Таємна шухляда




До нових імен в літературі ставляться з інтересом і крихтою скепсису. Саша Грищенко — наймолодша письменниця «Видавничого центру «Академія», яка своєю книжкою «Винятки із правил» цікаво доповнила лінійку видань для підлітків і юнацтва.
 

«Винятки із правил» — книжка про різні досвіди. Не тільки мої, а й тих, за ким спостерігала. Слухала, розглядала, допитувалась чи просто перебувала поруч. Тому в тексті є щось із життя мого чи моїх знайомих, випадкових перехожих і тих, хто не приховував телефонних розмов у кав’ярнях. Сподіваюся, що три історії, з яких складається книжка будуть близькими кожному юнакові або дівчині, які пробують на смак доросле життя.

Мої герої часто сняться. Інколи прокидаюся рано-вранці з таким ясним баченням тексту, фрагментом опису чи діалогу, що швиденько хочеться все записати. Дуже цікаві і дивні відчуття, дуже інтимні. Переконана, що сни — наші зв’язки зі світом. Невидимі, підсвідомі. Сниться те, про що переживаєш, сприймаєш, відчуваєш, думаєш.

Перша повість у книжці має назву «Помилилася ідолом». Про Нього. Молодого, амбітного, закоханого. Він — підліток середнього зросту, товаришує переважно з айфоном. А ще у повісті — про дівчат, під якими гнуться столи від ваги гарячого тіла. В цій історії і таємне кохання на гімназійному подвір’ї, і заборонені розваги в нічних клубах, і про те, яким жорстоким буває світ.

Прототипом героя повісті став мій знайомий, відкривати ім’я якого не треба. Мають же бути якісь таємниці! Скажу лише, що про такого хлопця в якийсь момент мріє кожна дівчина. «Bad boy», яким він тільки може бути.

 

Ольга Лілік про створення повісті «Чорний дощ»
16 квітня 2018, 12:07   Автор: Ольга Лілик

Нещодавно мене запитали, чому я вирішила написати повість про підлітків. Насправді все відбувається не зовсім так. Я ніколи нічого не вирішую. За мене вирішує герой. Він сам знаходить мене. Спочатку це просто натяк: дивний сон, від якого не можу відійти цілий день, погляд у натовпі, водночас чужий і рідний. Герой змушує звернути на себе увагу. Так було і з головним героєм повісті «Чорний дощ». Спочатку мені хтось показав роботи Бенксі. А потім я побачила на вулиці хлопця, який малював графіті: два жіночих обличчя у профіль, на одному був знак оклику, на іншому — знак питання. І зрозуміла, що це сталося: прийшов герой і привів із собою двох своїх жінок.

Герой приносить із собою історію. Найголовніше — допомогти йому з’явитися, придумати біографію. Далі вже діє він, а я просто спостерігаю та записую. Всі думки, вчинки і переживання героя залежать від його характеру, сприйняття людей і світу. Він сам обирає своє оточення, визначає основні події.

Ще один важливий момент — обрати місце, де відбуватиметься історія. Якось ми їздили в Новгород-Сіверський і на автобусному вокзалі я побачила дівчину, яка проводжала подругу в Чернігів і плакала, що не може поїхати разом із нею, бо там вирує життя. Я запам’ятала ту дівчину, і коли починала писати повість, поселила свого героя в маленькому провінційному містечку. Герої «Чорного дощу» або хочуть втекти звідти, або колись втекли і повернулися. Місце дії багато чого додає історії.

 

«Гонихмарник» — роман, який «створив» Дару Корній
4 лютого 2018, 16:00   Автор: Дара Корній

«Це мій перший роман. І для мене він, як перший поцілунок чи перше кохання, незабутній. Коли пам’ятаєш всю історію створення, до дрібниць. І особливий внутрішній трепет під час написання, і калатання серця, і шал від хвилі захоплення, яка накриває, коли раптом вигадана тобою історія перестає бути вигаданою, принаймні в твоїй голові.

Моя донечка, як і більшість дітей світу, зачитувалася пригодами хлопчика-чарівника Гаррі Поттера. Потім з’явилися «Сутінки» від Стефані Майєр. І почалося. Аж надто емоційне захоплення героями цієї історії — трохи божевільними вампірами, які закохуються у звичайних, таких собі безликих сірих мишеняток, людей. Тобто, в одну з людей. Непоказну простувату дівчинку.

Чесно, спочатку мене це дратувало і я намагалася роз’яснити своїй дитині всю безглуздість описаного в цьому романі. Говорила: «Доню, уяви собі, що ти кохаєш борщ. Не просто любиш попоїсти, а кохаєш. Для вампірів, насправді, люди — це їжа. Розумієш, не можна кохати вареники». А тоді розповідала, що треба читати розумні книжки, де герої не чекають щастя, помираючи від нудьги, а дівчата не марніють із того приводу, що «вона» його не вартує і не ждуть перемін у житті на краще у вигляді багатого принца чи таємничого вампіра, а самі творять своє життя, наводила приклади. На що моя мудра дитина розважливо відповіла: «Мамо, все наче логічно. Але… Знаєте, можете вигадати кращу історію — напишіть! Але нехай герої живуть не десь, колись, за царя Гороха, а зараз і тепер і нехай навіть я повірю в те, що вони можуть жити поруч». 

«Правду старші люди кажуть, що малі діти — малий клопіт, а великі — великий. Тож, поки свої діти були ще малі, то писала казки, філософські новели, які відображали мій внутрішній стан. Але час летить так стрімко, що одного дня розумієш — все, діти виросли! Прийшов час навчитися сприймати їх як дорослих, говорити на рівних, а головне — змінювати і свою поведінку. Тож у дітей був свій перехідний вік, у мене — свій, справжній, із сумнівами, переживаннями, труднощами взаєморозуміння. Не завжди вдавалося знайти «ключик», тому вчилася відпускати, довіряти, приймати неминуче дорослішання дітей. І коли ми з донькою все ж знайшли спільну мову, подумала, що варто про це написати, адже така історія — всім знайома. А ще, цінним був і сам процес створення повісті «Перехідний вік моєї мами», бо дав нагоду вкотре обдумати, переосмислити певні речі. А головне — донька, якій давала читати рукопис, з якою радилася з приводу різних моментів — зрозуміла, що я всіма силами прагну зберегти наш оосбливий зв’язок, навіть якщо залишаюся строгою дорослою.

«Історія «Машки» — нашого автомобіля — почалася зі скандалу.

Мій чоловік Степан Фіцич виступав в Англії з радянським армійським ансамблем імені О. Александрова. На гастролі тоді поїхали двоє співаків з московського Большого театру і двоє тенорів — Степан і Анатолій Солов'яненко — з Києва.

На концерт у Лондоні прийшла "Залізна Леді" — прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Концерт їй сподобався, тож вона зайшла за куліси подякувати артистам. Ось тоді усе й сталося. Звичайно, Степан знав, що в Англії не прийнято цілувати дамам руки. Він і сказав про це, звертаючись до Маргарет Тетчер: «У нас, навпаки, це прийнято: на знак великої поваги. Тому, шануючи вас як жінку-політика, я хочу поцілувати вашу руку».

Несподіване порушення англійського етикету сподобалося журналістам, і наступного ранку лондонські газети вийшли з заголовками на першій шпальті: "Київський поцілунок"! "Романтичний тенор із Києва поцілував руку Маргарет Тетчер"!

Але це не сподобалося керівництву ансамблю, а надто кагебістові, який "пас" артистів у закордонній поїздці, а найпильніше "пас" непокірного Степана:

"Ми не для того понабирали цих варягів, щоб вони говорили про свій Київ!"

Бо, бачте, уся слава мала дістатися Москві, а Степан сказав журналістам, що він соліст Київської опери.

(Після гастролей, казали, кагебіста понизили в посаді, — за те, що погано справився з об

ов'язками).