Біографія письменників завжди в центрі уваги літературознавців, оскільки біографічний метод прочитання художніх текстів – один із найактуальніших у плані аналізу поетики творів, художнього світу автора. Біографія Лесі Українки неодноразово ставала об’єктом зацікавлення літературознавців, критиків, психоаналітиків та письменників. Біографічний матеріал активно використовували у монографічних дослідженнях, нарисах, статтях, розвідках М. Драй-Хмара, М.Зеров, Ю Шерех, А. Музичка, Я. Поліщук, В.Агеєва, С.Павличко, О. Забужко, Н. Зборовська та інші. Художнє осмислення біографії Лесі Українки з використанням документальних джерел знаходимо у повістях А. Костенка та С. А. Скоклюк, романі М. Я Олійника («Дочка Прометея»),   кіноповісті І. Драча («Іду до тебе»).

 Тематична, стилістична та жанрова специфіка текстів, створених на основі біографічних фактів, залежить не тільки від авторського художнього мислення та світоглядних позицій, особистісного ставлення до творчості Лесі Українки, а й часто зумовлена орієнтацією на певну категорію читачів, адресатів тексту. Незважаючи на посилену увагу дослідників до творчості класика української літератури, часто за межею науково-критичного дискурсу залишаються твори, написані для дітей, художньо-біографічні матеріали про письменницю, запропоновані дитячій читацькій аудиторії. У цьому контексті актуальною буде розмова про цикл художньо-біографічних оповідань «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає сили…» Олеся Ільченка, вміщений у збірці  «Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчіля» (серія «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т»).

Діана Вінн Джонс відома українській аудиторії насамеперед як авторка «Мандрівного замку Хаула» (в іншій транскрипції – «Гаула») – роману, що набув популярності завдяки анімаційній екранізації Хаяо Міядзакі (2004). Така рецепція творчості провідної представниці британського фентезі доби постмодернізму, оксфордської учениці Дж. Р. Р. Толкіна та К. С. Льюїса, доброї приятельки та, певною мірою, наставниці Ніла Ґеймана, зумовлена передусім політикою українських видавництв, що забезпечують ринок літератури для дітей та юнацтва. Так, у Видавництві Старго Лева (ВСЛ) у перекладі Андрія Поритко вже вийшла вся серія романів про чарівника Хаула: «Мандрівний замок Хаула» (2008, 2011 та 2014 роки), «Повітряний замок» (2018) та «Будинок безлічі шляхів» (2018). В 2019 році побачили світ перші переклади з іншої серії романів письменниці, присвяченої школі чарівника Крестомансі: «Зачароване життя» (пер. Віктора Шовкуна) «Дев’ять життів Крістофера Чанта» (пер. Оксани Самари). Всі романи Д. В. Джонс видаються ВСЛ в серії «Дивовижні світи», кваліфікуються як «фантастичні романи» та адресовані читачам середнього шкільного віку.

Таким чином, стає очевидним принцип відбору творів письменниці, які перекладаються для українського читача [1]. Поштовхом для започаткування перекладів є анімаційний фільм Х. Міядзакі (також вдало перекладений українською та при цьому такий, що суттєво відрізняється від книжкового першоджерела), а картина світів Діани Вінн Джонс є, якщо судити з перекладених романів, суто дитячим (ранньо-підлітковим) фентезі, де описуюються пригоди дивакуватого юнака Хаула та кількох дітлахів, а також черговий магічний навчальний заклад, який у сприйнятті читача дублює поттеріану, хоча й створювався на два десятиліття раніше. Така картина української версії доробку письменниці є особливо прикрою, якщо брати до уваги те, що на українському книжковому ринку вона «компенсується» лише російськими перекладами таких глибоких психологічних творів як «Квартет Дейлмарка», цикл про маґідів, «Вогонь та болиголов» та ін. Аматорські українські переклади, попри гідний поваги ентузиазм авторів, жодним чином не компенсують цієї лакуни.

Марія Олександрівна Вілінська належить до найвідоміших класиків української прози. Творчу діяльність письменниця розпочала наприкінці 50-х років ХІХ ст., на той час вона була єдиною жінкою-письменницею в українській літературі.

Довгий час Марко Вовчок сприймалася літературознавцями й критиками лише як народний заступник і борець проти кріпосництва. Наразі маємо низку літературознавчих праць, в яких відкинута вульгарно-соціологічна оцінка, позитивістськи-народницька, партріархальна система естетичних вартостей. Найцікавішими інтерпретаторами творчості Марка Вовчка І пол. ХХ ст. вважаються М. Зеров та В. Петров-Домонтович. У 1949 р. В. Домонтович створює романізовану біографію «Мовчуще божество», реконструюючи життєпис Марка Вовчка в широкому контексті її доби. У «Романах Куліша» дослідник пише про її «жоржсандизм», увагу до проблем жіночої емансипації, називаючи письменницю «Моцартом любовних історій шістдесятих років». Сучасні дослідження С. Павличко, В. Агеєвої представляють Марію Вілінську не скільки соціальним аналітиком, стільки тонким психологом, здатним відтворити найскладніші нюанси жіночих переживань.

Марко Вовчок – одна з перших в українській літературі звернулася до творчості для дітей. Вона підготувала посібник для початкової школи «Історія для дітей», твори про історичне минуле («Гайдамаки», «Сава Чалий»). Відомо про її активну співпрацю з паризьким письменником і видавцем П’єром-Жулем Етцелем у «Журналі виховання та розваги». У цьому часописі письменниця видрукувала повість на історичну тему «Маруся», згодом – інтерпретацію словацької казки про дванадцять місяців «Зла Колючка та Добра Троянда», варіант російської казки «Королевна – Я». Тут же з’явилися оригінальні твори письменниці французькою мовою («Мандрівка на крижині», «Сестричка»). Окремими книгами у Франції в серії «Альбоми П.?Ж. Сталя» вийшли оповідання Марка Вовчка для дітей молодшого віку «Прудконогий олень» та «Сибірський ведмідь і дівчинка Чепурушка», де письменниця продемонструвала знання дитячої психології, оригінальність створення  захоплюючих сюжетів.

Як авторський текст, що художньо мовить про вигадані події і явища, літературна казка у процесі свого розвитку щодалі дистанціювалася від фольклорного первня, оформилася в потужну жанрову систему з розгалуженою класифікацією (функційною, адресною, тематичною, асимілятивною тощо).  Її ціннісні орієнтири корелюються із естетичною концепцією письменника, взалежнюються стилем доби, тенденціями світового літературно-мистецького розвитку. Саме тому динаміка жанру, зокрема, пов’язана і з розбудовою нових до певного часу тем і варіантами їх репрезентації. Як слушно зазначає Т. Бовсунівська, оновлення життя, з’ява нових об’єктів та нового мислення провокують появу нової тематики, що стає однією із форм трансформації жанрів [1, с. 67].   

Історичне минуле українського народу – тема, що віддавна привертає письменницьку увагу. Її художнє осмислення тривалий час було одним із небагатьох способів транслювати власне розуміння історичної правди цивілізованому світу. Наділені гнучкою структурою й тематичною спрямованістю, історичні прозові жанри формують власні різновиди: повість, роман, оповідання, новела, легенда, притча. Вони, як вважає Н. Копистянська, мають значення не тільки самі собою, але й тому, що в них зародився історизм, який відкрив залежність людини від загально­історичних подій та обставин [8, с. 257].

Важливе місце в поетикальній системі авторського твору посідає мотив – одиниця сюжету, що розглядається в аспекті її повторюваності, типовості, тобто така, що має значення або традиційне (відоме фольклору, літературі, жанру), або притаманна творчості того чи того письменника і навіть окремого твору [1, с. 194]. Науковці (А. Бем, Е. Мелетинський, Н. Тамарченко, О. Фрейденберг) мовлять про мотиви, притаманні певному типу літературного твору: ліричні мотиви (напр., наближення осені, мінливість життя), епічні мотиви (вбивство, помста), драматичні мотиви (ворожнеча, помста), мотиви циклу творів (як ланцюг їх побудови), індивідуальні письменницькі мотиви тощо.

Фольклорні казкові тексти мають набір стійких сюжетних мотивів. Так, у чарівних казках – це мотиви подорожі, перетворення, властивості чудодійних предметів, у соціально-побутових – протистояння багатого й бідного, мачухи й пасербиці, суперництво братів, у казках про тварин – вигнання в чужий простір, трапезування, одруження та ін. Детальніше про це: [2; 3].

В. Пропп мотиви чарівної казки розглянув на прикладі функцій героя (їх 31), що групуються навколо незмінних сюжетних вузлів: відправка, переправа, поєдинок і перемога, повернення, шлюб. На думку вченого, ці основні мотиви утворюють єдину композицію сюжету (сюжетну схему), котра в кожному окремому випадку конкретизована певними мотивами: напр., переправа – політ на килимі-літаку, спуск у колодязь, вхід всередину гори тощо [4, с. 125].

На думку О. Веселовського, мотиви мають історичну стабільність й водночас здатність до повторюваності. Дослідник припускав, що кожна нова поетична епоха працює над вже відомими, заповіданими історією образами, обертається в їх межах, дозволяючи нові комбінації старих та наповнюючи їх новим розумінням життя [5, с. 301]. Слушність його думки підтверджується численними прикладами з літературної казки, яка, вибудовуючи цілісний художній світ, апелювала до фольклорних пратекстів, репрезентувала нові семантичні можливості мотивів та сюжетів.