Слухай і читай: аудіобібліотечка


Послухай, як автори виконують власні твори, та прочитай їх сам так, як вважаєш за потрібне.


Цвяхи
8 листопада 2023, 11:24   Автор: Артеменко, Марія

Цвяхи

Перша дивина трапилася, коли до Сема в гості приїхав дід — до речі, теж Семен. Два Семени обожнювали дуркувати разом. Часом це дуже не подобалося мамі, але й не зупиняло реготу обох жартівників.

Дід Семен постійно вигадував цікавезні завдання. Цього разу він вирішив змайструвати з онуком дерев'яну годівницю для курчат. Насправді дідусь не мав жодних птахів, проте його друзі облаштували в себе на дачі невеличку ферму. Там мешкали кури, перепілки й кролі. Дідусь розповів, що вже зовсім скоро з яєць вилуп­ляться курчата. І саме для них потрібно зробити «дуже потрібну річ».

Сем зрадів можливості помайструвати. Він змалечку любив забивати цвяхи та що-небудь лагодити. До того ж це був гарний привід швидше поїхати в гості й потримати пташенят у долонях. Але ж Сем і гадки не мав, яка на вигляд та годівничка... Чесно кажучи, він узагалі вперше про таке чув.

Дідусь пояснив, що курчаткова годівничка — досить проста конструкція, така собі довга прямокутна тарілка. Такі приладдя здавна використовували в господарстві. Щоправда, раніше їх вирізьблювали з однієї великої колоди.

Своє будівництво Семен-малий і Семен-старий розгорнули біля будинку. Мама не дозволила винахідникам пиляти у квартирі. Альтанка на подвір'ї стала зручною тимчасовою майстернею.

Дід привіз усе необхідне для роботи: маленьку пилку, дощечки, молоток і потерту валізку з різним залізяччям. Здавалося, у цій старій валізці ніколи не прибирали, принаймні безлад усередині був ще той. Але ані дідові, ані онуку це нітрохи не заважало.

Мирик у підземному місті
4 вересня 2023, 11:34   Автор: Полянко, Віктор

Мирик у підземному місті

Дорослі — абсолютно нелогічні створіння. А мої батьки — поготів.

Я мовчу про абсурдність самої ідеї попертися в гори замість того, щоб насолоджуватися подарунками після дня народження. Адже це очевидно. Але якщо дитину потягли в ці дикі місця, то дайте вже хоча б насолодитися тими крихтами щастя, що дає ранковий сон.

Але ж ні!

Спершу мене намагалося розбудити рубання дров — схоже, тато лагодив табірну кухню. Потім діставав цей божевільний дзенькіт металевого посуду. Наче того мало, хтось почав тертися біля намету, від чого змокріла за ніч стінка кілька разів хвосьнула мене по щоці, аж довелося повністю закутатись у спальник.

Але коли хтось залазив у намет і наступив на мою ногу, я вже не міг змовчати:

— Та дайте ж дитині поспати!

— О, дитина прокинулася! — зраділа мама.

    — Прокинулася? — від обурення я стягнув край спальника з обличчя і побачив її ледь припухлу після ночі, але божевільно радісну фізіономію.

Я народився собакою
28 серпня 2023, 16:58   Автор: Захабура, Валентина

Я народився собакою

Так, не мавпою в теплій Індії, де багато бананів, які я обожнюю. Не милим єнотиком, який може витягати щось смачненьке з вуличних смітників, бо в нього спритні лапки. Мене будуть сварити, якщо я просто підійду до смітника, щоб лише понюхати ті чарівні аромати зіпсутих продуктів!

Ні. Я народився пухкеньким песиком, у якого замість струнких ніг — кривенькі курячі стегенця. Ще в мене плескатий писок, від чого я постійно рохкаю, і дулька замість хвостика, але... Але погляд моїх очей розчулить навіть крижане серце, бо над тими очима в мене дивовижні лапаті вуха, як у казкового ельфа, як у Йоди із «Зоряних воєн» чи Стіча з мультика «Ліла і Стіч».

Усі-пусі! Мі-мі-мі! Лео, фу!
28 серпня 2023, 16:51   Автор: Захабура, Валентина

Усі-пусі! Мі-мі-мі! Лео, фу!

Усе почалося з того, що великі, майже повністю лисі створіння забрали мене від мами і привезли в цю квартиру. Я засмутився. Тут усе пахнуло чужим: ані мого, ані маминого запаху.

Мене поставили на підлогу. Звідкись прибігли створіння меншого зросту і заволали: «Усі-пусі! Мі-мі-мі!». Хоч мені вже було цілих шість місяців, але я злякався і пустив калюжку, і тоді всі створіння разом заволали: «Лео, фу!».

І далі все моє життя почало коливатися від «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» до «Лео, фу!». Варто було мені заснути, як до мене прибігали з телефо­ном, щоб сфоткати: «Усі-пусі! Мі-мі-мі! Як він мило спить!». Коли я нама­гався вполювати нахабного сонячного зайчика, який мене дражнив і ховався, вони знову мене знимкували і репетували: «Усі-пусі! Мі-мі- мі! Який він ще дурненький!».

Я навіть спершу думав, що «Усі-пусі! Мі-мі-мі!» — це моє ім’я. Та що старшим я ставав, то частіше звучало «Лео, фу!». Пісяєш на килим — одразу кричать: «Лео, фу!», пісяєш за диван — не одразу, але знову кричать: «Лео, фу!». А як мені ще позначити цей дім своїм запахом? Усі собаки знають, що де напісяв — там твоя територія! Що ж, заборонили пісяти вдома — довелося більше пукати. А ще ці великі й малі істоти такі дивні — на вулиці вони збирають мої какульки в пакетики і хвалять мене: «Молодець, Лео!». Якщо раптом кавалочок какульки з мене випаде вдома, то вони теж прибирають, але вже сварять: «Лео, фу!». Тобто я роблю те саме, і вони роблять те саме, але то хвалять, то сварять — і як їх зрозуміти?

Навіщо потрібні коти?
28 серпня 2023, 16:41   Автор: Захабура, Валентина

Навіщо потрібні коти?

Я вважаю, що коти — абсолютно зайві створіння. Бо вони не граються! Якщо ти ходиш на чотирьох лапах, то маєш гратися. Така моя думка. Я до кожної дворової кицьки й кота підходив! Присідав, рохкав їм у писок: «Привіт, друзяко!», попою крутив, а це ж і є запрошення погратися. А вони на це що?

Шипіли!

Вигинали спини!

Якось одна кицька почала тікати. О! Я зрадів! Нарешті побігаємо! А вона як стрибне на дерево! От дурепа, я ж не вмію лазити по деревах! Я гавкав, скавучав, скиглив, дряпав стовбур: «Злізь, будь ласочка! Давай пограємось!». А вона сіла на гілці і лапкою вмивається, ніби мене тут і нема. От нахаба! А мої задньолапі, які самі себе називають «господарі», знову кричали мені: «Лео, фу! Не ганяй котів!». Та хіба ж я ганяв? Я запрошував до гри! От нічого ці людиська не розуміють!

Щоразу я з чистим серцем кличу котів гратися, а вони поводяться як егоїсти! Тобто істоти, які люблять тільки себе.