Таємна шухляда




«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».

І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.

Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.

Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.

От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.

Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).

Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):

 

— начиталася про «покоління Z»;

— передивилася купу відео на YouTube;

— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем; 

«І не снилося, що писатиму про тих, кому ось-ось шістнадцять. Усе зненацька відбулося. Тоді займався проблемами хлопчини, що не міг справитися з обставинами і дати собі лад. Усе в ньому для кращих справ ніби було, люди його оточували добрі, а складалося не так, і я не зумів йому радикально допомогти.

Та ситуація, врізавшись у голову, примусила побачити її причини. Так нагрянув задум повісті. Її герой, щоправда, — цілісніший і впертіший, бо в його житті те, що упустила мама, компенсував частково тато. Ім’я героя, як і в того хлопчини, — Артик, але всі факти повісті — літературні. Мій Артик сам із себе і сам по собі.

Його тимчасовий суперник Колька Хрущ — цілковито вигаданий. У нього норовистий характер, який не змогли зламати ні мама, ні вітчим. Не змирився він і з приписаною йому в авторському задумі роллю негативного персонажа. Усім довів, що він не такий, як про нього думають. Тому в якийсь момент я собі дорікнув за спрощений погляд на нього. Колька бунтує проти тих, хто несправедливий із ним, і помиляється, бо через відсутність досвіду не може намацати життєві орієнтири і відчути себе. Його проблеми віддалено нагадують те, що не раз доводилося перейти мені, хоча майже ніхто із близьких ламати мене не пробував.

Такими ж вигаданими є Славко Носяра, Макс і Сем. А ось Ванько Рудяк (до слова, найближчий мені персонаж) і Климко Васькович узяли у своїх прототипів манеру висловлювання (Климко) і поведінки (Ванько). У всьому іншому вони теж самі із себе. Уявляв при написанні повісті ще двох реальних людей — директора школи та вчителя математики. Усі інші ній з’явилися за законами художньої логіки: «сказали», що будуть такими як їм хочеться, і я їм не заважав такими бути.

«Часом мене запитують читачі: «А чому ви написали книжку про Сірка? Чому саме про нього?» А перед зустрічами я й сама цікавлюсь у дітей: «А чи чули ви коли-небудь про Івана Сірка, великого характерника і славетного кошового?». У більшості випадків передбачувана вже тиша. І це очевидний знак — дилогію про легендарного козацького отамана все-таки варто було написати. Щоб «повернути втрачене», те, що з історії України вирвано з корінням. Постать, яка заслуговує на нашу пам'ять, і кого штучно замовчували для забуття.

Кожен письменник має свої секрети творчості. Для мене ж початком написання історичного твору є намагання дізнатися більше про історичну постать, як краще пізнання не просто біографії реальної людини, а й ретельне вивчення тогочасних реалій, побуту, звичаїв, мови з характерними територіальними особливостями говірки. Словом, якийсь час я живу в стані пошуку важливої інформації. І от що цікаво, в уяві, в думках, деталі розповіді поволі складаються в єдину цілісну оповідь. Всі текстові лакуни заповнюються необхідними реченнями і фразами.

«Нещодавно вичитала в однієї письменниці визначення хто є письменник, а хто творець.

То за її думкою, творець бере сюжети з життя, обробляє і виходить цікавий твір. Творячи, він намагається зберегти усі деталі: збиті носаки у черевиків, щербинку зубів, дощові краплі на листі. І ми йому віримо, бо ось воно — справжнє.

А от письменник ніби й виростає з реальності, але в його творі збиті черевики стають вазонами,  краплі дощу — діамантовими сережками королеви. Реальність для письменника лише поштовх і куди він заведе уяву, знає тільки Письменник небесний.

За такою логікою я — творець. Бо поки мої твори живуть в моїй реальності.

Оксана Думанська. "Марійчині пригоди"
17 лютого 2016, 10:07   Автор: Оксана Думанська

«Скільки себе пам’ятаю, ніколи не думала, що почну писати не лише для дорослих, а й для дітей. Але народження моєї першої онуки Марійки щось у мені увімкнуло. Я її вперше взяла на руки першого тижня  її життя, і вона несвідомо, гадаю, глянула на мене своїми очима – темно-синіми, як сливи. Я їй співала не лише колисанок, а й просто пісень, які сама чула із самого дитинства або від батьків, або з радіопередач, щоб вона засинала, а її мама, моя донька, оговтувалася після пологів і призвичаювалася до нових обставин.

Марійка виростала дуже жвавою дівчинкою, до всього бралася з охотою – що до малювання, що до співів і танців, і мені здавалося: от у цій дівчинці є шматочок мене, малої, непосидючої та допитливої.