День пам'яті Астрід Ліндгрен
28 січня 2021, 14:44   Автор: Оксана Шалак

«У МЕНЕ ДУША НЕ НА МІСЦІ, КОЛИ Я НЕ ЗНАЮ, ЩО І ЯК З ТОБОЮ…»

Чи можете уявити, що Ви листуєтеся з Астрід Ліндґрен?

Про що Ви їй написали б?

Певно, перш ніж розпочати першого листа, подумали б, про що їй цікаво читати і чи цікаво взагалі…

Але зараз мова про листи 12-річної дівчинки, яка звертається до улюбленої письменниці. Та ще й не просто так, а з проханням допомогти отримати головну роль у фільмі («Я могла б зіграти Пеппі», але зараз хотіла б знятися у фільмі за книжкою «Білий камінець» Ґуннель Лінде, «я знаю, що ти впливова»)… Цей перший лист, очевидно, обурив письменницю, бо Сара Юнґкранц (а це саме вона наважилася писати ТАКЕ) не зберегла відповіді і вже наступного разу каялася і картала себе – гірко і зовсім не по-дитячому…

Астрід Ліндґрен, яка тисячами отримувала листи від читачів – маленьких і дорослих, вважала надзвичайно важливим, щоб вони отримували відповідь. Переважно це були листи, які не вирізнялися оригінальністю, – листи про захоплення її творчістю. Листи школярів, що писали, виконуючи завдання вчителів, або малюнки у конвертах – із дошкільних закладів. Письменниця чемно відповідала.

Листів Сари Юнґкранц в епістолярії Астрід Ліндґрен чимало – разом із відповідями їх вісімдесят. Але суть зовсім не в кількості, кількість тільки засвідчує, що обидві адресатки були небайдужі у своєму виповіданні думок, незважаючи на те, що різниця у віці була чималенька – понад 50 років.

Сара Юнґкранц – емоційна, палка, бунтівлива натура, схильна до рефлексування. Дівчинка виросла серед насильства і постійно стикалася з ним, їй було непросто у світі, бо й сама вона – з одного боку самотня й розгублена, з іншого – амбітна і невдоволена собою. Утім, саме в ній Астрід зуміла розгледіти «споріднену душу»: «Ти належиш до тих людей, які вміють відчувати, хвилюватися і думати-журитися, ось тут ми з тобою споріднені душі». Саме через Сару і листи до неї ще раз можна побачити Астрід Ліндґрен – не стільки письменницю, що розкриває секрети своєї творчості, як напрочуд чуйну і співчутливу людину, яка вміє підбадьорити, порадити, утішити, яка вміє БАЧИТИ дитину, так і не побачивши її жодного разу!

Вражає, що Астрід загалом майже не розповідає про себе, за винятком кількох принагідних випадків, де вона скрушно (а наприкінці – самоіронічно) зауважує: «Я згадую свою молодість, як щось безнадійно сумне й безпросвітне (а дитинство – як суцільне світло). Мені старість ще не завдає проблем, оскільки, слава Богу, я маю міцне здоров’я, хоч тяжко дивитися, як багато людей страждають. “Останній квартал – найгірший”, – завжди твердила моя мама. Ну от, можна сказати, що я тебе підбадьорила!».

Замолоду Астрід справді настраждалася: у неї був роман із набагато старшим чоловіком – батьком її шкільної приятельки, головним редактором газети, де вона почала працювати після школи. Вона потайки народила позашлюбну дитину, перебравшись із рідного містечка Віммербю до Стокгольма. Цей болісний досвід додавав знань і вміння розуміти чужу душу. Власне, уже з перших листів Сара перестала бути для Астрід чужою. Письменниця, яка на той час вже мала онуків, з такою увагою ставилася до своєї юної читачки, як могла б ставитися до найріднішої людини. Вона розпитувала, заохочувала, втішала, підбадьорювала, заспокоювала, картала, вмовляла… Але коли відчувала, що занадто тисне, одразу тактовно відступала.

Власний досвід завжди був напохваті, і коли Сара розчаровувалася, коли бунтувала, коли потерпала, бо батько «лупцював», а мама не захищала, одна з найвідоміших на той час письменниць не боялася згадати свою неприкаяну юність – і це додало певності: «Коли мені минуло19–20 років, я хотіла покінчити життя самогубством <…> я погано харчувалася через безгрошів’я, тож мені не було чого надто радіти життю. Але потім я мало-помалу пристосувалася, і життя мені здавалося досить прийнятним».

А ще Астрід могла бути категоричною і винахідливою. І коли дівчинка написала про перший досвід куріння, вона навіть пообіцяла виплатити їй чималеньку суму (і таки виплатила!), якщо та ніколи не візьме до рук цигарки. А коли юна Сара вжила надмір алкоголю на випускному через нещасне кохання до вчителя, то цим розхвилювала Астрід не на жарт: «Ти не думай, що я читаю тобі мораль – я просто хочу, хочу, х о ч у, щоб ти затямила настільки легко туди скотитися – лише з однієї простої причини: людина може не розуміти, що це небезпечніше за динаміт. Бережи ясний, логічний розум, що в тебе є, не скаламучуй його алкоголем…».

Утім, письменниця давала поради й творчого характеру. Забувши про акторські мрії, Сара надумала написати повість від імені трансгендерної дівчинки (її підліткові творчі пошуки не знали меж!), Астрід же відрадила, якось розповівши, як пише вона сама: «Однак я пишу лише для своєї втіхи, я не думаю про тих, хто це читатиме, коли пишу… Хоч я без кінця щось міняю, переписую, вириваю аркуш, викидаю і пишу заново доти, поки кожне речення стане таким, яким я хочу».

А ще – неймовірно пронизливі рядки про славу і знаменитість, які розкривають дивовижну простоту і людяність Астрід Ліндґрен, її розуміння, для чого в цьому світі потрібна література: «Ти хочеш знати, як це бути ЗНАМЕНИТОЮ? Та розумієш, я цим не дуже переймаюся – а коли, бува, й задумуюся, то ніби це стосується когось іншого. Я не знаю нічого огиднішого за зірковість, що тепер просто процвітає, зате б у в а є приємно, коли розумієш, що комусь у житті стало веселіше від твоїх книжок, я тоді навіть відчуваю задоволення».

І якщо Сара, яка тепер трохи старша за ту Астрід Ліндґрен, що писала їй у 1970-х, захотіла опублікувати свої листи (не цензуруючи і не редагуючи їх!) разом із відповідями своєї знаменитої візаві, то це, мабуть тому, що Ліндґрен для неї – не просто відома письменниця, а водночас наставниця, старша приятелька, і таки рідна душа. В юності дівчина, мабуть, не сповна усвідомлювала це її значення у своєму житті, але час минув, і Сара – колись підліток складної долі, а потім дівчина із непростим характером, усвідомила, хто сформував її як особистість, хто зігрівав добрим словом, хто оберігав від життєвих пасток і рятував у найскрутніші хвилини.

З оприлюдненого листування цікаво спостерігати, як змінюється юна адресатка Ліндґрен, що не тільки під впливом її повістей, а й листів, які «зберігає під матрацом», подалі від стороннього ока, – росте, почувається рівнею для великої Ліндґрен, що не тільки її розуміє, а й любить. Любить безумовною і безкорисливою любов’ю людини, якій навіть не важливо бачитися зі своєю адресаткою, бо БАЧИТЬ вона серцем.

 

Видання «Твої листи я зберігаю під матрацом…» (Київ: Рідна мова, 2019) – одне з небагатьох, присвячених Астрід Ліндґрен і перекладених в Україні. Переклад здійснила відома письменниця, перекладачка-скандинавістка Галина Кирпа. Судячи із синтаксису, лексики – насиченої, барвистої, різностильової, яка відтворює не тільки мовні вподобання самої Астрід Ліндґрен, а й розмовну мову, подекуди молодіжний сленг Сари Швардт, – перекладацька робота видалася непроста. Часто перекладачка залучає діалектизми, неологізми, аби достеменно відтворити тексти незвичайного листування.

Завдяки Галині Кирпі й світлої пам’яті незабутній Ользі Сенюк нині маємо 25 книжок прози Астрід Ліндґрен, перекладених українською. Це величезне надбання – і не тільки літератури для дітей.
Тепер, коли 28 січня минає 19 років, як Астрід пішла від нас, її скромний надмогильний камінь світить і далі своєю білизн?ю із кладовища у містечку Віммербю (провінція Смоланд), де вона неподалік народилася на хуторі Нес. І лунають слова дівчинки, яку Ліндґрен мала за споріднену душу: «Люди кажуть: я люблю свою країну, а я найбільше люблю Смоланд…».

Оксана ШАЛАК,

поетеса, етнограф.


Коментарі до статті