Володимир Рутківський. "Сині води"
13 вересня 2011, 10:17   Автор: Наталя Марченко

Рутківський, В. Г. Сині Води : іст. роман : у 2-х т. / В. Г. Рутківський ; худож. М. Німенко. - К. : Темпора, 2011. Для дітей середнього шкільного віку
Кн. 1 : Князь бродників. - 360 с. : іл.
Кн. 2 : Стріли впритул. - 374 с. : іл.

В.Рутківський Сині води. Кн. 1. Князь бродників. ОбкладинкаСподіваюся, ти вже читав книжки В. Рутківського?

Його трилогія «Джури…», напрочуд ошатно видана І. Малковичем із захоплюючими ілюстраціями М. Паленка, стала однією з найпопулярніших книжок в Україні, що їх з однаковим захопленням читають як діти, так і їхні батьки!
А, можливо, тобі до смаку припала героїко-фентезійна оповідь про «Сторожову заставу», в якій наш сучасник втрапив у часи Київської Русі та став побратимом Іллі Муромця?

Якщо так, то нова книга В. Рутківського, ошатно та з любов’ю видрукувана у новому дитячому видавництві Києва «Темпора (Прудкий равлик)», стане для тебе справжнім чарівним місточком, який з’єднає в неперервний ланцюг історії України всі раніше розказані письменником оповіді. А якщо ти раніше не читав творів цього чудового автора, то відкриєш для себе не лише невідомі сторінки рідної та європейської історії, а й нове бачення світу та людини в ньому.

У книжці йдеться про долю князя Дмитра Боброка-Волинського, який разом із литовськими володарями здобув першу значну перемогу над ординцями біля річки Сині Води, а згодом очолив вирішальний для Куликовської битви маневр Засадного полку. Його родовий герб став гербом Москви.

Поряд із Боброком діє ціла низка мало знаних тобі, але насправді дуже цікавих історичних персонажів. Є тут нащадки литовського князя Гедеміна, які зробили українську мову державною у своїй на той час найбільшій у Європі країні. Є також затяті та дружні сини хана Нагая, чиї імена й досі збереглися в назвах українських міст. Великий воїн і жорстокий політик Мамай і хитромудрий Ольгерд. Але не вони головні в цій книжці. Головні в ній — звичайні люди, які жили на той час в українських землях, — русичі, татари, литовці, пастухи та селяни, воєводи і гридні, вивідники та кобзарі, бродники, гендлярі та чумаки — всі ті, хто вимріював і будував нову спільноту — українство.

Разом зі своїми ровесником Петриком ти зможеш стати пахолком князя Дмитра й проїхати поряд із ним крізь усі тогочасні українські землі, побувати в Києві та Каневі, Переяславі та присульських селах, побачити, як засновувалися Черкаси, й пройтися причорноморськими поселеннями. А з його товаришем Тимком пристати поводирем до кобзаря та побувати у волхвів, спасти сотні людей від братовбивства і ввійти в легенду завдяки щирій дружбі з татарським хлопчиком Зейнулою.

А ще на сторінках цієї захоплюючої книжки є хвацький вивідник Медовуха та мудрий староста Коцюба, дивовижний бойовий кінь Коршак і відданий пес Рябко, є князівські хороми і татарські аули, сільські хати й бродницькі шалаші… Є все те, що робить світ книжки справжнім, живим і розмаїтим як саме життя!

Ілюстрації в цьому виданні так само незвичайні. Художник Максим Німенко зумів так тонко відчути настрій автора, що здається, буцім малюнки намальовані самим В. Рутківським просто на сторінках власного рукопису, як те робив Сент-Екзюпері чи Теккерей…

Тож доброго тобі читання!

Нехай ця досить складна книжка зробить легшим твій життєвий вибір! Бо тобі, як і її героям, рано чи пізно таки доведеться визначатися, хто ти і для чого живеш на цій землі, …а головне, — де твоя земля, твій народ і твій дім…

Наталя Марченко

Дорослому читачеві

«Будьмо тут во віки віків!..»

«… я намагався довести бодай самому собі, що українська історія аж ніяк не бідніша
за французьку чи англійську, не кажучи вже про американську чи російську»

В. Рутківський.

В.Рутківський. "Сині води". Кн. 1. "Князь бродників". ОбкладинкаЯкось у листі (від 11.06.2011) Володимир Григорович зауважив: «Батько мій помер 11 вересня 2005 року. І такий уже збіг: у день, коли ми сиділи на його сороковинах, зателефонували з «Зеленого пса» і попрохали щось для публікації. То думаю, чи не взявся він за проштовхування моїх речей, одразу як з’явився на небесах?! Бо до цього, скільки і куди я не посилав свої речі — на них ніхто не звертав уваги. А після цього щось воно зрушилося з місця…».

Текстом, який волею провидіння відкрив сучасникам історико-пригодницький доробок письменника, став роман «Сині Води» — ключовий для розуміння історико-художньої конценції В. Рутківського твір, у якому автор уперше торкнувся мало опрацьованого в українській літературі періоду XIV–XV ст.

На жаль, позиціонування В. Рутківського у свідомості читача саме і лише як дитячого письменника притлумлює увагу до його поезії та примушує видавців і критиків прочитувати будь-які прозові тексти автора в межах літератури для дітей. Так сталося з автобіографічною повістю «Потерчата», котру «автоматично» зарахували до кола дитячого читання, така ж доля спіткала й перше видання «Синіх Вод», здійснене видавництвом «Зелений пес» (2004). У скороченому вигляді та підзаголовком «для юнацтва» твір був видрукуваний трьома м’якими зшитками і, хоча знайшов вдячного читача та був відзначений премією Міжнародного освітнього фонду імені Ярослава Мудрого, все ж не став знаковою подією, як це трапилося за три роки по тому із «Джурами козака Швайки» (2007). Гадаю, злий жарт із книжкою зіграло саме намагання видавців самотужки перекроїти історичний роман на пригодницьку оповідь для підлітків.

Нині видавництво «Темпора» напрочуд ошатно видало текст «Синіх Вод» без купюр і «одитинення», знайшовши вишукане мистецьке рішення візуального ряду книжки. Сніжно-біле тло обкладинки як чистий лист Вічності проступає (літери та зображення буквально відчутні на дотик!) блакитним розчерком назви, ніби прописаної рукою автора, та символічним малюнком (чого вартий шолом із в’язі авторського тексту!). А на останку відкривається по-дитячи насмішкувате обличчя письменника, наче нашвидкуруч промальоване ним просто серед рядків власного тексту. Художні роботи Максима Німенка сусідять із фрагментами рукопису В. Рутківського й видаються не спеціально кимось М. Німенко. Ілюстрація до книги В.Рутківського "Князь бродників"домальованими, а власними мимовільними динамічними начерками в ході написання роману. Попри зовнішню простоту, кожен малюнок гармонійно доповнює текст, будь-то портретна замальовка (убитий Гирич, Медовуха з ложкою, Барило та ін.), сповнена руху сюжетна картинка (Петрик із Рябком, кулачний бій, бродники тощо) чи символічний або суто предметний начерк (юрта, шоломи, зброя, тарілки з наїдками тощо). Відтак, художнє оформлення фактично перекидає асоціативний місточок між «Синіми Водами» та, скажімо, Сент-Екзюпері чи Теккереєм, немов натякаючи, — це одна з тих книжок, яку і дорослий, і підліток прочитає з користю та задоволенням, хоча й зовсім по-різному.

Сподіваюся, що в повному викладі та належно виданий, роман нарешті посяде гідне місце в читанні сучасного українства. Адже твір є поліфонічним за задумом і формою втілення, сміливим за ідеями та концептуальним щодо введення до художнього простору України нових фактів і бачення історії мистецьким явищем, покликаним формувати національну свідомість, розкривати та примножувати наш духовний досвід, зрештою, давати зразки достойників поколінням українців.

В основі оповіді — не сюжетний перебіг окремої долі, пов’язаної з карколомними перипетіями минулого, а ідея художньої реанімації історичної пам’яті українства шляхом актуалізації знакового факту битви при Синіх Водах, який все ще залишається проблемним у дискурсі історичного знання через незначну джерельну базу. Водночас безсумнівно, що саме ця перемога задовго до Куликовської битви дала змогу визволити з-під татар Київщину, Переяславщину та Поділля і перетворити Литовське князівство у найбільшу тогочасну державу Європи, що й поклало початок звільненню східнослов’янських народів з-під панування Орди. Також слід пам’ятати, що у наслідок Синеводської битви ординці були повністю витіснені з українських земель і втратили тут політичну владу, тоді як за два роки по Куликовській хан Тохтамиш (за дорученням якого вірнопідданий князь Дмитрій пішов на Куликове поле упокорювати темника Мамая) спалив Москву (1382 р.), а землі Великого князівства Московського ще століття перебували під владою Орди (до 1480 р.).

У романі В. Рутківського Синьоводська битва — не просто привід для вибудовування сюжету, а символ нашої переможності та спроможності творити історію й державність, висока віха, залишена українцями на шляху культурного поступу людства. Хоча, звичайно, насамперед автор прагнув художньо закарбувати у свідомості читачів, що першими, хто дав нищівну відсіч ординцям, були наші славетні пращури. Та значно важливіше, що письменникові вдалося на рівні художньо-етичного осягнення дійсності з’ясувати, що і чому саме рухало ними в ті визначальні для подальшої долі народу часи, коли на розгрузлих під навалою Орди теренах колишньої Київської Русі формувалися нові осередки державності.

Герої оповіді Рутківського — представники різних соціальних верств і народів, долі яких пересіклися на благодатній землі України. Ми бачимо владну верхівку, воїнство та простолюддя русичів, литвинів і татар, котрі поступово, в праці та бойовищах, витворюють у серці тогочасного культурного світу новий етнічний і політичний заміс. Перед читачем постає розмаїта й водночас єдина в намаганні знайти спільну правду та можливість мирного співжиття громада, вододілом у якій виступає не так етнічна приналежність чи віросповідання, як внутрішній вибір кожного щодо ідентифікації себе з українськими землями та місцевим самоврядуванням. Скажімо, литовці бачать у цих просторах свою легендарну материзну, більше русичем, ніж татарином видається Мамай, по-різному визначаються бродники («Хоч ми і руські люди, … усе ж татари нам ближчі, аніж свої» (с. 24)), а пастух Ахмет, що родичається з землеробом Василем, розуміє, що «…ми зі сватом іще татарин і русич, але вже діти наші не чисто татарча чи русич…» (с. 372–373).

На образах литовців і татар у романі слід спинитися окремо. Вражає органічність і художня достовірність їхнього включення у полотно вітчизняної історії. В. Рутківський не виправдовується перед читачем за багатоликість української минувшини та розмаїття зайшлих «поневолювачів» і «владарів». Натомість, психологічно та художньо достовірно наголошує кревну синівську прив’язаність князя Ольгерда до Київської Русі, плекання його сином Володимиром Києва та схожість литовських гриднів до «…рослявих сільських хлопців які прибилися до Києва з-під Любеча, Переяслава чи Чернігова» (с. 218); із теплим гумором і живим драматизмом буденності змальовує кулачні бої між воронівцями і горошинським аулом, хитросплетіння доль старости Коцюби та Мамая, родичання Василя Хвоща й Ахмета тощо.

Об’ємними мазками кинувши на добре прописане історичне тло колоритні постаті представників усіх верств і етносів, письменник розгортає широку картину життя тогочасного соціуму. Серед героїв твору князі та воєводи, бродники й гендлярі, кобзарі та селяни, гридні й вивідники — вся та розмаїта людська спільнота, що зрештою витворила непокірне й підступне, гонорове та шляхетне нутро українства. Поряд із історичними особами (Дмитро Боброк, Ольгерд із синами та родаками, Мамай і Нагаєвичі тощо) діють витворені художньою уявою персонажі. Вихоплені волею автора з людського загалу, вони стають учасниками, а інколи й визначальними дійовими особами могутньої історичної драми — повстання з хаосу намірів і причин нової людської спільноти. Водночас, письменник не прагне обілити минуле. З художньою достовірністю та розумінням виписує він образи підступного та жорстокого отамана бродників Гирича й злостивого та жадібного Барила; мудрого, далекоглядного й водночас невдячного князя Ольгерда і затятого, хворобливо гонорового полководця-самітника Мамая; зламаного життям Панька-перевізника та безіменного крадія-бродника. Але серед персонажів твору немає жодного абсолютно відворотного типажу, що міг би асоціюватися з таким нині популярним «вселенським злом», так само як немає і жодного образу «привабливого негідника». При всій своїй силі, впливовості, можливостях негативні персонажі В. Рутківського якісь незначні по суті. Герої не так марнують час аби їх перемогти, як вимушені через них затримуватися на своєму шляху до доброго. Вороги зрештою самі призводять до власної загибелі (доля Гирича, Барила, Хасан-бек), а позитивні герої, повсякчас переймаючись тим, як спасти друзів та зарадити чиїсь біді, перемагають без злого умислу та люті в душах. І хоча у художньому просторі «Синіх Вод», як, зрештою, і в історичному минулому, злодіїв і розбійників, принижених і зневажених чи не більше, ніж порядних достойних людей, кожен із них бачиться як результат дії часу та обставин. Коли в це багатовекторне хаотичне середовище втрапляє нова сила (Боброк), воно набуває нової якості, витворюючи спільноту, свідому себе та свого місця в світі: колишні зарізяки стають лицарями, прижимисті хитрі хуторські дядьки — далекоглядними передбачливими господарями своєї землі, а зайшлі володарі — самовідданими мудрими правителями вже свого краю.

Вузловими моментами сюжету виступають як перипетії особистих доль історичних осіб і вигаданих героїв (участь Боброка в кулачному бою між селами, зустріч Коцюби із Мамаєм, зіткнення кумів Василя та Ахмета тощо), так і важливі для розуміння перебігу подій загальні плани (розмови Василя з Ахметом, сон Боброка, роздуми Ольгерда, Хаджибея, князівська рада-застілля, вибори ватага бродників тощо). Останні дещо обтяжують текст, але натомість створюють історичну глибину та перспективу, детальніше виявляють багатомірність і багатовекторність існуючих та той час конфліктів. Відтак, часопростір роману виходить далеко за межі літа 1362 р., коли здебільшого відбуваються описувані події, чи 1380 р. (час дії в епілозі). Завдяки розмовам, снам, спогадам героїв у круговерті Синьоводської битви відлунюють події на Кальці (згадує Барило, князь Володимир), князівські міжусобиці та історія Присулля (роздуми Тимка, розповідь Івана), завоювання Русі Ордою та історія Литовського князівства (сон Боброка, пісня кобзаря, відступ у частині приходу литовського війська до Києва), долі князя Святослава й Івана Берладника (згадують Боброк, Медовуха), Куликовська битва (оповідь Петра Байдачного) тощо. Відтак, і сюжетні колізії роману виявляються напрочуд напруженими, з великою кількістю інтриг і недомовленостей, прихованої гри та відвертої облуди.

Так само широкою є географія роману. Та якщо литовські, кримські чи московські землі згадуються побіжно, то Київ, Переяслав, Канів, Черкаси, Воронівка, Торговиця, Очаків, як і Подніпров’я, Присулля, Примор’я та Степ загалом, постають перед читачем у конкретиці буденного життя героїв та їхніх враженнях. Книга буквально пересипана чудовими пейзажними мініатюрами (гроза над воронівськими лісами; осінь у Воронівці; дорога над морем до Оводіополя; стан світу в передчутті битви тощо), а головні герої, як і сам автор, буквально завмирають, вражені красою оточуючого (сторожовий дуб, довколишні краєвиди, Сула та Іржавиця, Київ і канівські землі очима Петрика; весняний степ у сприйнятті Боброка; степ очима Медовухи чи Мамая тощо). Так само тонко вони відчувають красу та душу тварин і здатні на глибоку прив’язаність до своїх чотириногих друзів. Скажімо, єдиним насправді близьким товаришем Боброка (заради безпеки якого князь єдиний раз у житті! уникає бою) стає бойовий кінь Коршак, здатний не лише вірно служити господареві, а й затулити його грудьми від смерті. Для багатьох кінь видається значно вартіснішим за свого господаря (Гирич, Хасан-бек) й спершу саме він засвідчує в Боброкові воїна та князя, а довіра Коршака до Петрика — хлопчиків статус Дмитрового «пахолика». Так само по-людськи щемкі та вибіркові стосунки (як і кінь князя, пес слухає лише Петрика) пов’язують воронівського сироту з Рябком та наступником Коршака — Вітриком.

Використовує автор також предметні образи-«мітки», покликані наголошувати ключові для розуміння твору сцени: князівський знак Боброка (не раз змінивши господаря, так і залишається лише нагадуванням, а не правом), гроші у Коцюби (срібляки «підкупили» Мамая, а золоті зі знаком його роду «купили»), меч Боброка (з розмов знаємо, що князь — неабиякий рубака, а поза січею витягає його лише раз, аби розрубати «змагальний» камінь перед Хаджибеєм), горілка («розв’язує язика», призводить до відкритої розмови, відділяє друга від ворога), сушений виноград (смак втраченої материзни, солодкий спогад Петра Байдачного) тощо.

Одним із найскладніших і найулюбленіших образів В. Рутківського є центральний персонаж роману «Сині Води» — князь Боброк. Його історичний прототип — Дмитро Михайлович Боброк-Волинський (Коріятович) відомий здебільшого як воєвода Великого князя московського Дмитра Донського, чоловік його сестри Анни та засновник князівського роду Волинських. Як підлеглий князя литовського Любарта мав маєтності на р. Бобрка, де звів замок Боброк. Коли ці землі відійшли Польщі, змушений був іти в Сіверщину, згодом — у суздальсько-нижегородські землі та, зрештою, до Москви, де здобув чимало перемог (походи на Рязань 1371 р., волзьких болгар 1376 р., Золоту Орду 1378 р.), зокрема й у Куликовській битві (провів вирішальний маневр Засадного полку). Його родовий герб (Св. Юрій Змієборець) став гербом Московського князівства й Москви. Загинув 1399 р. на берегах Ворскли, б’ючись із ординцями на боці Великого князя литовського Вітовта.

Та якщо в юності, коли В. Рутківський уперше зацікавився цим історичним персонажем, той бачився йому лише таємничим, ніким не знаним рушієм вітчизняної історії, з роками проступила символічна спорідненість їхніх доль. Обидва незнані й недооцінені на батьківщині, безмірно їй віддані й безкомпромісно скеровані на служіння своїй справі — і князь, і письменник довгий час залишалися «невідкритими» для українства. Чи не тому саме Боброкові В. Рутківський віддав власну зовнішність і вподобання, спогади про Черкащину та навіть знаний із дитинства смак першої соковитої трави. Власне, ключові для розуміння авторського трактування долі героя слова: «…талант не зраджує. Він або власноруч затягує зашморг на своїй шиї або повертається спиною до кривдника» (с. 185) та «…один діло робить, а інші ділять ним зроблене» (с. 364) — чи не більшою мірою стосуються самого Володимира Григоровича.

Боброк повсякчас змушений приводити власні потреби та бажання у відповідність до викликів часу та обставин, бо йому багато дано (дар волхва, чудовий мечник, обдарований полководець і політик, фізично та психічно витривалий), а, отже, й багато спитається. І між князями, і між простолюдом героя вирізняє саме ця вроджена «показність», талант владаря. Як відпущена вмілою рукою стріла князь Дмитро ніколи не зраджує собі, бо в його існуванні немає іншого сенсу, крім поставленої з вище мети, й доля (чи Творець) не зраджує князя, гуртуючи довкола людей подібної вдачі (крізь усе життя проносить він виплекану в дитинстві дружбу з Ольгердовичами, в потрібну мить поряд опиняються Петрик, Медовуха, Коцюба, Берендей, Данило-бродник тощо). Але Боброк-людина повсякчас опиняється в програші, бо, попри непересічний розум і силу, дитинно вірить у справедливість справжніх владарів. «Я воїн, хане…», — каже він Мамаєві. — «Звик думати, що прихильність повелителя залежить не від близькості до нього, а від гостроти меча його підданих» (с. 345–346).

Князь з’являється у тексті самотнім лицарем і зрештою розчиняється в плині подій і людей, залишившись для більшості з героїв роману хіба добрим спогадом. Тому образ Боброка, хоча і є ключовим для сюжету та авторським зразком можновладця, відданого ідеї служіння народові, спроможного та готового до кінця виконати покладені на нього обов’язки, при ближчому розгляді не несе ані основного художньо-естетичного навантаження, ані визначальних для розуміння етико-філософських ідей роману функцій. По-суті, князь Дмитро – своєрідне «середнє арифметичне» від функції влади на теренах тодішньої України: він єдиний, хто може в даний час задовольнити потреби у впорядкуванні, одержавленні життя всіх верств суспільства. Та як художній образ Боброк поступається лицареві Степу вивідникові Медовусі, сутнісно народному управителеві Коцюбі, історично достовірним і водночас символічним сватам Василеві та Ахметові чи підліткам Петрику, Тимку та Зейнулі.

Образи останніх, на відміну від дитячих творів В. Рутківського, є здебільшого художнім засобом драматизації тексту (Петрик «випадково» спасає Боброка та Ольгерда в безнадійних ситуаціях, Тимко пропускає крізь себе містичну історію з волхвами тощо) та своєрідним мірилом істинної цінності висунутих дорослими персонажами ідей чи життєвих принципів. Опиняючись поряд із важливими для автора образами чи подіями, герої-підлітки, з одного боку, фокусують на них увагу читача, а з іншого, — випробовують їх на справжність найчеснішою у світі мірою — дитячою. Так, Петрик, опинившись волею долі поряд з князем Боброком, проходить складний шлях дорослішання - від повної й абсолютної залежності та залюбленості у старшого товариша до щирої відданості та турботи про нього, а згодом — до свідомого служіння спільній справі та, зрештою, сумнівів щодо істинності обраного шляху. В кінці роману, приїхавши з Московії на хутір Коцюби, герой мимоволі піддає сумніву життєві позиції Боброка, бо, повсякчас перебуваючи у вирі «справедливих битв», переживши не одну «велику перемогу», не почувається таким щасливим і потрібним, як колишні друзі, котрі знайшли свою долю одне в одному та мирній праці. На рівні життя конкретної людини пресловуте українське «хуторянство» виявляється мудрішим, державницьким і безперечно людянішим за пресловуте державно-імперське мислення сусідів.

Натомість Тимко від початку уособлює собою шлях примирення та природного злиття в єдиному співжитті різних народів на теренах України. Тому все, що з ним трапляється, — від пронесеної крізь усе життя щирої дружби із Зейнулою до свідомого служіння так само носієві ідеї примирення та єднання кобзареві Іванові — сповнене єдиного несхитного сенсу: люди народжуються, щоб жити у щасті та мирі та шукати волю не в сильних князях, а собі самих.

Гадаю, саме напрочуд живо змальовані образи друзів Василя та Ахмета та їхніх дітей Тимка і Зейнули, є ключовими для розуміння етико-філософських ідей роману. Колоритні свати, ніби виписані на народному лубку в усіх своїх анекдотичних подробицях разом із замашною молодицею Устиною, водночас є глибокими філософами свого часу та його безпосередніми діячами. Саме вони — основа того етнічного замісу, що став згодом українським степовим типом. Саме їхній вибір на користь єдності дав майбутнє цій новій етнічній спільноті. Недаремно дружба їхніх синів, а не звершення та поневіряння Боброка, стала з волі автора піснею. Та якщо в пісні герої вбивають одне одного, а лише тоді впізнають, то, зіткнувшись у реальному бою, свати відразу беруть сторону своєї давньої дружба. Бо «війни проходять і зненависть вмирає, а дружба і приязнь живуть вічно».

Підсумовуючи, хочеться наголосити, що «Сині Води» — осібне, не схоже на інші художнє полотно, яке вирізняє справжність патріотичного чуття: письменникові не потрібно бути лютим, аби вірити в силу українських звитяжців; він не боїться захоплюватися нашими ворогами, бо ми їх перемогли. Історична проза В. Рутківського вражає по-дитячому безпосередньою й тому такою справжньою вірою в свою правду, коли «чужа» не видається смішною чи страшною, бо жодного сумніву щодо своєї немає й бути не може.

Відтак, центральним образом роману постає Рідна Земля, котра на очах читача на перекір, здається, непереборним обставинам відроджується з попелу та крові у первозданній красі своїх просторів і людей. Саме цей вітаїстичний дух невідворотного переможного повернення до першопорядку, до своєї правди, своєї влади, свого дому («..часи міняються, … тобто, все повертається на свої місця» (с. 99)) є тим внутрішнім аксіоматичним сенсом, який скеровує течію роману, вперто спрямовуючи читача у вир буденних і водночас одвічних борінь «за своє».

Велика правда нашого народу, а тому й правда творів В. Рутківського полягає в тому, що герої тратять силу та життя на те, щоб зробити щось добре, а не винищити зле. Герої письменника щиро намагаються чинити по-людськи. І виявляється, саме це надзвичайно важко та напрочуд важливо, — за будь-яких обставин бути доброю людиною та міцно стояти на своєму.

Можливо, саме в цьому прагненні гармонії, прийнятті світу, дитинності характерів і полягає таємниця та місія українства як такого? А Володимир Рутківський лише прагне відкрити її нам крізь прозорі образи своїх наскрізно українських текстів?!..

Наталя Марченко


Коментарі до статті

Наталя Марченко


Про історію появи цієї книжки читай: Новинка від "ЛітАкценту". - Режим доступу: http://litakcent.com/2011/07/26/15394/comment-page-1/#comment-9942
Наталя Марченко


Більш докладно про історичну прозу В.Рутківського читай у розділі «У дитячої літератури є два могутні крила: історія і фольклор» біобібліографічного нарису про В.Рутківського на сайті НБУ для дітей. - Режим доступу : http://chl.kiev.ua/default.aspx?id=5542
Наталя Марченко


Рецензія на цю книгу знаного дитячого письменника І.Андрусяка "Хлопчача" насолода" з'явилася на "ЛітАкценті". - Режим доступу : http://litakcent.com/2011/10/10/hlopchacha-nasoloda/
Тетяна


Надзвичайно глибока та цікава рецензія на чудову книжку автора. Зроблений аналіз проблематики, сюжетних ходів, образів твору позначений оригінальними інтерпретаціями та порівняннями.
Книжки В. Рутківського завжди читаю з насолодою. З нетерпінням чекаю перевидання "Потерчат".
Наталя Марченко


Щиро дякую!
Щодо перевидань В. Рутківського, то найближчим часом на нас чекає поява у видавництві Івана Малковича "Сторожової застави" з ілюстраціями Максима Паленка.
Марія М.


Певна річ, "Сині води" Володимира Рутківського із цікавістю читатимуть поціновувачі історичної минувшини. Не зменш привабливим стане читання дилогії для тих, хто любить жанр пригодницький - вже із початку манлива пригода "затягує" читача у вир несподіваної зустрічі з бродниками, князем Дмитром Боброком (Волинським), сміливими друзями Тимком і Петриком, татарським хлопчиком Зейнулою, темником Мамаєм... А той, хто цікавиться розплутуванням таємниць поза текстом, неодмінно знайде принаду в символічних ілюстраціях Максима Німенка, як додатковому тлумаченні напрочуд цікаво прописаної книги буття наших відважних попередників - поборників честі рідної землі.
Вітаю В. Рутківського з перемогою "Синіх вод" у Книжці року (номінація: твори для середніх і старших школярів).
Марія М.


Але, як на мене, найкраще про цю книгу сказала пані Наталя Марченко, наголосивши на презентації дилогії в Національному музеї літератури те, що саме у Синіх Водах (іще зриміше, аніж у Потерчатах) найбільш відчутний сам Володимир Рутківський...
Марія М.


Вітаю сердечно Володимира Рутківського з новою відзнакою роману "Сині Води"! Знаменно, що цьогоріч премією "Книга року Бі-Бі-Сі 2011" відзначено історичну дилогію. Це, як на мене, ознака потреби суспільства - незамулені сторінки історії, завдячуючи справжнім Майстрам Слова (не розтиражованим новітніми піар-технологіями, а виключно здобуваючи місце в літературі відграненим майстерністю Словом) повертаються до нас із праглибин, щоби ми, зрештою, навчились спиратися міцно на скрижалі родової пам'яті та мали змогу у минулому розплутувати таємні ходи майбутнього.
Зичу Вам, пане Володимире, якнайширше коло подячних читачів, здатних віднайти у мудро прописаному на пергаменті літ слові підказки правдивого земного буття. Зичу Вам одужання якнайскорішого і світлих та погідних днів життя. Щасти Вам і подальшого творчого натхнення.
З повагою Марія Морозенко
володимир Р.


Дякую, пані Маріє. Зворушений Вашими словами. І почуваюся перед іншими номінантами якось незручно. Адже вони вже розраховували, на що ці кошти витратять. А тут таке... Все ж сподіваюся, що мій приклад спонукає їх у моєму віці показувати теж саме. Ще раз дякую.
Марія М.


"Все ж сподіваюся, що мій приклад спонукає їх у моєму віці показувати теж саме".
Думаю, саме Ваш приклад вселить надію в безнадії - не все так погано у нашому домі, і не завжди спрацьовують побічні закони впливу. Рано чи пізно все стає на "круги своя"... Я щиро радію, що відзначено саме Вашу дилогію, зважаючи й на чин справедливості. Кожен приходить до своєї вершини (або ж прірви) своїм шляхом. Ваш шлях до визнання правдивий і чесний. Однак, прикро, що мало узвичаєний в літературному середовищі, де й здавалось би, що непідкупне, незрідка стає розмінною монетою. Щасти Вам і гарних зимових свят.
Nata


Читай також:
Родик Костянтин. Країна мрій Володимира Рутківського // Україна молода. 5 січ. 2012 р. – Режим доступу : http://www.umoloda.kiev.ua/number/2007/164/71438/
Наталя Марченко


Найповніший репортаж із презентації книжки є на порталі, присвяченому битві на Синіх водах:
Презентація дилогії В.Рутківського "Сині води" // 650-річчя битви на Синіх водах. – Режим доступу :
http://www.bwb650.org/index.php/ru/news/34-news/105-presentation-dilogy-blue-water.html
Наталя Марченко


Читай також:
Марченко, Н. "Будьмо тут во віки віків!.." : художні твори на уроках історії : історичний роман В. Рутківського "Снині Води" // Історія України. - 2012. - № 13/14. - С. 12-16.