«Корчак розповідав дітям казки – щоб відволікати від страхітливих думок, щоб вони не дуже боялися…
Наші янголи не можуть злетіти!».
М. Аромштам

Книжку нині знаного російського педагога та дитячої письменниці Марини Аромштам «Коли відпочивають ангели», видану київським видавництвом «Грані-Т» у достойному перекладі українською Івана Андрусяка, не можливо зрозуміти поза іншою книжкою іншого педагога й дитячого письменника – «Пригодами короля Мацюся» Януша Корчака. Власне, постійний напружений діалог між цими двома особистостями й витворює збурення духовних енергій, здатне виштовхнути читача за межі нинішнього доволі цинічного «здорового глузду» в простір вічних чеснот.
Слідуючи Корчаку (власне, намагаючись бути живим носієм його традиції), М. Аромштам розгортає перед читачем двоголосся Дитини й Дорослого, кожен із яких вимушений самотужки вирішити свою власну «вічну» проблему. Але, по суті, образи Аліни й Марсем – художня персоніфікація єдиної неподільної душі автора, яка змінюється й росте завдячуючи саме цьому невпинному діалогові дитинного й дорослого всередині себе.
Сюжет оповіді простий. Його досить повно розкриває письменниця в «Післямові автора»: «…повість «Коли відпочивають янголи» – про те, як учителька читає дітям «Короля Матіуша», а діти в цей час живуть своїм складним і погано керованим життям» (с. 222). Натомість, сенс твору глибокий і багатомірний. Крізь прозору призму буденного життя героїв, їхні очевидні й знайомі кожному проблеми (як то, перша закоханість, неповна родина, непорозуміння з ровесниками й колегами тощо), авторка намагається актуалізувати в свідомості читача «вічні» питання, які приховуються за цими щоденними, на перший погляд дрібними, рішеннями-вибором кожного. Ключем до такого прочитання твору стає розповідь про ангелів, яких ми звільняємо від опіки над нами, коли «бодай щось робимо правильно» («…вони летять в інших важливих справах. І тоді одним лихом у світі стає менше» (с. 116)).
Підкуповує відвертість і простота стилю авторки. Про речі складні й часом трагічні вона розповідає з дитячою ясністю та безпосередністю. Так, усі її герої фактично є чи були в стані «сирітства»: розлучилися батьки Марсем, розлучаються – Наталочки, Аліна ніколи не бачила тата, Петрик живе у бабусі з дідусем, бо хворобливість хлопчика загрожує життю його вагітної мами, а юна мама Кравчика відцуралася його ледь не від народження… Навіть майже бездоганний В. Г. зрештою виявився батьком дорослого сина, про якого змушений був «забути»… І весь цей феєрверк трагедій і людських розчарувань постає перед читачем у спокійному плині роздумів спостережливої доброї дитини, яка не засуджує і не знає, що з тим треба робити, а лише хоче зрозуміти, чому і навіщо все це відбувається і як саме їй жити з цим усім тут і сьогодні. З вбивчою щирістю розповідає Аліна також про свій перший шкільний досвід: красиву «правильну» Тетяну Володимирівну, мамині квіти у відрі для підлоги, божевільного Колю, через беззлобні витівки якого весь клас по-гестапівськи поставили «руки за голову!»… Від неї ми дізнаємося, як сперечалися мама з дідусем щодо того, чи варто дитину «витончувати», коли для виживання потрібні «пробивні» люди тощо. Але поступово спокійна й навіть трішки відсторонена розповідь дівчинки стає драматичнішою та емоційнішою, бо, дорослішаючи, вона відкриває в собі не лише цікавість, а й негацію до світу… А це, певно, найстрашніше – виявити бруд не лише довкола, а й в собі самому. Ось чому такою потрібною для дітей стала казкова Жива вода й таким значимим її віднайдення в кінці розповіді.
Натомість, доросле alter ego автора – Марсем від початку перебуває в драматичному напруженому діалозі зі своїм життєвим і цивілізаційним (Корчак) досвідом. Жінці постійно доводиться вибирати між узвичаєними, але безглуздими речами (розмова про «любов до дітей», роздуми про «дорослі» й «дитячі» подвиги тощо), та «проникливою увагою» до кожного, зокрема й до себе. Чи не тому на початку розповіді героїню відзначають на конкурсі саме за «особливу сміливість – заглядати всередину себе» (с. 38), а впродовж усього твору вона намагається змінити не дітей, а себе: «Не буду більше такою правильною й перевантаженою цінностями. Я буду вчитися вдивлятися – щоб запримітити порухи внутрішнього життя. Можливо, їм чогось не вистачає для цього. Дорослої уваги. Моєї проникливої уваги» (с. 45–46).
Авторка не протиставляє світ дітей і дорослих. У повісті постає цілісний людський світ, у якому можуть помилятися і виправляти свої помилки як одні, так і інші. Головне, не втратити звички проникливо уважного ставлення одне до одного. Не підмінити його дріб’язковою опікою чи байдужою поступливістю.
Головне, повірити, що на шляху до газової камери Корчак таки розповідав дітям казки… Не тому, що почувався Великим Учителем, а тому, що про що інше можна поговорити з дітьми на шляху до газової камери?!...

Наталя Марченко

Марина Семенівна Аромштам народилася 20 березня 1960 р. у Москві.
Закінчила відділення початкових класів педагогічного факультету Московського державного педагогічного інституту ім. В. І. Леніна (нині – МПДУ) (1982). Поглиблювала знання на курсах підвищення кваліфікації за програмою Б. Нємєнського «Живопис і художня праця» (1983), курсах вальфдорфської педагогіки (1990–1992), у магістратурі Університету історії культур і курсах підвищення кваліфікації учителів російської літератури 5–6 класах МІПКПО (МІВО) (1995–1996).
З 1996 р. активно друкується в пресі.
У 1997–1998 рр. редагувала ж. «Обруч».
З 1989 по 2001 р. працювала вчителем експериментального класу в Центрі освіти № 109 м. Москви.
З 2000 р. – головний редактор газети «Дошкільна освіта» Видавничого дому «Перше вересня».
З 2006 р. – колумніст журналу «Мій маленький» Видавничого дому Родіонова.
Автор книг із педагогіки й методики навчання: «Дитина й дорослий у педагогіці переживання», «Дім, у якому живе маля», «Азбучні казки. Методика образного навчання грамоті» та інших.
У 2004 р. присвоєно звання «кандидата педагогічних наук».
Фіналіст Московського конкурсу «Вчитель року» (1997).
Премія «Срібне перо» конкурсу авторів «Учительської газети» за статті з проблем педагогічної реальності (1999).
Лауреат конкурсу «Ґрант Москви» в царині гуманітарних наук (2002).
Лауреат Великої премії Національної дитячої літературної премії «Заповітна мрія» за найкращий твір для дітей середнього і старшого дошкільного віку (повість «Коли відпочивають янголи») (2008).
Ця ж повість 2010 р. стала «Білою вороною» – удостоєна однієї з найпрестижніших у Європі в царині літератури для дітей відзнак Мюнхенської юнацької бібліотеки.