Таємна шухляда




Ольга Лілік про створення повісті «Чорний дощ»
16 квітня 2018, 12:07   Автор: Ольга Лілик

Нещодавно мене запитали, чому я вирішила написати повість про підлітків. Насправді все відбувається не зовсім так. Я ніколи нічого не вирішую. За мене вирішує герой. Він сам знаходить мене. Спочатку це просто натяк: дивний сон, від якого не можу відійти цілий день, погляд у натовпі, водночас чужий і рідний. Герой змушує звернути на себе увагу. Так було і з головним героєм повісті «Чорний дощ». Спочатку мені хтось показав роботи Бенксі. А потім я побачила на вулиці хлопця, який малював графіті: два жіночих обличчя у профіль, на одному був знак оклику, на іншому — знак питання. І зрозуміла, що це сталося: прийшов герой і привів із собою двох своїх жінок.

Герой приносить із собою історію. Найголовніше — допомогти йому з’явитися, придумати біографію. Далі вже діє він, а я просто спостерігаю та записую. Всі думки, вчинки і переживання героя залежать від його характеру, сприйняття людей і світу. Він сам обирає своє оточення, визначає основні події.

Ще один важливий момент — обрати місце, де відбуватиметься історія. Якось ми їздили в Новгород-Сіверський і на автобусному вокзалі я побачила дівчину, яка проводжала подругу в Чернігів і плакала, що не може поїхати разом із нею, бо там вирує життя. Я запам’ятала ту дівчину, і коли починала писати повість, поселила свого героя в маленькому провінційному містечку. Герої «Чорного дощу» або хочуть втекти звідти, або колись втекли і повернулися. Місце дії багато чого додає історії.

 

«Гонихмарник» — роман, який «створив» Дару Корній
4 лютого 2018, 16:00   Автор: Дара Корній

«Це мій перший роман. І для мене він, як перший поцілунок чи перше кохання, незабутній. Коли пам’ятаєш всю історію створення, до дрібниць. І особливий внутрішній трепет під час написання, і калатання серця, і шал від хвилі захоплення, яка накриває, коли раптом вигадана тобою історія перестає бути вигаданою, принаймні в твоїй голові.

Моя донечка, як і більшість дітей світу, зачитувалася пригодами хлопчика-чарівника Гаррі Поттера. Потім з’явилися «Сутінки» від Стефані Майєр. І почалося. Аж надто емоційне захоплення героями цієї історії — трохи божевільними вампірами, які закохуються у звичайних, таких собі безликих сірих мишеняток, людей. Тобто, в одну з людей. Непоказну простувату дівчинку.

Чесно, спочатку мене це дратувало і я намагалася роз’яснити своїй дитині всю безглуздість описаного в цьому романі. Говорила: «Доню, уяви собі, що ти кохаєш борщ. Не просто любиш попоїсти, а кохаєш. Для вампірів, насправді, люди — це їжа. Розумієш, не можна кохати вареники». А тоді розповідала, що треба читати розумні книжки, де герої не чекають щастя, помираючи від нудьги, а дівчата не марніють із того приводу, що «вона» його не вартує і не ждуть перемін у житті на краще у вигляді багатого принца чи таємничого вампіра, а самі творять своє життя, наводила приклади. На що моя мудра дитина розважливо відповіла: «Мамо, все наче логічно. Але… Знаєте, можете вигадати кращу історію — напишіть! Але нехай герої живуть не десь, колись, за царя Гороха, а зараз і тепер і нехай навіть я повірю в те, що вони можуть жити поруч». 

«Правду старші люди кажуть, що малі діти — малий клопіт, а великі — великий. Тож, поки свої діти були ще малі, то писала казки, філософські новели, які відображали мій внутрішній стан. Але час летить так стрімко, що одного дня розумієш — все, діти виросли! Прийшов час навчитися сприймати їх як дорослих, говорити на рівних, а головне — змінювати і свою поведінку. Тож у дітей був свій перехідний вік, у мене — свій, справжній, із сумнівами, переживаннями, труднощами взаєморозуміння. Не завжди вдавалося знайти «ключик», тому вчилася відпускати, довіряти, приймати неминуче дорослішання дітей. І коли ми з донькою все ж знайшли спільну мову, подумала, що варто про це написати, адже така історія — всім знайома. А ще, цінним був і сам процес створення повісті «Перехідний вік моєї мами», бо дав нагоду вкотре обдумати, переосмислити певні речі. А головне — донька, якій давала читати рукопис, з якою радилася з приводу різних моментів — зрозуміла, що я всіма силами прагну зберегти наш оосбливий зв’язок, навіть якщо залишаюся строгою дорослою.

«Історія «Машки» — нашого автомобіля — почалася зі скандалу.

Мій чоловік Степан Фіцич виступав в Англії з радянським армійським ансамблем імені О. Александрова. На гастролі тоді поїхали двоє співаків з московського Большого театру і двоє тенорів — Степан і Анатолій Солов'яненко — з Києва.

На концерт у Лондоні прийшла "Залізна Леді" — прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Концерт їй сподобався, тож вона зайшла за куліси подякувати артистам. Ось тоді усе й сталося. Звичайно, Степан знав, що в Англії не прийнято цілувати дамам руки. Він і сказав про це, звертаючись до Маргарет Тетчер: «У нас, навпаки, це прийнято: на знак великої поваги. Тому, шануючи вас як жінку-політика, я хочу поцілувати вашу руку».

Несподіване порушення англійського етикету сподобалося журналістам, і наступного ранку лондонські газети вийшли з заголовками на першій шпальті: "Київський поцілунок"! "Романтичний тенор із Києва поцілував руку Маргарет Тетчер"!

Але це не сподобалося керівництву ансамблю, а надто кагебістові, який "пас" артистів у закордонній поїздці, а найпильніше "пас" непокірного Степана:

"Ми не для того понабирали цих варягів, щоб вони говорили про свій Київ!"

Бо, бачте, уся слава мала дістатися Москві, а Степан сказав журналістам, що він соліст Київської опери.

(Після гастролей, казали, кагебіста понизили в посаді, — за те, що погано справився з об

ов'язками).

«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».

І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.

Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.

Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.

От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.

Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).

Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):

 

— начиталася про «покоління Z»;

— передивилася купу відео на YouTube;

— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем;