрих не збагне. Той світ не складний, він плутаний. Навіть не хочеться мучитись. Скарби примарних островів... Примарні таланти...
Хванат


Це просто злі люди ругають. Думають, якщо не століца, то погане. Но ми тоже у літературі розумієм. Больше ніж столічні мажори. Я читал уривки і почув серцем, що вони прекрасні.
Чітач нічо не поняв.
Наталя Марченко


Пане "Ярош Сокіл"!
Цілком допускаю, що Ваша думка про дану книжку (як і думка пані Ольги Кай!), цілком слушна. Але, на відміну від Вас, у пані Ольги знайшлося більше одного слова, аби якимось чином висловитися щодо прочитаного :))
Навіть у молодшого школяра відгук на прочитану книжку передбачає хоча б 250 слів! Спробуйте для початку висловити своє ставлення до книжки хоча б у межах початкової школи :))
А якщо серйозно... Якщо насправді "Скарби..." мають стояти не в "Новинках", а в "Під ключ", - надсилайте повноцінну розгромну рецензію. Ми її виставимо.

Зрештою, гадаю, повноцінна серйозна дискусія про стан і перспективи фентезійної та фантастичної літератури в дитячому читанні на часі: є кому писати, є про що писати.
Розпочинайте серйозну розмову!
Ярош Сокіл


Виключно з поваги до ваших спроб все-таки вивести дискусію в літературне річище - дещо напишу, але дуже коротко. Отже.
Сюжет - заяложений, аж капає. Мова - мертва, як єгипетська мумія. Пафосу - аж обкладинку роздуває.
Розумна критика авторці б допомогла, але ж... див. вище. Отакі справи. :(
Ярош Сокіл


...
Що ж до підліткової НФФ, то кожен рік виходить по кілька книжок, потроху розходяться без особливого галасу, потроху обговорюються на форумах. На мою думку, один з найкращих зразків - етнічне фентезі Тараса Завітайла. Не читали? Ближче до казки, аніж до фантастики, але написано непогано, якісно, без надмірного пафосу. Непогана дилогія Малиної - але там, як на мене, то геть нема етнічності. Арєнєв щось зник з обрію, не знаю, чому. Дяченки... на превеликий жаль, це таки перекладна література. Тисовська - дуже, дуже непогано, але водночас й дуже песимістично.

Це було спокійно й серйозно? :)
Споглядач


...
"Що ж до підліткової НФФ, то кожен рік виходить по кілька книжок, потроху розходяться без особливого галасу, потроху обговорюються на форумах."

І "без особливого галасу" щезають у "небутті". Як, наприклад, фантастична книга Росіцького, видана посеред 2010 року. До речі, в ній дуже якісні фантастичні твори саме для молодого покоління. Не ті, що ви зараз друкуєте у журналі "УФО" під виглядом "найкращої української фантастики".
...
Наталя Марченко


Панове, беріть приклад із Марічки Ніконової, чия, як на мене, цікава і перспективна ідея прочитання підліткового фентезі висловлена у статті-рецензії, яку вона надіслала нам замість продовжувати "стосункоманію"!
Споглядач


Запис радіопередачі "Вечорниці" - бесіда ведучої Вікторії Сидоренко з авторкою роману "Скарби Примарних островів" Наталією Володимирівною Дев'ятко: http://us.ua/293580/

Тут можна послухати уривки з книги у авторському читанні.
Igor


Гілка відредагована модератором.
Дивіться звернення модератора у "Дискусійному клубі"
Споглядач


Радіопрограма про книгу Н.Дев’ятко "Скарби Примарних островів"

Радіопрограма "Вечорниці" присвячена книзі молодої української письменниці Наталії Дев’ятко "Карта і Компас".
До програми увійшли фрагменти твору в авторському читанні.

"Карта і Компас" є першою частиною пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих "Скарби Примарних островів" (видавництво «Навчальна книга – Богдан», м. Тернопіль).
В основу твору лягла історія протистояння між безіменною сірою Імперією, створеною Химерою, давньою, майже безсмертною істотою, яка нині займає посаду головного радника Імператора; й останніми з піратських капітанів, які хочуть повернути у світ чарівництво і свободу вибору, а також владу над морями, що раніше цілком і повністю належала їм.

Презентація книги на Шостому Київському Весняному книжковому ярмарку «Медвін» - http://gorod.dp.ua/news/62312
Костюмована презентація на Форумі видавців у Львові - http://www.bohdan-books.com/news/show_342/

Про книгу – http://www.dniprolit.org.ua/books/skarby_prymarnyh_ostroviv
Про автора – http://www.dniprolit.org.ua/authors/devyatko_natalya
Сайт видавництва – http://www.bohdan-books.com/catalog/book_158_2783/

Довжина запису: 29 хв. 56 сек.
Якість звуку: 128 кбіт/сек
Канали: 1 (моно)
Частота дискретизації: 44 кГц

Дата виходу в ефір – червень 2011 року (Дніпропетровське обласне радіо)

http://www.ex.ua/view/10657102
сергій


А районне радіо відгукувалося?
Наталія


Видавництво «Навчальна книга – Богдан» анонсувало другу частину пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих Наталії Дев’ятко "Скарби Примарних островів" - "Кохана Пустельного Вітру".

Розділ 1. "Присяги ночей і світанків"

Ніч йшла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанувши, як хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не забарвили й клаптика неба.
Ніхто не розмовляв, неначе на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в’язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду, дівчинка пішла з палуби, щойно її покликали батьки.
Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще давні – Саїд, Смерть, Харон і Сашко, що теж знав Алю. Маріан і Джонатан трималися разом, наче їм так було легше. Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, її темне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан стояв біля неї, дивився на ту заграву, ніби поринувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своїм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, який кивав, слухаючи тиху розмову Смерті і Саїда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краї червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі.
Навіть зараз одна зі славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум’янець, а темне довге волосся ніхто не заплете у неслухняну косу, та граф розумів, чому її боялися за життя. Аля була втіленням моря більше за інших, сміливіша за своїх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперії, що мала звірині очі, єдина, хто не визнав своєї поразки.
Ричард озирнувся, йому здалося, ніби хтось відчув його думки. На графа дивився Харон, високий, у темному волоссі сивина, та надто молодими були його очі, надто бездонними, мовби не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харон відвернувся.
Ярош знаком покликав друзів, Дін і Сашко підійшли останніми, наче почувалися тут зайвими.
Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля. Дзеленькнули дзвіночки на бубні Саїда, вщух вітер, із шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила, а "Діаманта" неначе зовсім зупинилася, навіть море затихло, не заважаючи їхньому прощанню.
– Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, – тихо мовила Фенікс, і гаряче полум’я розквітло на її долонях. – Ти рятувала мене від мене самої і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоїми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго.
Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав їй коритися, лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саїд наказав їм замовкнути – не час.
– Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, – казала Софія, долаючи сум. – Я мріяла побачити тебе знову багато років, надто нечасто перетиналися наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якої ти не знала.
Софія теж вклонилася, полум’я в руках Фенікс заграло золотавими відтінками.
Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім’я, її голос здригнувся, полум’я посиніло, і мовби штормова ніч хвилювалася на долонях Фенікс.
Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до її пам’яті, зрадивши море і перейшовши на бік Імперії. Полум’я стало зеленим.
Коли капітани підвелися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Він заплющив очі, аби не бачити, як усі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме.
Наталія


– Пробач мені, Алю Вороняче крило, – ледь чутно сказав він. – Пробач мені, що не дотримав слова, пробач, що зрадив тебе, відправивши друзів на тортури, пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя.
Зашипів вітер, приймаючи його слова, мов клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих моря. Хлопець відчув, що нічого сказати не зможе: надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні морю.
Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, а полум’я офарбилось чорно-золотим.
– Алю, ти була не піратським капітаном – ти була чарівницею, – дивлячись на зірку, наче то душа Алі, говорив Ярош. – Ні, ти не була, ти є. І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття, я відшукаю тебе.
Полум’я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді згас і він.
Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саїд награвав, повільно, причаровуючи, а Софія і Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків молодого кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум’я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, мов розпечене жерло вулкана, і тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилося у невидимому вогні.
Саїд опустив бубон, а прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узяв до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харон і Смерть відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саїд зосталися там, де стояли.
Від дотику чаклуна тканина зайнялася вогнем.
– Присягніться, – тихо, але твердо мовив Ричард. – Присягніться зараз попелом вашої товаришки, що помститеся Імперії за її загибель, що зламаєте білі крила Химери, а очі звіра-столиці потьмяніють, – його погляд плив, зазираючи в душі колишніх побратимів. – Присягніться, що чорні статуї оживуть і залишать площу, де їх ув’язнено, – ці слова дісталися на долю Ажи де Сентана, він опустив очі. – Присягніться, що не зрадите, як зрадили колись, що не схилитеся, як схилилися.
Він чаклував, але тут його чари були безсилі. Ніхто не відгукнувся на заклик графа, ніхто не нагадав йому, що він сам стояв на колінах перед білокрилою Химерою. Та жоден з них і не зміг би дати слово, яке вимагав від них Ричард, навіть Ярош.
– Боїтеся, – осміхнувся Ричард, прапор обернувся червоним птахом і злетів на щоглу, а там знову став піратським прапором. – Шкода.
Яснішало небо на сході.

Прочитати повністю перший розділ другої частини трилогії можна на сайті видавництва – http://www.bohdan-books.com/news/show_398/
Наталя Марченко


На "Скарби Примарних островів" зробили бук-трейлер.

Дивитись тут - http://budny.te.ua/skarby-prymarnyh-ostroviv-buk-treiler/
Наталя Марченко


Рецензія на книжку Тимура Литовченка "Зібрати команду" (16.10.2011) див.:
Літературний форум. - Режим доступу : http://www.litforum.org/index.php?r=18&a=5559
Наталя Марченко


Ще низку відгуків і рецензій на книжку містить однойменний розділ сайту "Літературна Дніпропетровщина" - Режим доступу : http://www.dniprolit.org.ua/archives/category/review/page/3
Споглядач


Фан-трейлер за мотивами трилогії "Скарби Примарних островів":

http://www.youtube.com/watch?v=8ksYf7KAP-s
Дарина


Скажіть, будь ласка, хтось знає, коли вийде друга частина?
Першу презентували на "Медвіні" торік, а на цьому - глухо.
Там взагалі якесь макраме і бісероплетіння замість книжок. :)
А на сайті видавництва тільки перший розділ й обіцянка, що книга скоро буде. Вже не один місяць... :(
Оксана


Друга книга вже є. І вона дуже гарна. А ще вона товща. :)

Дивіться тут:
http://bukvoid.com.ua/events/pesentation/2012/04/30/102200.html
Дарина


Дякую, що відгукнулись.
На сайті видавництва теж уже є.

http://www.bohdan-books.com/catalog/book_147_3712/

Справді гарна...
Наталя Марченко


Вітаємо Наталю Дев'ятко з видруком нової книжки!!!
Чекаємо відгуків і рецензій на новинку від прихильників її творчості!
Наталя Марченко


Читай також:
Рєпіна, Ольга. Психологічні особливості сприйняття підлітком романів-фентезі на прикладі творів Наталії Дев’ятко // Навчальна книга - Богдан. - Режим доступу : http://www.bohdan-books.com/news/show_732/
Яна


Цікава рецензія на цю книгу від Дарини Пилипенко на "Книжковій Скрині"
http://bookchest.livejournal.com/3412.html
Читач книжки


Всі, хто бажає послухати першу частину трилогії "Скарби Примарних островів" у авторському виконанні, можуть скачати:

http://www.ex.ua/81112770?r=82521

або http://toloka.hurtom.com/viewtopic.php?t=54051 (в обговоренні є багато цікавих ілюстрацій Али Марковської).