Наукові дослідження




Репрезентація фемінного і маскулінного дискурсу в літературі для дітей та юнацтва має свої особливості, зумовлені як текстовими, так і позатекстовими факторами. Якщо фемінний дискурс повною мірою автори реалізовують у дівчачих текстах, то маскулінний дискурс репрезентують хлопчачі тексти.

Хлопчачий текст створений на основі центрування образів, характерів, опису поведінки та психології хлопців, що безпосередньо пов’язано з актуалізацією дискурсу маскулінності в літературі для дітей та юнацтва, домінуванням чоловічих уявлень, досвіду. Він, як правило, адресований не тільки читачам-хлопцям, але завжди про них.

Важливо проаналізувати специфіку конструювання маскулінного дискурсу та його художню репрезентацію на рівні поетики у текстах різних жанрів (реалістичної, пригодницької, історичної, детективної прози), окреслити залежність формування характерів головних героїв від категорій гендеру  (ідентифікації, соціалізації, ролей, взаємодії) та самосвідомості автора, вікової групи потенційних адресатів.

Яскравими зразками маскулінного дискурсу, хлопчачих текстів у сучасній прозі для дітей та юнацтва є реалістичні повісті «Не такий», «Незрозумілі», «Не-Ангел» Сергія Гридіна, «Арсен» Ірен Роздобудько, пригодницькі повісті «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» Олександра Гавроша, «Іван Сірко – великий характерник», «Іван Сірко – Славетний кошовий» Марії Морозенко, історичні пригодницькі повісті та романи «Сторожова застава», «Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», «Джури і Кудлатик», автобіографічна повість «Потерчата» Володимира Рутківського, детективні повісті «Полювання на золотий кубок», «Мисливці за привидами», «Собачі клопоти», «Небезпечна спадщина», «Клуб боягузів», «Донька короля», «Колекція гадів», «Група залізного порядку», «Гімназист і Чорна рука» Андрія Кокотюхи. 

Виховні константи дитячої літератури: спроба систематизації
17 листопада 2017, 18:18   Автор: Лідія Ходанич

Дані досліджень у галузі суспільно-гуманітарних наук, зокрема психологічної та культурної антропології (етнології), педагогіки та психології, соціології, літературознавства, філософії мистецтва тощо, засвідчують, що в художньому слові міститься глибокий виховний потенціал, який акумулює в собі, поруч із загальнолюдськими універсаліями, національний менталітет, характер і є основою формування людства в його етнічній мозаїчності. Проте кожна з перерахованих вище наук по-своєму називає та інтерпретує це явище. Так, психологи „торкаються” його через модальну особистість (А.Інкельс, Д.Левінсон, Х.Дейкер, Н.Х Фрейд), структуру базової особистості (А.Кардгенер), які так чи інакше „випливають” з учення Фрейда-Юнґа про архетипи підсвідомого, зокрема про колективні архетипи, описані К.Г.Юнґом; антропологи, культурологи, етнологи оперують поняттям ментальності (К.Леві-Стросс, І.Грабовська, Н.Хазратова), значимі системи (Рой Д’Андрад), пасіонарності (Л.Н.Гумільов); педагоги — через шкалу норм і цінностей (І.Бех, Ю.Руденко, В.Цимбалістий), літературо- та мовознавці, філософи — через семіотику, образи-символи (В.Гумбольдт, О.Потебня, Ю.Лотман, Ж.Дерріда).

Такий підхід певною мірою гальмує дослідження, зокрема в педагогіці, тому, на нашу думку, необхідно ввести новий, універсальний, термін для означення виявленого явища, який би дозволив об’єднати отримані в різних галузях дані. Скористаємось для терміна добр відомими поняттями виховання (процес всебічного формування особистості) та константа (постійна величина)— це дасть можливість у самому виразі зафіксувати деякі характерні особливості цього поняття.

Виховні константи — це універсальні виховні ідеї, в основі яких лежать вимоги, що висуваються перед особистістю умовами її існування в конкретному соціумі у конкретно-історичний час. Іншими словами, це універсальні вектори виховання в етнічній (реґіональній) інтерпретації, поєднані зі специфічними стереотипами, властивими етно-, субетно- чи іншій групі людської спільноти.

Поліетнічність – особливість Закарпаття, що історично склалася і вимагає від школи специфічних підходів до виховання толерантності міжнаціональних стосунків. Тому вчитель тут повинен, крім глибоких фахових знань, орієнтуватись у психотипах основних етнічних груп, що населяють регіон – українців, угорців, словаків, німців, румунів, циган, а також представників етнічних груп, що з’яґвились на Закарпатті після Другої світової війни.

 Національна ментальність – це специфічний спосіб сприйняття і роз’яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин, що виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних , геополітичних, природно-кліматичних та інших чинників і виступає як цілісне духовне утворення, „ дух народу”, що пронизує всі сфери життєдіяльності людей [1;204]. Національна ментальність фіксує вияв своєрідного колективного інстинкту самозбереження, що виробляється і зберігає етнос для існування в специфічних умовах його геокультурного простору.

Базуючись на самосвідомості нації, на компонентах духовного життя, зокрема на словесній творчості (фольклорі), етнопедагогіка має за мету постійне відтворення етносу як в онто-, так і в філогенезі, тому вона виступає безпосереднім виразником етноментальності. Народ намагався прищепити новому поколінню усе найкраще, найбільш цінне, що упродовж довгих часів виробив сам, тому в дитячому фольклорі найменше наносного, „ чужого”, і саме ця сфера духовного життя, як нам видається, є „концентрованим” середовищем етноментальності.

К.Юнг у ряді своїх праць переконливо доводив, що людина народжується, поряд з біологічною, і з психологічною спадщиною, яка визначає наші поведінку          й досвід. Психічне несвідоме кожного з нас складається з кількох пластів: 1)універсальні модальності (властиві всім без винятку представникам гомо сапієнс); 2) соцієтальні архетипи (властиві індивідам як представникам певного історично складеного колективу – в першу чергу нації); 3) індивідуальне несвідоме (набуте в процесі власного досвіду індивіда та його прямих предків) [3;33]. В індивідів, що розвиваються в певній культурі, виробляються однотипні стереотипи поведінки і способу думати– складається враження, що культурні параметри виконують роль певної матриці, яка в процесі соціалізації формує особистості.

 Як стверджує цілий ряд досліджень (Г.Лебон, Г.Тард, З.Фрейд, С.Московічі, О.Донченко, Ю.Романенко та ін.), соціум через набуті властивості історичного „ми” чинить вплив на індивіда через свої структури, інституції, мову, символіку та інші „внутрішні” закони колективного підсвідомого. У цьому сенсі в діях та вчинках особистості відсутня риса індивідуального вибору (свободи волі), вони є простим відображенням логіки співвідношення елементів основних соціальних практик, соціальної волі (Ю.Габермас, М.Фуко, Ж.Лакан, Ж.Дерріда, Л.Альтюсер та ін.)” [3;71]. У соціальній педагогіці вивчається цілеспрямований вплив на формування в особистості соціальних ознак, властивих представникам певної групи,– такий процес носить назву соціалізація особистості, і його успішність чи неуспішність залежить від психічних даних, носієм яких є індивід.

Європа сьогодні будує єдине суспільство, де глобалізаційні процеси – у цьому одностайні як політики, так і науковці – повинні урівноважуватися збереженою і певною мірою уже культивованою на цей час національною ідентичністю. На наших очах формується нова європейська полікультурність, і знання про різні етнічні особливості, можливості співіснування націй відіграють ще більшу, ніж до цього часу, роль. За будь-яких умов етнічна ідентифікація залишатиметься визначальною і в третьому тисячолітті, вважає англійський політолог Ентоні Сміт [2;183].

Німці, як кількісно визначальний етнос Центральної Європи, посідають у європейській історії особливе місце. У дитячому ж фольклорі закладено код відтворення нації, її психотип (адже народ, звертаючись до свого майбутнього – дитини, використовував найбільш тонкі свої бачення, виявляв найінтимніші порухи душі) – тому дослідження дитячого фольклору може дати відповідь на важливі питання, пов’язані з розвитком Європи: автентичний дитячий фольклор етносів, що населяють Європу з огляду на специфіку бачення та діяння – важливий матеріал для моделювання процесів взаємодії у глобалізаційний період.

 Досі в суспільно-гуманітарних галузях вітчизняної науки не зверталось належної уваги на німецький дитячий фольклор як засіб, що виступає матрицею німецької ментальності та соціалізації особистості в філо- та онтогенезі (важливою окреслена вище тема є хоча б з огляду на те, що в Україні, у тому числі й на Закарпатті, історично проживають тисячі етнічних німців, про етнопсихотип яких годилось би знати більше). Не порівнювались у такому ракурсі українські та німецькі зразки дитячого фольклору, не зроблено належних висновків щодо необхідності практичного використання окремих творів німецького дитячого фольклору в діючій навчально-виховній моделі змісту освіти в Україні, зокрема в місцях компактного проживання німецької національної меншини.