КЛЮЧові розмови




Вителька початкових класів Любов Георгіївна КУПЦОВА працює в Одеській спеціалізованій школі № 40 із травня 1988 року. Вона – автор понад 10 авторських програм, підручників та методичних рекомендацій для вчителів мови та літератури молодших класів.

Відзначена Грамотами міського управління освіти та Управління освіти і науки Одеської обласної державної адміністрації, президента України за досягнення та вагомий внесок в освіту, Міністерства освіти за роботу з обдарованими дітьми. За рішенням виконавчого комітету Одеської міської ради отримала почесне звання «Кращий педагогічний працівник міста Одеси».

Можна стверджувати, що своє життя Любов Георгіївна присвятила дітям. Може, тому й вона працює не тільки на ниві освіти, але й літератури – однієї з головних складових виховання підростаючого покоління.

Цього року повість Любові Купцової «Ксюша та Ведмідь» була відзначена 1-ю премією VIIІ міжнародного літературного конкурсу творів для дітей та юнацтва «Корнійчуковська премія».

Отже, наша розмова з письменницею про творчість, викладання, виховання, натхнення і кохання...

 

– Пані Любове, як сталося, що Ви обрали професію вчителя?

"У п’ятому класі ми взяли шефство над першокласниками. З цього дня, мабуть, я і пішла стежкою до вчителювання. Спочатку проводила ігри з малюками на перервах, потім стала читати у вільний час книги, приходячи до них в групу продовженого дня. А одного разу під час канікул зловила себе на думці, що чогось мені не вистачає. А не вистачало спілкування з малюками!" 

Як казала героїня відомого роману С. Моема «Театр»: «У людей настільки різні смаки… Комусь смакує котлета, а комусь  — біфштекс»… Так ось. Комусь «смакують» лише тексти автора, а мені не вистачає розмови з ним. А чого варте очікування того, що під час спілкування розкриється душа  — наче барвиста квітка  — і матимеш змогу милуватися її яскравою, блискучою мінливістю?

От і зараз. Ніби немає «інформаційного приводу». Але то суха журналістика, коли потрібен «привід». Впевнена: з розумною людиною завжди є, про що погомоніти. А вже розмовляти з письменником  — суцільне задоволення. Бо й нового дізнаєшся, і чогось навчишся. Та й ділиться зі світом митець щиро, а жаринки його таланту і живлять, і надихають…

Мій подвійний колега  — освітянин і письменник Роман Росіцький  — саме така людина: творчо обдарований і щедрий на добре слово.

Роман Петрович Росіцький автор книг: «Прудкі вітерці» (2008 р., АВІАЗ), «Місія» (2010 р. «Богдан»), «Мешканці Старого Двору» (2012 р. АВІАЗ), «Лук Нічної Громовиці» (2015 р., ВСЛ), «Киця-мандрівниця зі Старого Двору» (2015 р., АВІАЗ), «Королівство рафінованого сміху» (2016 р., Віват), «Пір’їнка Птаха-мрії» (2017 р., АВІАЗ).

 

У співавторстві з дружиною, Іриною Росіцькою, видав кілька збірників сценаріїв шкільних свят і веселих сценок для шкільних театрів мініатюр («Сьогодні свято», «На шкільних меридіанах», «Гумор та приколи сучасної школи», «Гумор та приколи сучасної школи  — 2», «Шкільні свята і будні»).

 

Працював у школах Зборівського району. З 1993-го  — вчитель ЗОШ № 1 Зборова.

 

— Часто-густо автори розказують, що письменниками мріяли стати з дитинства. Але більшістю  — то дівчата. (Ага, нариваюсь... Зараз мене звинуватять, що гендерної рівності не дотримуюсь). Скажи, ким ти мріяв стати в дитинстві?

 — Хіба у мене був вибір? Зрозуміло ж, що космонавтом! Та оскільки підсліпуватих космонавтів не існувало в природі, довелося відкоригувати свої мрії. А от підсліпуваті астрономи траплялися. Більше того, їхні очі були озброєні телескопами! Але в селі обсерваторій не будують, тож довелося братися за ручку і писати фантастику.

Любов, до світу з’являється лише тоді, коли безкінечно полюбиш рідну землю: Зірка Мензатюк та екологічне натхнення

Дитяча література, українська дитяча література потрохи вибирається за межі скромних другорядних ролей в українській літературі, наповнюється змістом, теорією, методологією і визначними іменами. Серед таких імен – ім'я Зірки Мензатюк, надзвичайної, тонкої, глибокої авторки творів для дітей. Зауважу лише, що Зірку сміливо можна назвати і однією з найбільш «екологічних» авторок, яка своїми творами будить в читачах любов до природи, повагу до всього живого, співчуття та бажання захищати увесь цей такий тендітний світ.

 

Добрий день! Попереду Великдень, значне свято для християн і видатне – для природи. Усе пробуджується, квіти, комахи, буяють трави, радіють люди. І сьогодні я хочу у Вас розпитати про любов до природи, про те, коли Ви вперше відчули себе частинкою української природи, українського світу, про те, що любите і що Вас, можливо, тривожить. Пані Зірко, не знаю, чи ви в курсі, але я як хімік і природничник віднесла вас до екологічних дитячих письменників, то ж сьогодні хочу розпитати про українську природу і Вашу до неї любов, яка читається в усіх Ваших казках, есе, розповідях.

От, погляньте. Великдень – особливе свято, де з воскресінням Христа постає і величне, радісне весняне оновлення природи. Традиційні свята, як правило, пов’язані з природою, бо від неї залежав добробут; вони були втіленням, з одного боку, сподівань, а з другого – вдячності за все те хороше, що дарувало життя. Про вдячність ми тепер не особливо згадуємо, а шкода, тому що вона концентрує увагу на позитиві і, я б сказала, є непоганим антидепресантом.

З самого малечку я росла серед живого зеленого світу, оскільки народилася в селі. А це – хата у вінку дикого винограду, квітники навколо двору, великий старий сад, у який прибувала вода, коли розливався Прут. Це кіт і курчата, це малі новонароджені ягнята, яких заносили до хати, щоб зігрілися й обсушилися в теплі. Я росла у тих квітниках, тому саду, тішилася тими ягнятами, то був мій дитячий рай. Значно пізніше я зрозуміла, що жилося тоді нелегко й не в багатстві, але малою я не помічала нестатків, навпаки, розкошувала, бо мене оточували затишок і краса.

 

Хто і як вчив вас поважати кожну квіточку, кожну комашечку, як Ви це робите у своїх творах?

Не було ніякої спеціальної науки. Просто так робили батьки, сусіди, і це сприймалося як належне: підв’язати жоржину, щоб не зламалася після дощу. Відчинити вікно в стайні, бо повернулися з вирію ластівки. Полити грядки, бо в’януть. Це були повсякденні клопоти, звичайна сільська робота.

Не все я тоді розуміла і не поводилася бездоганно. Нарвати букет квітів у лузі – це теж було запросто. Ніхто не казав: не рви, та квітка рідкісна, не винищуй її. 

Колись якась людина береться за письменницьке перо і несподівано для себе, для оточення стає письменником, тим поважним чоловіком чи статечною пані, чиї імена прикрашають томи, томища і томики на полицях домашніх і міських бібліотек. Хтось обирає собі стезю поета, хтось – прозаїка, комусь пишуться серйозні речі, а хтось своїми книжками промовляє до малечі. Усі різні, усі творять для людства культурну спадщину. І серед усіх письменників, письменників для дітей, окремо ще виділяються письменники, які насичують свої казки, свої історії науковими знаннями про природу, про те, як влаштований світ, як він працює і чому усе саме так, а не інакше. З цих історій діти не лише виносять красиві метафори, нові слова чи цікаві пригоди, а й повноцінні природничі, технічні знання.

Серед сучасних українських письменників таким автором зокрема є Олесь Ільченко, співець міста, урбаніст, залюблений в природу, біолог, географ і філолог за усіма своїми освітами.

От, з ним і говоримо про його дитячі книжки і їхню природничу насиченість, формування любові до світу, а також екологічної культури, розуміння своєї ролі в живому світі і важливості зберегти усе це на майбутнє, для усіх прийдешніх поколінь.  

 

Чому твори Олеся Ільченка для дітей мають природниче спрямування? Що послужило ідеєю для першої книжки?

З моїх 25 книг для дітей «природничими»  враховуючи казки – можна назвати не більше десяти. Вважаю, що з любові до природи починається повноцінна людина. Потім мають органічно додатися любов до родини, нації, країни.

Десь 2007 року я з подивом зауважив, що в Україні вже років із двадцять не видавалися науково-популярні книги для дітей про дерева, комах, птахів тощо. Запропонував одному видавництву написати такі книги і так виник проект із кількох книг для дітей і батьків про природу України.

КАЗКОВИЙ СВІТ ВІРИ МАРУЩАК
20 листопада 2019, 23:10   Автор: Віра Марущак, Галина Запорожченко

Про світ добра і краси, творче джерело життєвого натхнення, дитячі вподобання та силу художнього слова, світлі спогади та яскраві оптимістичні мрії говоримо з письменницею Вірою Марущак.

Віра Іванівна Марущак (дівоче прізвище Рожкова), журналіст, письменниця, педагог, бібліотекар, освітянка, просвітянка, член Національної спілки письменників України кавалер ордену княгині Ольги III ступеню, член Національної спілки журналістів України, голова Миколаївської обласної організації Національної спілки письменників України народилася у 1949 р. у районному центрі Арбузинка Миколаївської області. Там само закінчила Арбузинську середню школу № 2. Зростала в робітничій сім’ї.

 

– Коли до Вас прийшло розуміння, що хочете стати письменницею?

– Мабуть, допоміг випадок. На випуск першої книги мене надихнула моя сусідка Валентина Дейнека, яка читала оповідання, надруковані в заводській газеті «Трибуна рабочего». Перші твори були написані російською мовою. У1991 році, коли Україна стала незалежною, було дуже мало книжок, написаних українською мовою для юного покоління, тому стала писати для них.