А до того... До того діти боронили ображеного дворового пса Горіха, гралися у футбол і розбили вікно, а перед канікулами примудрилися скупати в багнюці дівчинку з їхнього двору. На неслухів ображаються сусіди, скаржаться вчителі... Одним словом, життя у близнюків дуже насичене, і саме з ними нам пропонують зазирнути у чарівний світ, який є невід’ємною частиною нашого.

Якщо такі провідники вам подобаються, то не треба зволікати: гайда у дорогу. Бо за всі ці вчинки (кожен з яких, звісно, можна пояснити!) близнюків карають не забороною грати на комп’ютері або відмовою у солодощах, як вони припустили, а «засланням» до бабусі і дідуся в село.

І ніхто ж не припускає, що в їхньому віці батько був іще тим неслухом. Але про те дітям оповідати зась, і не обмовляйтесь, а дід і бабусі не такі й прості люди, як здаються.

Хоча... Кожна таємниця є таємницею тільки до певного часу. І вже скоро близнюки дізнаються, як їхній батько по всіх усюдах шукав скарби. Хто ж не захоче повторити цього літа батьківські подвиги і таки відшукати сховок із цінностями? Тим паче, що скарби таки можуть існувати. Неподалік залишилися руїни панського палацу, на який напали розбійники, і, за легендою, господар так і не відкрив їм, де сховав свої багатства, на подив дітей, обрав смерть.

У селі Нестор і Соломія одразу знайомляться з місцевими дітлахами – Петриком, Юрком і Ганнусею, і разом створюють ще ту команду шукачів пригод. І міські діти нічим не поступаються сільським, чи навпаки. Якщо діти активні, сміливі і розумні, не має значення, де вони живуть. Але, як виявилося, дружити можна не лише з людьми...

Спочатку ніщо не віщує небезпеки, і перша пригода цілком реалістична, та від того не менш цікава – це вранішня риболовля. І хто на такій не був, навіть уявити не може, наскільки це неймовірно – ловити рибу на світанні. Хоча і до панського обійстя треба завітати, якщо не за скарбами, то аби довести свою сміливість.

Але пригоди тільки починаються, і вже вночі близнюки знайомляться з істотою, яку раніше шанували в кожній господі. У цій книзі Домовик має своє помешкання в хаті, до якого можна потрапити через шафу, і просто обожнює ласувати цукерками.

Водночас Домовик напрочуд прогресивна чарівна істота. Від нього часом можна і таке почути:

«– Я, звичайно, можу відкрити їх [двері] і ввійти всередину, – замислено промовив Домовик. – Але подібна поведінка суперечить нашій домовиковій етиці.

– Хіба є така етика? – не повірив хлопчик.

– Звичайно, є! – гордовито відказав той. – Теперішній світ – не завада усталеним багатовіковим нормам толерантної домовикової поведінки» (С.54).

Є у творі ще потерчата, русалки, нявки, нереїди, водяники, вояки-ропухи у людський зріст, брат Хатнього Господаря – Дворовик, Водяний Цар, дивний Пацючий Повелитель, мудрий Старий Ворон і ще багато інших.

Кожен зі своїм характером, думками і вчинками. У кожного є свій інтерес.

І найбільше продумує свої дії злий чаклун Старий Крачун, лютий і підступний, дуже сильний чорний чаклун Середземномор’я.

А якщо ви не вірите у злих чаклунів, посилаючись на те, що на дворі нове століття, а навколо купа електроніки, то робите ту саму помилку, що й Нестор.

«– Звідки він узявся? – отетерів хлопчина. – Надворі двадцять перше століття: комп’ютери, Інтернет, мобільні телефони і все таке інше... А ви говорите про якогось чаклуна.

– Ну то й що? – вступилася Соломія. – Хіба Інтернет та комп’ютери стоять на завади ліходям-чаклунам?» (С.19).

І важко не погодитися з логікою дівчинки, бо прогрес не рятує людство від лихої магії, бо це не магія лиха, а люди, які нею користуються.

Виявляється, що про людей, схожих, мов дві краплі води, йдеться у старовинному пророцтві. Про те відомо домовику, але знає про пророцтво і старий Крачун, бо його воно щонайперше стосується. Тільки чи дістане снаги їм боротися з цим підступним злом? Наскільки жорстокий Крачун, стає зрозуміло від самого початку, і чуже життя для нього нічого не вартує. І ще він дуже любить гратися з іншими, даючи їм примарний шанс на порятунок...

От тільки зло йде від самих людей. Якби люди не сварилися в хаті, домовики не чинили б безлад, так караючи своїх господарів. І якби люди не були такими бездумно жорстокими, не збирав би Крачун речі, «котрі стали причиною десятків, сотень смертей» (С.61). Хіба таких скарбів прагне дитяче серце?..

Близнюки дуже різні за вдачею, і коли Соломія надзвичайно близька до природи, то Нестор аж надто захопився комп’ютерними стрілялками і занадто часто прагне доводити свою правоту. Але ані скептицизм брата, ані чуйність сестри не дають гарантії, що їм не загрожуватиме небезпека. У кожного з них є свої, особливі, випробування, кожен припускається помилок, які треба обов’язково виправити. Ніхто з їхніх недоброзичливців і не зважить на їхній юний вік. Якщо наважився стати частиною такої історії, то даремно скаржитися, і за всі свої вчинки треба бути відповідальним, бо знайдуться ті, хто спитають за зроблене.

Події одразу починають розгортатися з шаленою швидкістю. Нестор і Соломія мандрують лісами і болотами, під водою і під землею. Їм вдається політати у кареті, запряженій метеликами-одноденками, яких тримає сонячна волосінь, та навіть помандрувати у минуле на триста років назад! І, звісно, вони неодноразово ризикують своїми життями, свободою і майбутнім.

Як не схожі на мультяшних персонажів чаклун Крачун та Водяний Цар, так само не кіношні пірати і работоргівці. І невже може бути доброю людиною той, хто так розмовляє з дітьми:

«– То ви також пірат? – Ганнусине запитання прозвучало наївно та смішно. Звісно, пірат! Хто ж іще може гасати морем без прапора на кораблі з гарматами та озброєною до зубів командою і спокійнісінько купувати-продавати людей, ще й погрожувати спалити свого ворога? Тільки пірат!

– А на кого я по-твоєму схожий? – примружився капітан Кіріакос.

– Ну... не знаю. Може, на моряка... – розгубилася дівчина. – Справжнього моряка, не пірата, – уточнила вона.

– Пірати також є справжніми моряками, – пояснив капітан. – Але годі балачок! Хто ви і за чиєю намовою сказали Арбалету, що саме я підіслав вас на його корабель? Попереджаю: брехні я не терпітиму і не панькатимусь з вами – щогли високі, а море за кормою – не мілке... Зрозуміли мене?» (С.123).

І це не єдина погроза від цього капітана на адресу дітей.

В усі часи люди, наділені владою, не є цілковитим уособленням добра, і це теж надає твору реалістичності.

Та хіба було б таким цікавим літо, проведене за комп’ютером? Ніколи в житті!

Язичницький світ потойбічних істот пронизаний християнськими мотивами. Зібрані бабусею Тонею цілющі трави святять у церкві. Бабуся і розповідає дівчинці, що до церков дерева, річки, сонце та все живе наділяли божественною силою і тому молилися природі.

Або, наприклад, щоб порятувати русалку від її долі, треба її охрестити. Хоча це спрацює лише тоді, коли русалка стала такою нещодавно. Надалі треба шукати зовсім інший спосіб, який має прадавнє походження.

Ви ніколи не замислювалися, чим була для наших пращурів, наприклад, піч? По-суті, це місце, де мешкає вогонь, де завжди підтримується життя, де воно оновлюється, це серце оселі. Саме тому в багатьох казках піч – річ магічна, наділена особливими властивостями. Але і самої печі мало для того, щоб досягти бажаного.

Чим серйозніші зміни мають відбутися, тим більше нюансів треба врахувати. Це споконвічний закон чарівництва, який діє як для світлої, так і для темної магії. Тому і для доброго дійства треба виконати багато умов, і в самого Крачуна є лише один шанс отримати бажану владу над усім світом і чарівних істот, і людей.

За його волею сіра хвиля ненажерливих пацюків повінню змете все, що опиниться перед ним. І люди теж не виживуть у тій навалі. А коли живе зникне, світ заллє мертвим бетоном та асфальтом, на якому у чаклунському видінні місто «вбивалось у землю здоровенними залізними стовпами і піднімалося вгору ресторанами та казино, барами та аукціонами... І посеред всього цього бетонно-неживого царства на золотому троні розсівся чоловік у плащ-палатці. Він вже віддає накази. Він вирішує: кого вбити, а кого – відіслати у рабство, кого озолотити, а з кого – здерти останню одежину! Він владарює цілим світом!» (С.65).

Так буде, якщо не завадити підступним задумам. А починається така влада з нерозуміння важливості живого і прагнення розваг.

Зрозуміло, що знайдуться ті, хто стане у чаклуна на дорозі. А от чи вистоять вони у цій боротьбі, чи зможуть досягти успіху, об’єднавшись, від багато чого залежить.

Ця книга багато чому вчить: бути вірним, сміливим, добрим, щедрим, відповідальним. Вона навчає шанувати природу, пам’ятати про своє минуле, боротися, прощати і навіть жертвувати собою заради інших. У яку б халепу ти не потрапив, не зневірюйся, бо якщо ти щирий з іншими, друзі знайдуть можливість тобі допомогти.

І ніякі цукерки не йдуть у порівняння зі щойно зібраними суницями! Оце і є смак справжнього, вільного життя, навіть якщо над цілим світом нависла смертельна загроза. Бо інакше навіщо рятувати світ, як не для радості і щастя?..

Я отримала велике задоволення від читання цієї книги, переживаючи пригоди близнюків та їхніх, таких різних, нових друзів. А ще книга настільки кінематографічна, що часто мені здавалося, що я дивлюся захопливий пригодницький фільм.

Ця книжка має відзнаку - «Коронація слова – 2011».

Також дуже люблю книжки медитативні, котрі потребують від читача співпереживання і великої роботи душі та розуму. Як скажімо "Габріель і сталевий Лісоруб» Марини та Сергія Дяченків.

Щонайперше у цій книзі на себе звертають увагу неймовірні ілюстрації. Вони створюють відповідну атмосферу і дають зрозуміти, що перед читачем незвичайна книжка. Від неї не треба чекати карколомних пригод чи модного гумору, без якого не обходиться нині майже ніяка історія для дітей, особливо якщо це казка.

Можу одразу сказати, що таких книг небагато не лише в Україні, але й в Європі.

Чому саме в Європі? Бо дія відбувається не у нас, а у Східній Європі, на що вказує антураж і деякі деталі: католицький храм з органом, північні ліси, які поступово знищуються людьми, хлопчик на ім’я Іванко... Твір знаходиться на перетині культур і на перетині світів, і не лише по відношенню до нашої дійсності, але й у казковому аспекті також.

Габріель – кентавр. Він єдиний, хто не втік з нашої планети, коли владу на ній поступово почали здобувати люди. У той час, коли дорослі збиралися у подорож, а чарівний летючий вітрильник чекав на відправлення, малий Габріель образився на заклопотаних дорослих, сховався, заснув і проспав три дні і три ночі. А щойно прокинувся, виявив, що залишився у місті кентаврів сам. Дорослі полетіли, бо не могли більше на нього чекати, інакше б загубилися і ніколи не дісталися місця призначення. Вони зоставили Габріелю настанови і зобов’язали вчитися, щоб виріс освіченим кентавром, за яким вони колись повернуться.

Чи справдиться ця обіцянка, невідомо, але час невблаганний. Поки Габріель вчився у кентаврійській школі, паралельно опановуючи гру на флейті, арфі і сопілці, товаришував з білками, лисицями, ведмедем та іншими лісовими створіннями, за межами його лісу люди також опановували ремесла, швидко виростали людські міста.

Зрозуміло, що колись ці два світи мали зустрітися. Місто кентаврів заросло чагарником, посеред площ і залів тепер височили дерева, звірі розучилися розмовляти, а Габріель так само був за ліком кентаврів ще дуже юним. І якось Габріель врятував хлопчика, який ледь не замерз у лісі.

«Стережися людей!» – заповідали кентаври. Але Габріель порушив цей завіт, не зважив на небезпеку, про яку попереджали пращури і лісові звірі та птахи. Він сам іде в місто, почувши чарівні звуки органу, й опиняється на ще одній межі між світами: між світом природи, язичництвом, міфологічним, сакральним простором і світом релігії, норм і правил, які неможна порушувати, бо інакше станеш ізгоєм у людському суспільстві. Природний світ і створений заради регламентації суспільних відносин, а між ними – музика, яка надихає мешканців обох світів. Хиткий місток між світами...

Габріеля не пустили до церкви, де грав орган і чарівно співала сирітка Ганнуся, але йому вдячні за порятунок Іванка і пропонують залишитися в місті. Габріель погоджується, бо прагне нового досвіду і вірить людям, хоче їх зрозуміти.

Невеличка за обсягом книга дуже неоднозначна, вона схожа на верхівку айсберга, і наскільки багато виявиться під водою, залежить від інтелектуального та емоційного розвитку читача. Цей твір не фентезі і не казка, а скоріше притча про людську сутність.

У ньому гарно показано, як під впливом суспільства та його стереотипів і ставлення до чужого, під дією підсвідомого страху перед іншим, не таким, можуть на гірше змінюватися навіть добрі і щирі люди. І тому батько Іванка, отримавши владу над Габріелем, коли запряг його замість коня, дуже швидко забув, що перед ним не тварина, а особистість, і навіть подумував сп’яну, чи не продати його.

Або коваль, який не хотів лагодити причандалля містян, а мріяв кувати зброю для війни. Його прагнення втілюється у металевому Лісорубі, який є ворожим до всього живого і гарного. Це неймовірно сильний і злий образ – втілення прадавньої люті і справжньої темряви. Випустивши її у світ зі свого серця, надто важко позбутися і майже неможливо перемогти.

Щоб здолати таке зло, потрібна сила не лише людського світу. Музикою і співом, ризикуючи своїми життями, Габріель, Іванко і Ганнуся заманюють оскаженілого Лісоруба подалі від міста, щоб врятувати людей, які можуть загинути від його сокири.

Сила сміливості і людського духу оспівується у цій філософській казці. А ще у ній напрочуд гарно показано, що і зло, і добро – зернятка, які до часу сплять у людській душі. І лише самій людині вирішувати, яке з них вона поливатиме й оберігатиме від буревіїв, а яке вирве, борючись зі ним, наче з бур’яном.

Відчуття від прочитання: ніби зустрівся зі справжньою казкою, яка пройшла крізь віки. Хотілося б побачити гідну екранізацію цього твору або анімаційну версію.

Книжка також має відзнаку - «Коронація слова – 2005».

Також мені до душі книжки, котрі відкривають читачеві глибини (а інколи – безодні чи прірви) людської душі. Як ось "Вежі та підземелля» Марини Соколян.

Підзаголовок цієї книги – «притча-фобія», хоча особисто я назвала б цей твір філософською притчею. Твір поділений на три розділи «Барон», «Похід» і «Валдарра», кожен з яких присвячений психологічним проблемам, думкам і враженням головного героя.

Книга складна за структурою. У світі, де відбуваються події, є чарівництво, але воно чітко не виражене, й часом здається, що ніякої магії немає, її підмінюють собою людські забобони. Сила думки велика, і ще невідомо, з чим важче боротися – з магією, чи з самовпевненістю та обманом.

У цьому світі не існує добра і світла, хоча іноді здається, що темряві, страху і відчаю протистоїть щось добре. Доброта фальшива, але, щоб це осягнути, потрібно пройти шлях до кінця і зрозуміти, що ні зло, ні світло не можуть стати твоїм притулком. Це дуже складний вибір, який може заплутати будь-якого, і, щиро кажучи, у творі я не побачила жодного героя, який зробив би правильний вибір.

У творі три основних лінії: дві суто філософські, й одна подієва, але й філософська водночас, тут філософія показана через думки і вчинки. Дві світоглядні системи, які проявляються у вигляді релігійних ідей, борються між собою. Кожна з цих систем має свій голос, свої священні тексти, і якщо спочатку ці вставки сприймати складно, згодом розумієш, наскільки міцно вони вплетені у малюнок оповіді і подій.

З одного боку філософію умовної темряви представляють Арод та Ісу, «брати ненароджені, цар і пророк». Їхнє божество – Небо, а Земля – колиска брехні і розпусти. Люди поділені на касти, і вища каста недоторканна, життя нижчої ж нічого не варте. Тільки кривава відзнака, кров представника вищої касти, дана з доброї волі, може змінити долю людини, яка народилася серед нижчих. Страх перед Темним Володарем виховується з дитинства і потім керує всім життям людини.

З іншого боку – жриця, яка сповідує гармонію музики життя. Це складна філософія, але вона неймовірна у своїй деталізації. Світ уявляється арфою, яка грає нескінченну музику, а кожна людина – частина її. Немає добра і зла, є мелодія, лейтмотив, а життя відбирати в інших не можна, бо тоді приймаєш на себе мелодію вбитої тобою людини.

Кожна з цих світоглядних систем прагне владарювати над світом, кожна з них хоче заволодіти ще однією душею, знайти в особі читача однодумця і вірного союзника.

Наведу лише по одній думці, закодованій у цих вірах.

«Той, хто шукає гармонію сили, щасливий певністю, виповненням свого активного начала, перемогами і звершеннями. Той, хто прагне гармонії гнучкості, щасливий плинністю, спогляданням, тишею самодостатності, мудрістю взаємопроникнення. Той, хто поєднує в собі силу і гнучкість, найчастіше нещасливий, бо не знаходить втіхи ні в борні, ні в спокої. Називають таких – люди міжладдя чи, інакше, приблуди. Ті ж, хто не має ні сили, ні м’якості, несуть спустошення собі і світові. Називають їх – люди безладдя або руйнівники» (С.17).

І вже від борців із Темним Володарем:

«Чотири чесноти повинні ви віднайти в собі, чотири висоти сягнути для того, щоби відкинути земне і наповнити серце світлом. Перша чеснота – страх. Лише глибокий правдивий страх викарбовує ту безодню, яка чекає на відступника. Адже лише той, хто боїться покарання, вартий нагороди. Страх – це вказівник, який не дозволить вам помилитися, обравши шлях, що веде до підземель. Друга чеснота – нещадність. Той, хто вміє завдавати болю, допомагає братові своєму відректися від земного, від тілесного – джерела бруду і спокус, що відвертають від правди. Третя чеснота – зневага. Обраний Небом не повинен знатися з нижчими за себе, аби не забруднитися їхніми мерзенними бажаннями, не принизити себе в очах братій та Небесних прелатів.

Четверта чеснота – зречення. Аби вірно служити Небу, ви повинні зректися задоволень, зректися надії, милосердя і справедливості, бо вони є звабливими пастками Темного, котрий чекає на узбіччі» (С.28-29).

Подумали, що зрозуміли, на чий бік стати у цій світоглядній суперечці? Повірте, дуже легко помилитися, роблячи висновки так швидко.

Важко іти дорогою свого життя... Між вежами і підземеллями, між страхами і мріями, до свободи, хай вона і виявиться пасткою... У цьому творі немає однозначності, і чим більше замислюєшся, тим складніше сприйняття кожної ситуації.

Головний герой – юнак Анджа родом з нижчої касти, який мріє про криваву відзнаку і тому видав себе за позашлюбного сина барона Черенбера. Сам барон теж непростий, про нього розповідають, що ця жорстокосерда людина не має жалості і співчуття. Він убиває, катує, знущається над нижчими за себе. І, зважаючи на те, що довелося пережити головному герою, у цю характеристику беззастережно віриш.

Але згодом починаєш сумніватися, чи насправді все так однозначно, задавати запитання, чому барон став таким, що насправді у нього на серці, про що він думає і що пережив сам. На жаль, зазирнути в думки барона немає можливості, і тут вдумливому читачеві доведеться самому шукати відповіді на свої запитання, і в тому теж зачарування цієї книги.

І є у цьому світі символ – далеке місто інтелектуалів, майстрів, митців. Вороже місто, яке потрібно спалити за будь-яку ціну.

Валдарра, місто за червоними стінами, – мрія, недосяжна, повна світла і барв. І коли головний герой потрапляє туди, то справжня Валдарра вражає своїм істинним обличчям. Я не буду розповідати, що саме побачив там юнак, з якими думками прийшов і що з ним там сталося, але у барвах нерідко ховається фальш, і коли приходиш зовсім з іншого світоглядного простору, її видно. Фальшива краса часом буває більш небезпечна, ніж мисливець, який полює на невірних у їхніх страхітливих снах.

«Книга, здавалося, була завжди. Вона виникла із сонячних променів, з грубих дощок комори, постала з брудного дрантя та уламків старого орала. Малий знайшов її, ховаючись у кутку комори від гніву діда Лема, коли той сердився, вкотре обіцяючи вигнати мамку і малого з хати. Він завжди починав горланити, коли вертався з корчми. Мамка ще казала малому, що дідові там наливають злидво – питво, від якого навіть сумирні шаленіють, мов дикі свині весною. Малого те не втішало – свиней він боявся до корчів» (С.4).

Такий вхід у цей світ: зробиш крок, і за тобою зачиняються двері, і вибратися з лабіринту мороку і страхів можливо лише, пройшовши шлях повністю, відгукнувшись серцем і розумом на те, що побачиш і відчуєш.

Ця книга – випробування і для читача. Хтось втече від неї, підсвідомо відчувши, що нині заслабкий для таких психологічних випробувань. Хтось пройде шлях гідно і здобуде новий емоційний досвід, краще зрозуміє самого себе. А хтось знову і знову повертатиметься до тексту, шукаючи, де ж збився зі шляху, що книга досі його не відпустила.

Але у будь-якому випадку, цей твір викликає емоції і думки, і це його найголовніше призначення.

Книга також відзначена - «Коронація слова – 2005».

Наталія ДЕВ'ЯТКО,

 м. Дніпро.