Дані досліджень у галузі суспільно-гуманітарних наук, зокрема психологічної та культурної антропології (етнології), педагогіки та психології, соціології, літературознавства, філософії мистецтва тощо, засвідчують, що в мистецтві міститься глибокий виховний потенціал, який акумулює в собі, поруч із загальнолюдськими універсаліями, національний менталітет, характер і є основою формування людства в його етнічній мозаїчності. Проте кожна з перерахованих вище наук по-своєму називає та інтерпретує це явище. Так, психологи „торкаються” його через модальну особистість (А.Інкельс, Д.Левінсон, Х.Дейкер, Н.Х Фрейд), структуру базової особистості (А.Кардгенер), які так чи інакше „випливають” з учення Фрейда-Юнґа про архетипи підсвідомого, зокрема про колективні архетипи, описані К.Г.Юнґом; антропологи, культурологи, етнологи оперують поняттям ментальності (К.Леві-Стросс, І.Грабовська, Н.Хазратова), значимі системи (Рой Д’Андрад), пасіонарності (Л.Н.Гумільов); педагоги — через шкалу норм і цінностей (І.Бех, Ю.Руденко, В.Цимбалістий), літературо- та мовознавці, філософи — через семіотику, образи-символи (В.Гумбольдт, О.Потебня, Ю.Лотман, Ж.Дерріда). 

Такий підхід певною мірою гальмує дослідження, зокрема в педагогіці, тому, на нашу думку, необхідно ввести новий, універсальний, термін для означення виявленого явища, який би дозволив об’єднати отримані в різних галузях дані. Скористаємось для терміна добре відомими поняттями виховання (процес всебічного формування особистості) та константа (постійна величина) — це дасть можливість у самому виразі зафіксувати деякі характерні особливості цього поняття.

Дитячий фольклор — потужний засіб соціалізації особистості, своєрідна матриця відтворення ментальності етносу в філогенезі. Саме з таких засад звертались до дитячого фольклору науковці, зокрема Г.Ващенко, М.Стельмахович, Ю.Ступак, Г.Довженок, М.Гайдай, С.Гарбенко. Проте комплексно, з застосуванням методу компаративізму дитячий фольклор, зокрема фольклор регіону Карпат, на сьогодні достатньо не вивчено. Не доведено, в чому його сила як засобу вираження етнічної моделі буття, збереження скарбниці ментальності й етнічного досвіду в період глобалізації культур.

Регіон нашого дослідження — басейн Карпат, де споконвіку звичним явищем був поліетнізм. Карпатський регіон цікавий іще й тим, що тут, порівняно з іншими регіонами Європи, останнім часом засвідчена найменша кількість конфліктів на національному підгрунті. Тому, як нам здається, деякі узагальнення, зроблені на основі вивчення етнічної моделі буття етносу, колективної психології його носіїв та специфіки місцевих етнопедагогічних засад, можуть мати універсальний характер.

Традиції, колективні цінності, моральні норми і рівень соціального контролю, властиві типовим представникам етносу колективні зразки поведінки та способу мислення і діяння — основа етноментальності, відбита в дитячому фольклорі як продукті колективної духовної культури. Нами уже досліджено дитячий фольклор слов’янських народів Карпатського Єврорегіону (українців, словаків, чехів), а також німців і частково — циган (на жаль, циганський дитячий фольклор у регіоні не збережено, а ті зразки, що побутують в середовищі ромів, є запозиченнями з культури народів-сусідів). 

Відомо, що сприймання кольору пов’язується з певним емоційним станом особистості. Цей зв’язок відносний і опосередковано поєднаний з багатьма факторами, зокрема умовами існування етносу, тому своїм глибинним корінням проймає колективне несвідоме, національну ментальність і виступає складовими архетипічних утворень. У світових культурах кожен із кольорів має складний діапазон символічних значень. Тому Д. Тресиддер, автор відомого “Словника символів”, констатує: “Узагальнення щодо певного символізму будь-якого з кольорів зробити дуже важко…Видається істинним тільки те, що кольори становлять в основному життєстверджуючі символи.”[1; 400–401].

Проте в українській національній культурі яскраво прослідковується символіка кольору, яка, на наш погляд, входить у систему цінностей на рівні складової естетичного ідеалу, виробленого протягом тисячолітньої історії існування етносу в відповідних природних умовах. У окремих випадках семантика кольору тут носить глобальний позаетнічний характер (біле і чорне як контраст), деколи пов’язується з вужчим змістом (білий — чистота, блакитний — небо, наближеність до вершин духу).

Виходячи з виховних завдань дитячого фольклору — прищепити колективний інстинкт та культуру поведінки, — вважаємо, що в усній народній поезії для дітей зафіксоване первинне, не випадкове, значення кольору, найтісніше пов’язане зі світоглядними уявленнями етносу. Народ надавав особливого значення кольоровій характеристиці предмета, тому що більшість рідкісних означень у текстах поезій для дітей — назви кольору.

     У статті розглянуто оригінальні авторські версії інтерпретації теми змін пір року, особливості діалогу автора і юного читача у прозових творах другої половини ХХ століття різних жанрів для дітей. Особливу увагу приділено варіантам її трансляції в оповіданні, пригодницько-фантастичній, анімалістичній, пізнавальній, філософській авторських різновидах казки.

     Ключові слова: література для дітей та юнацтва, жанр, оповідання, казка, тема, природа, пори року.

Своєрідність функціонування інкорпорованих текстів у прозі для і про дітей (на прикладі аналізу оповідання Володимира Винниченка «Віють вітри, віють буйні…»)

У статті окреслено функціональне призначення і різновиди інкорпорованих текстів у прозі для і про дітей. На прикладі оповідання Володимира Винниченка «Віють вітри, віють буйні…» проаналізовано вставні текстові структури як інструмент психологічного зображення характерів.

Ключові слова: література для і про дітей, інкорпорований текст, проза, оповідання, психологізм.