Таємна шухляда




«Історія «Машки» — нашого автомобіля — почалася зі скандалу.

Мій чоловік Степан Фіцич виступав в Англії з радянським армійським ансамблем імені О. Александрова. На гастролі тоді поїхали двоє співаків з московського Большого театру і двоє тенорів — Степан і Анатолій Солов'яненко — з Києва.

На концерт у Лондоні прийшла "Залізна Леді" — прем'єр-міністр Великобританії Маргарет Тетчер. Концерт їй сподобався, тож вона зайшла за куліси подякувати артистам. Ось тоді усе й сталося. Звичайно, Степан знав, що в Англії не прийнято цілувати дамам руки. Він і сказав про це, звертаючись до Маргарет Тетчер: «У нас, навпаки, це прийнято: на знак великої поваги. Тому, шануючи вас як жінку-політика, я хочу поцілувати вашу руку».

Несподіване порушення англійського етикету сподобалося журналістам, і наступного ранку лондонські газети вийшли з заголовками на першій шпальті: "Київський поцілунок"! "Романтичний тенор із Києва поцілував руку Маргарет Тетчер"!

Але це не сподобалося керівництву ансамблю, а надто кагебістові, який "пас" артистів у закордонній поїздці, а найпильніше "пас" непокірного Степана:

"Ми не для того понабирали цих варягів, щоб вони говорили про свій Київ!"

Бо, бачте, уся слава мала дістатися Москві, а Степан сказав журналістам, що він соліст Київської опери.

(Після гастролей, казали, кагебіста понизили в посаді, — за те, що погано справився з об

ов'язками).

«Якщо ви все свідоме життя писали тільки для дорослих, а потім раптом сіли й написали книжку для підлітків (для майже дорослих, але не зовсім), то перше з двох питань, які вам найчастіше доведеться чути, буде: «Чого раптом?».

І тоді думаєш: а й справді? Чому? Тому, що любиш кидати собі виклик? Ставити перед собою завдання, яке непросто виконати? Вочевидь.

Бо є купа речей, які ти-доросла хотіла б сказати собі-майже дорослій? Безсумнівно.

Ще раз пережити всі ті відчуття, які можна було б означити як «перші» — поцілунок, кохання, осмислення себе, відкривання власної тілесності, ревнощі, вибір, дружба, непересічний вчинок? Достеменно.

От і зважуєшся, не знаючи точно, коли ти писатимеш текст, а коли він писатиме себе через тебе.

Друге ж питання: «Як це вдалося?» (при цьому всміхаєшся й зітхаєш із полегшенням, кажучи собі, як добре, що не спитали: «Як ви вважаєте, вам це вдалося?»).

Зрозуміло, що в кожного письменника власний підхід і свої секрети. Я підійшла до цього завдання з позиції дослідника (робота над двома дисертаціями не минає безслідно):

 

— начиталася про «покоління Z»;

— передивилася купу відео на YouTube;

— проштудіювала молодіжні форуми в пошуках актуальних для підлітків проблем; 

«І не снилося, що писатиму про тих, кому ось-ось шістнадцять. Усе зненацька відбулося. Тоді займався проблемами хлопчини, що не міг справитися з обставинами і дати собі лад. Усе в ньому для кращих справ ніби було, люди його оточували добрі, а складалося не так, і я не зумів йому радикально допомогти.

Та ситуація, врізавшись у голову, примусила побачити її причини. Так нагрянув задум повісті. Її герой, щоправда, — цілісніший і впертіший, бо в його житті те, що упустила мама, компенсував частково тато. Ім’я героя, як і в того хлопчини, — Артик, але всі факти повісті — літературні. Мій Артик сам із себе і сам по собі.

Його тимчасовий суперник Колька Хрущ — цілковито вигаданий. У нього норовистий характер, який не змогли зламати ні мама, ні вітчим. Не змирився він і з приписаною йому в авторському задумі роллю негативного персонажа. Усім довів, що він не такий, як про нього думають. Тому в якийсь момент я собі дорікнув за спрощений погляд на нього. Колька бунтує проти тих, хто несправедливий із ним, і помиляється, бо через відсутність досвіду не може намацати життєві орієнтири і відчути себе. Його проблеми віддалено нагадують те, що не раз доводилося перейти мені, хоча майже ніхто із близьких ламати мене не пробував.

Такими ж вигаданими є Славко Носяра, Макс і Сем. А ось Ванько Рудяк (до слова, найближчий мені персонаж) і Климко Васькович узяли у своїх прототипів манеру висловлювання (Климко) і поведінки (Ванько). У всьому іншому вони теж самі із себе. Уявляв при написанні повісті ще двох реальних людей — директора школи та вчителя математики. Усі інші ній з’явилися за законами художньої логіки: «сказали», що будуть такими як їм хочеться, і я їм не заважав такими бути.

«Часом мене запитують читачі: «А чому ви написали книжку про Сірка? Чому саме про нього?» А перед зустрічами я й сама цікавлюсь у дітей: «А чи чули ви коли-небудь про Івана Сірка, великого характерника і славетного кошового?». У більшості випадків передбачувана вже тиша. І це очевидний знак — дилогію про легендарного козацького отамана все-таки варто було написати. Щоб «повернути втрачене», те, що з історії України вирвано з корінням. Постать, яка заслуговує на нашу пам'ять, і кого штучно замовчували для забуття.

Кожен письменник має свої секрети творчості. Для мене ж початком написання історичного твору є намагання дізнатися більше про історичну постать, як краще пізнання не просто біографії реальної людини, а й ретельне вивчення тогочасних реалій, побуту, звичаїв, мови з характерними територіальними особливостями говірки. Словом, якийсь час я живу в стані пошуку важливої інформації. І от що цікаво, в уяві, в думках, деталі розповіді поволі складаються в єдину цілісну оповідь. Всі текстові лакуни заповнюються необхідними реченнями і фразами.

«Нещодавно вичитала в однієї письменниці визначення хто є письменник, а хто творець.

То за її думкою, творець бере сюжети з життя, обробляє і виходить цікавий твір. Творячи, він намагається зберегти усі деталі: збиті носаки у черевиків, щербинку зубів, дощові краплі на листі. І ми йому віримо, бо ось воно — справжнє.

А от письменник ніби й виростає з реальності, але в його творі збиті черевики стають вазонами,  краплі дощу — діамантовими сережками королеви. Реальність для письменника лише поштовх і куди він заведе уяву, знає тільки Письменник небесний.

За такою логікою я — творець. Бо поки мої твори живуть в моїй реальності.