Наукові дослідження




Інакші/інші, чужі/свої діти. Нова література
18 січня 2011, 12:22   Автор: Уляна Святославівна Гнідець

Література для дітей та юнацтва – це інтерконтекстуальне, соціальне, проблемно-виражене культурне явище міждисциплінарного характеру. Тому аналіз літератури для дітей та юнацтва (ЛДЮ) необхідно здійснювати з урахуванням соціально-культурного контексту її розвитку, якому велику увагу приділяють зарубіжні літературознавці і який, власне, упускають у своїх працях вітчизняні дослідники. Однак, досліджуючи ЛДЮ, обов’язково слід зважати на рівень свідомості потенційного реципієнта, на наявність чи відсутність у нього певного досвіду, на рівень його соціалізації в суспільстві, на рівень поінформованості у безперервному потоці образів і вражень, що відкрито пропонують, зокрема, і українські ЗМІ. Адже дитина-читач вступає в комунікацію з текстом передусім на рівні змісту і форми і шукає у ньому, відповідно, зрозумілі для себе речі. Вітчизняна наука, на жаль, дотримується переважно ілюзорного педагогічно-виховного способу інтерпретації дитячої літератури та обмежується відображенням історичного розвитку літератури, яка увійшла в коло дитячого читання , зокрема, через школу, але первинно не була створена для дітей. Таким чином випадають з поля зору актуальні проблеми і бажання самої цільової аудиторії. Це і спричинило, очевидно, занепад культури читання в Україні, книга перестала бути цікавою і зрозумілою новому підростаючому поколінню. І проблема не в тому, що комп’ютер витіснив книжку. Проблема в тому, що наше суспільство не зацікавило книжкою. А однією з вагомих причин такого занепаду є неприйняття донедавна педагогічними та академічними сферами українського суспільства нового покоління дітей, інакших  дітей, і, відповідно, нової  літератури, спеціально створеної для них.

З історії літератури для дітей відомо, що особливу увагу образу дитини в мистецтві приділили наприкінці ХVІІІ – на початку XIX ст. ранні романтики. Дитинство розглядалося ними не як педагогічна, а як поетична ідея. Романтизм бачив у дитині мудреця, філософа, якому відкриті потаємне знання про світ, його суть, його чудесну природу. Маленькій людині притаманна природна чистота, дитяча душа прагне до справжніх цінностей: краси, любові, дружби, справедливості.

Відомий літературознавець М. Я. Берковський у своїй фундаментальній праці “Романтизм у Німеччині” писав: “Романтизм установив культ дитини і культ дитинства. XVIII ст. розуміло дитину як дорослого маленького формата, навіть одягало дітей у ті ж камзольчики, пристукнувши зверху перукою з кіскою і під руку підсунувши їм шпажку. З романтиків починаються справжні діти, їх цінять самих по собі, а не в якості кандидатів у майбутні дорослі”.

З погляду романтиків, дитина є настільки самодостатньою, що вона не має потреби у суспільстві. Фантазія є тією дієвою властивістю, яка дозволяє їй поєднати власний уявний світ із зовнішнім “буденним” світом. Отже, ідею дитинства у них протиставлено буттю дорослої людини. Соціальна дійсність дитячого життя з’являється в літературі лише через два десятиріччя. Пізні романтики також бачать у дитині високі якості “святої істоти”, але для них дитинство є тією фазою життя, яка рано чи пізно безповоротно закінчується.

 

 (на матеріалі досліджень німецькомовної сучасної літератури для дітей та варіантів її перекладів)

У статті розглядаються риси сучасної дитячої літератури на мовознавчому рівні та дається спроба перенести певні концепти західної лінгвістики в україномовну наукову площину.

Ключові слова: дитяча література, асиметрія, комунікація, лінгвостилістика, перекладознавство, адаптація, контекст, антропологічна категорія, історична категорія.

Метою даної статті є оприлюднення одного з теоретичних питань дисертаційного дослідження, присвяченого аспектам характеристики та перекладу сучасної німецькомовної літератури дл дітей. Це перша публікація з даної теми, тому хотілося б передусім заявити про проблеми у даній галузі та запропонувати шляхи дослідження.

Сальєризм: „іносфера” дитячої критики
21 грудня 2010, 11:10   Автор: Емілія Огар

Регулярне зацікавлення в Україні дитячою книгою як об’єктом критичного аналізу розпочалося лише наприкінці 70-х рр. ХХ ст., зі створення  щорічного збірника літературно-критичних статей про дитячу літературу „Література. Діти. Час”, що видавався  видавництвом „Веселка”  (1979 – 1990 рр). Загальний пафос розмови про дитячу літературу (як і самої літератури), зрозуміло, відповідав духові часу, а всебічний аналіз розмаїтого літературного буття часто підмінювався оцінкою на відповідність панівним ідеологічним і дидактичним канонам. Рідко  мовилося про  дитячу книгу як видавничий феномен.

Літературно-критичні публікації, присвячені творам  українських дитячих письменників, спорадично з’являлися на сторінках спеціальної  «дорослої»   періодики, зокрема «Літературної України», однак  „владні стереотипи повсякденного мислення (дитяча – недитяча – несерйозна, минуща, недосконала)...,  відсутність силового поля фахових дискусій” [1; 8],  невиробленість в оновлених  наукових, культурологічних та естетичних  парадигмах метамови дискурсу довкола дитячої книги спричинили майже повне його згасання.
 
Спроби відновити практику публічного осмислення літературно-видавничих  процесів  в царині нової української дитячої книги розпочалося лише наприкінці 90-х років з поодиноких коротких рецензій  у нових часописах видавничо-книгарської тематики –„Книжник-ревю” (згодом тут було запроваджено  спеціальну рубрику „Книжка року. Номінація „Дитяче свято”), „Книжковий огляд”, „Книжковий клуб+”. „Друкарство”, „Палітра друку” тощо. Рецензії на дитячі видання  трапляються  й в Інтернеті, на сайтах Інтернет-книгарень і відповідних мереж,  в електронних версіях та на сайтах видавничих часописів, однак здебільшого це електронні  дублі (або версії) опублікованих у пресі матеріалів.

Випуск ХХ

Випуск ХХІ