Тетяна Капустіна. "Епоха чародіїв"
6 лютого 2010, 17:55   Автор: Наталя Марченко

Капустіна Т. Епоха чародіїв : Спадкоємиця Легенди / Т. Капустіна; худож. О. Карпенко. – К.: Вид. В. Карпенко, 2009. - 307 с. : ілюстр.

Кожен справжній український «поттероман» десь глибоко в серці завжди сподівався, що колись-то візьме до рук книжку, котра засвідчить, що й тут, в Україні, не обійшлося без магічного співтовариства й який-небудь Волхвоград чи хоча б невеличка Школа чарування ховається таки за сусіднім рогом. А кому не уявлялося, що просто серед літа, замість «обживати» після зими дачу та порпатися в грядках, ти опинишся в обіймах чарівного (в прямому сенсі слова!) парубка й тікатимеш щовечора не до місцевого «клюбу» на провінційну дискотеку, а до справжнього Міста чарівників в пошуках неймовірних артефактів?

Так от: мрії обов’язково збуваються!

Книжка Тетяни Капустіної «Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди» – і є оте довгоочікуване веселе та захоплююче свідчення присутності чарівного серед українських буднів.

Чого тільки не довелося витерпіти чотирнадцятилітній Ангеліні Зайченко, коли в неї з’явилася зведена сестричка Аліса Алісова, що без проблем довела б до сказу Лисицю Алісу, й ні на йоту не поступиться раціоналізмом у найнеймовірніших ситуаціях Алісі Керрола!

А коли ще й виявилося, що власний дід Гордій – Легенда світу чарівників, а ти – його спадкоємиця! Коли дачею літають всілякі Сюдитами та Гетьмани без Голови, а новий симпатичний знайомий – не місцевий парубок, а учень магічної школи Фатоморгана, – хоч-не-хоч доводиться кардинально змінювати ставлення до себе та власних планів на майбутнє.

Ось так звичайна київська школярка Ліна стає часточкою світу чарівників, котрі старанно приховують своє існування від зви-чайників, а читач отримує змогу заглянути на небачені вулички Радогоста, дізнатися про гарбузобол та близько зазнайомитися з поважним товариством Живіна Малдуша та Кирика Золана, опинитися в майстерні справжнього гримла-відступника Ляпсуса та в Чорному замку.

А що сталося з Книгами Світла й Темряви, до чого тут Влас Скибка з Магістрату та чорноокий наглюка Жарім, – я не казатиму. Так само як і не розповім, яким боком красунчика Макса Орлана стосуються мавки та що то таке – листя мелії.

Прочитаєш, – дізнаєшся!

До речі, читати книжку Тетяни Капустіної дуже легко й приємно. «Епоху чарівників» написано доброю сучасною українською мовою, без намагання подивувати читача знанням діалектизмів, ненормативної лексики та спромогою новотворів. Оповідь напрочуд динамічна, гарно скомпонована та прозора. Складається враження, що юна авторка (відкрию секрет: письменниця тільки нещодавно встала з-за парти!) просто розповідає по-секрету друзям про неймовірно проведене літо, що ось тільки закінчилося. Долучайся до їх компанії, – не жалкуватимеш!

Дорослому читачеві

Повість Тетяни Олександрівни Капустіної «Епоха чародіїв. Спадкоємиця Легенди» побачила світ 2009 р. у київському видавництві Вадима Карпенка, де авторка виконує коректорську та редакторську обробку текстів тематичних словників. Відтак, книжечка зовні не надто ошатна, схожа за якістю до «покетбука», майже позбавлена ілюстрацій (є кілька чорно-білих малюнків, що нагадують учнівські відбитки чи саморобні екслібриси) і на перший погляд не справляє враження.

Навіщо я на цьому так докладно спиняюся?
Бо певна, коли б текст Капустіної з’явився в одному зі знаних видавництв, ошатно видрукуваний, належно проілюстрований та широко заявлений, то відразу став би подією книговидання для дітей в Україні!

У цій книжці є все, щоб набути розголосу та завоювати читача: проста, прозора та жива мова; стрімкий лінійний, виважений щодо кількості інформації сюжет; упізнавана, але неочікувана фабула; типові для сучасного українського підлітка колізії та персонажі; чітко окреслені, психологічно цікаві йому герої; зрештою, пропорційно присутні гумор, вигадка, мелодраматична та детективна лінії.

І хоча повість Капустіної тримається у фарватері «поттеріани» Роулінг, це абсолютно самостійний, цікавий власним світом і власними героями твір. З попередницею «Епоху чародіїв» єднає хіба ідея співіснування поряд чародіїв і зви-чайників та вік героїв. Але головна героїня твору Ангеліна Зайченко художньо ближча Косі Вуханеві Нестайка чи Алісі Селезньовій Буличова, ніж, Герміоні чи Гаррі.

Окрім того, письменниця створила образи саме київських підлітків, із їх київськими навичками та досвідом, мовою та спогадами. Єдине, що вирізняє її героїню серед ровесників – навіть не відсутність батька (що на сьогодні річ, на жаль, звичайна), а мама-художник, більш далека від реального життя, ніж привид Сюдитам. Відтак, Ліні притаманна вимушена самостійність і мимовільна поблажливість до вад ближніх. Тому й поява в житті мами нової любові, а у власному житті – цілого нового світу не шокує дівчинку.

А ось зведена сестричка шокує. Бо Аліса Алісова – типовий (якщо вірити поширеній думці) результат «сучасного виховання»: вона зарозуміла, нахабна, егоїстична, підступна, брехлива, ледача та підла. Але те саме можна сказати й про її тезку із «Золотого ключика», улюбленицю того самого загалу – Лисицю Алісу… Окрім того, як інша її тезка – Аліса Льюїса Керрола, дівчинка раціональна навіть у найнеймовірніших ситуаціях: скажімо, поява гримлів – лише привид швидко тікати, а не дивуватися, а зізнання, що Орлан – чародій, не причина, аби не спробувати відбити у «сестрички» хлопця й т.п.

Та зрештою, такі різні на перший погляд дівчата знайшли спільну мову не лише про батьківське око, бо в ході неймовірних пригод виявилися їхні спільні риси: самотність, спрага щирої уваги та справжньої потрібності, діяльність натури, здатність на вчинок, іронічність тощо.

Авторці вдалося також створити власний чарівний простір і чарівну спільноту. Її Макс Орлан – загонистий український шістнадцятилітній парубчак, а не бліда україномовна копія Візлі чи ще кого. Балакучий привид Сюдитам зі своїм гарбузоболом, хоч і прямо перегукується з Хогвардськими привидами та сюжетом про «Візлі – короля квідічу», теж не справляє враження вторинності, а товчеться будинком як той вуйко, що впустив на канікули пожильців і тепер сам не знає, як їм вгодити, коли вони все роблять «не як люди». Так само цікаві й оригінальні образи чародіїв-учителів Живіна Малдуша та Кирика Золана, гримлів та підступної Міраж.

Водночас, для обізнаного читача, в цих персонажах доволі всього, аби погратися в постмодернові веселі забавки з розпізнаванням прихованих сенсів: чого варті кольорові пояси, що позначають фаховий рівень чародіїв, або схожість іспиту Ліни зі знаменитим випробуванням Неяситя-Некроманта!

Те саме стосується прогулянок Радогостом, де на кожному кроці – перелицьовані авторською уявою знані з інших, зазвичай міфічно-казкових творів, місця. Скажімо, ріка долі з прозорим (чи не калиновим?) містком, де герої ловлять золоте листя мелії з пророцтвами, або Фонтан кохання, або реферат про пророщування чарівних бобів. Відтак, місто та буття чарівної спільноти постає феєрверком дрібних і веселих деталей (гроші-жданики, шахрайство з поставками папороті, салон Сісі Шарм, льодяникове дерево тощо), а передісторія оповіді та уточнення щодо невідомих читачеві подій і явищ вміло введені автором до розмов і розповідей головних героїв твору.

Є серед них як просто негативні (Жерім/Міраж, гримл Гадюк), так і далеко неоднозначні персонажі, як от гримл-відступник Ляпсус або підступний член Магістрату Радогоста Влас Скибка. Є ті, хто буквально «живе в пам‘яті» героїв (скажімо Гордій та Богдан Зайчики), або «приховані» автором в усій своїй повноті до наступних книжок (мавки). Але немає в повісті Тетяни Капустіної жодного героя чи істоти, про яких було б нецікаво дізнатися ще щось. Гадаю, це і є найкраща рекомендація, аби взяти до рук першу повість цієї ще дуже юної, але безперечно дуже обдарованої та перспективної авторки.

P.S. Коли матеріал уже був готовий, я дізналася, що «Епоху чародіїв» висунуто на здобуття премії імені Лесі Українки. Щиро бажаю йому перемоги!

Додаткова інформація

Коментарі до статті