До змісту Наступна 
З давніх часів жінки України відігравали важливу роль у розвитку української культури, становленні державності та збереженні національних традицій. Усім відомі імена першої християнки Київської Русі княгині Ольги, легендарної Роксолани, великої актриси Марії Заньковецької, співачки Соломії Крушельницької, а також талановитих письменниць. Серед них і Олена Теліга — видатна поетеса і громадська діячка, борець за волю України, життя і смерть якої є яскравим прикладом вірності своїм переконанням, нерозривності Слову та Вчинку.
Ім’я Олени Теліги не так давно повернулося у нашу літературу та історію. Десятки років в Україні про неї нічого не було відомо. Комуністична пропаганда затаврувала О. Телігу як «українську буржуазну націоналістку», тобто «ворога народу». І лише через півстоліття після її смерті ім’я поетеси виринуло із забуття, коли в лютому 1992 р. на місці її загибелі в Бабиному Яру було встановлено пам’ятний хрест, а вулицю, що пролягає поруч, названо ім’ям Олени Теліги.
Сьогодні твори Олени Теліги вивчають в школі, її життя і творчість досліджують історики і літературознавці, але широкому загалу вона ще не досить відома. Біографія поетеси містить багато «білих плям»: досі точно невідомі ні рік її народження, ні день героїчної загибелі. Різні літературні джерела вказують дві ймовірні дати народження поетеси: 1906 або 1907 рік. Офіційна влада взяла за правильну першу дату: саме тому 22 травня минулого року Президент України Віктор Ющенко видав Указ щодо відзначення 100-річного ювілею від дня народження Олени Теліги.
Отже, на нашу думку, 100-річчя Олени Теліги, яке фактично відзначається два рази (як 2006-го, так і 2007-го року) — це добра нагода ознайомити дітей з величчю постаті легендарної поетеси.
Олена Теліга (дівоче прізвище — Шовгенова) народилася 21 липня 1907 (або 1906) року в Петербурзі. Батько її, Іван Шовгенов, українець за походженням, був відомим вченим-гідротехніком, професором Петербурзького університету. Мати — дочкою православного священика з Поділля, педагогом, вихованкою Бестужівських курсів. «Я була петербуржанка, — згадувала згодом О. Теліга про своє дитинство. — Я там виросла, там вчилася, там провела війну… Ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії».1 Хрещеною матір’ю Олени стала відома російська поетеса-символістка Зінаїда Гіппіус. Перші роки дитинства були безтурботними і щасливими. Батьки жили заможно, і тому діти (Олена і двоє братів) мали все необхідне, щоб здобути гарне виховання і достойну освіту. Оленка, улюблениця батька, росла амбітною і жвавою. Крім російської, вона добре володіла французькою та німецькою мовами, лише рідної, української, не знала, і українкою себе не усвідомлювала.
Напередодні 1917 року Івана Шовгенова запросили на викладацьку роботу до Київського політехнічного інституту. Вир революційних подій не обминув родину: батько незабаром став одним із міністрів уряду УНР, а старший брат Олени — вояком української армії. Після поразки української революції вони емігрували до Чехії, а мати з молодшими дітьми залишилася в окупованому більшовиками Києві. П’ятнадцятирічна дівчина змушена була працювати посильною в Політехнічному інституті, а влітку підробляти на городах за мізерний пайок. Так розпочалося гартування її характеру, про що вона згодом розповіла в автобіографічному оповіданні «Або — або». Хоча кожний день Олени був боротьбою за виживання, проте вона не переймалася тим, не зациклювалась на буденності, намагалася зберегти почуття гідності.
Лишатися в Києві родині ставало все більш небезпечним. Навесні 1922 року мати з дітьми покинула Україну і виїхала до чоловіка. У 1924 році Шовгенови переїхали до чеського міста Подєбари, де батько працював ректором Української господарської академії, а Олена вчилася на літературному відділенні Українського вищого педагогічного інституту імені М. Драгоманова. Для майбутньої поетеси розпочалася смуга еміграції, яка тривала майже все її свідоме життя, сповнене туги за батьківщиною і непереборним бажанням повернутися у вільну, незалежну Україну.
В еміграції Олена запитувала в батька, чому ніколи він не розповідав їй про свою батьківщину. Той відповів, що Україну кожен повинен знайти в своєму серці сам, тоді і любов до неї буде справжньою, вистражданою і сильною. Батько (мудра людина!) знав, про що говорив: Олена справді почала шукати «свою» Україну. Це була справжня одіссея, утвердження її національної самосвідомості та українського «я».
Як же так сталося, що російськомовна панночка не лише усвідомила себе українкою, а й пришла до активного захисту прав своєї нації? Майже легендою став епізод, коли під час сутички з білогвардійцями-монархістами Олена рішуче стала на захист української мови. І відтоді спілкувалася лише українською. Але це не легенда — це зразок суспільної поведінки людини, позбавленої комплексу меншовартості і страху.
На формування світогляду Олени Теліги вирішальний вплив справило те оточення, в якому вона опинилася в роки еміграції. Колишні вояки армії УНР болісно переживали поразку української революції та втрату власної державності. Нові друзі Олени вважали необхідним, щоб українці, насамперед, усвідомили свою національну ідентичність та вміли підпорядкувати власні інтереси найвищій меті — боротьбі за незалежність своєї держави. Ідеологом серед них став Дмитро Донцов. У своїх творах він наголошував на тому, що лише та нація зможе утвердити себе і вижити, яка у ворожому середовищі виявила себе дужчою. Ідеї Д. Донцова, а пізніше і особиста зустріч з ним, суттєво вплинули на свідомість Олени Теліги. На сторінках його журналу «Вісник» вона друкувала переважну більшість своїх поетичних і публіцистичних творів.
Велику роль у тому, що з Лєночки Шовгенової постала визначна українська патріотка Олена Теліга, відіграла її зустріч з кубанським козаком і бандуристом Михайлом Телігою. Через недовге подружнє життя вони пронесли своє кохання і вірність ідеалам. Про це говорила Олена у вірші «Чоловікові»:
| І тому, що в своїм полоні, Не тримають нас речі й стіни, Ні на день в душі не холоне Молодече бажання чину.2 |
Україну, як вважала Олена Теліга, може врятувати лише новий тип українця — людини, яка вміє жити і вмирати заради своєї батьківщини. «Україна — це ще не тільки земля, але й нація. А нація — це ще не тільки сучасне покоління. Нація — це мертві, живі й ненароджені, об’єднані кров’ю, минулим та боротьбою за майбутнє й сучасне Україна — це її історія, мистецтво, духовність… наша воля й уміння формувати і розвивати їх в майбутньому… Це велика животворча ідея, великий змаг за краще, нове, величне, майбутнє не лише народу й краю, але цілого вільного від несправедливості світу».3
Україні Олена Теліга присвятила своє життя і творчість. Але вона не стала таким собі ідейним «комісаром у спідниці». «Вона вся, як істота, була якимось протестом проти сірості, проти безбарвності життя…, — згадував про Телігу Євген Маланюк. — Це була людина, яка хотіла радості, хотіла барвистості, повноти і ще раз радості з усім королівським значенням цього слова».4 Як і в характері поетеси, так і в її творчості поєдналися жіноча чарівність з мужністю, сталь із ніжністю, кохання з любов’ю до України, інтимне разом з громадянським, а слово — з вчинком. Висловлюючи щиру любов до Вітчизни, вона майже ніколи не вживала слово «Україна», певно пам’ятаючи, що про найсвятіше всує говорити не слід.
І в поезії, і в публіцистичних творах Олена Теліга прагнула до розуміння ролі жінки в житті суспільства. У її вірші «Мужчинам» звучить передчуття неминучої битви, в яку жінки поведуть своїх чоловіків. А яка ж має бути їхня, жіноча, роль? Найвища місія жінки — дарувати чоловікам ніжність, віру в їхню міць і цим підтримувати їхній дух. Хоча братися за спис — не жіноча справа, але коли буде потрібно, жінка стане поряд з чоловіком і піде за ним до кінця. Ідеалом, до якого прагнула О. Теліга, була жінка, «яка вже не хоче бути ні рабинею, ні «вампом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним союзником у боротьбі за життя, а головне — за націю».5 З початком Другої Світової війни у долі Олени Теліги відбувався останній крутий поворот. Українська діаспора чекала на зіткнення гітлерівської Німеччини з Радянським Союзом, сподіваючись, що Україна, скориставшись цим, виборе собі незалежність. Зустріч і знайомство Олени Теліги з Олегом Ольжичем стало вирішальним в остаточному виборі: вона стала членом ОУН. Восени 1941 року разом з Уласом Самчуком Олена нелегально повернулася у Київ, де одразу взялася до організації культурного життя України: очолила Спілку українських письменників, розпочала редагувати літературно-мистецький альманах «Літаври» (додаток до газети «Українське слово»). За короткий час навколо Олени Теліги згуртувалася українська творча інтелігенція. Уперше після довгих років більшовизму почали відкрито говорити про власну державність, знову замайоріли жовто-блакитні національні прапори, залунала українська мова, розпочала правитися служба Божа в храмах.
Звісно, все це не могло залишитися поза увагою гітлерівців. Незалежна Україна була їм потрібна так само, як і більшовикам. Це добре розуміла і Олена Теліга, яка лишалася вірною собі: панегіриків Гітлерові не писала. Колись вона захоплювалася німецькими юнаками, яких виховували під гаслом «Німеччина — над усе!», зараз же ілюзії щодо визвольної місії нових загарбників розвіялися швидко і трагічно…
У грудні 1941 року було заарештовано ряд співробітників «Українського слова», що невдовзі припинив своє існування. Смертельна небезпека нависла і над О. Телігою, але вона категорично відмовилася залишити місто, спрямовуючи всі зусилля на роботу Спілки. Вранці 9 лютого 1942 року під час чергового засідання гестапо заарештувало всіх присутніх. Абсолютно непричетний до справ Спілки Михайло Теліга добровільно пішов разом зі своєю дружиною на смерть. Через декілька днів, ймовірно 21 лютого1942 року, їх розстріляли в Бабиному Яру. Згодом у камері гестапо був знайдений короткий напис під тризубом: «Тут сиділа і звідти піде на розстріл Олена Теліга». Один із катів («надлюдина», яку, певно, важко було здивувати) зізнавався, що не бачив ще чоловіка, який вмирав би так героїчно, як ця гарна жінка. Це було останнє свідчення про поетесу і борця, мужність і героїзм якої визнали навіть вороги.
За свої неповні тридцять п’ять років Олена Теліга не встигла видати жодної книжки, та й більшість рукописів загубилася під час переїздів та у вирі воєнних років. Лише після смерті поетеси вийшло три її збірника: «Душа на сторожі» (1946 р.), «Прапори духа» (1947 р.), «На чужині» (1947 р.). Творча спадщина О. Теліги налічує 40 віршів, 15 публіцистичних статей, а також оповідання «Або — або». Оцінюючи творчість поетеси та її життєвий шлях, критики ставили її нарівні з Лесею Українкою. «На початку нашого століття — Леся Українка. Десь посередині — Олена Теліга. Жінки, які взяли не себе неймовірний тягар національної долі — і утримали його. Ціною неймовірних зусиль… Забути цю жертву — то вже злочин не тільки проти історії національної літератури. Таке забуття означатиме, що ми, на відміну від Олени Теліги, так і не зрозуміли, що ж трапилося з людством — з усіма нами — в цьому страшному, нині спливаючому останніми сезонами столітті…» (В.Скуратівський).6
З метою вшанування пам’яті видатної української поетеси, громадської діячки та борця за незалежність України Всеукраїнським жіночим товариством імені Олени Теліги було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги, першим лауреатом якої стала Ліна Костенко. Щороку проводиться конкурс на краще виконання творів поетеси «Щоб далі йти дорогою одною», в якому беруть участь школярі та студенти. У київській школі № 97 імені Олени Теліги створено музей поетеси. На ниві українського книговидавництва плідно працює також і видавництво імені Олени Теліги.
Відзначення 100-річного ювілею поетеси і борця за незалежність України — це не лише данина пам’яті Олені Телізі. Насамперед, добре було б намагатися, щоб проведення цих заходів сприяло вихованню національної гідності та патріотизму, мужності і вірності своїм ідеалам. Адже українська література, сповідуючи загальнолюдські і національні цінності, завжди була чи не єдиним виразником буття нашого народу, і найкраще відображала як позитивні, так і негативні риси українського національного характеру. Отже, ознайомлюючи дітей із життям і творчістю Олени Теліги, варто показати їм кращі риси українського народу, дати можливість відчути гордість за свою націю і повагу до неї.
Під час підготовки та проведення заходів слід уникати стереотипності та однобічності. Таке виховання патріотизму викликає у дітей якщо не протест, то байдужість. І навпаки, якщо показати їм не таку собі героїню «без страха и упрека» (чим грішила радянська пропаганда), а яскраву особистість, чарівну і, водночас, мужню жінку, — певно, такий приклад не може не схвилювати і не зворушити підлітків, а також може слугувати яскравим антиподом того жіночого «ідеалу», який постійно нав’язується різноманітними засобами ЗМІ.
Заходи, присвячені ювілею Олени Теліги, адресовано читачам-учням 8-9 класу, які особливою активністю в читанні позапрограмних творів, поезії зокрема, не відзначаються. Щоб привернути увагу до постаті поетеси, радимо, насамперед, провести дискусію за оповіданням Олени Теліги «Або — або» (Додаток 1). Педагогами і бібліотекарями вже доведено, що така форма роботи серед підлітків є найефективнішим засобом привернення їхньої уваги до творчості письменника. Чим ще можна аргументувати актуальність такого заходу? По-перше, оповідання написане цікаво і талановито, по-друге, воно носить виразний автобіографічний характер і ознайомить читачів не лише з обставинами життя 15-річної Олени Теліги, а й покаже становлення її мужнього, гідного характеру. По-третє, проблема, з якою стикається героїня оповідання, надзвичайно актуальна для сучасних 15-16 річних підлітків. Таку дискусію добре провести у невимушеній обстановці, бібліотекарю треба дати можливість висловитися всім учасникам і показати при цьому кілька поглядів на проблему, не беручи на себе роль безапеляційного арбітра. Організувати її пропонуємо в ході читання оповідання (це буде, так зване, читання з зупинками). Воно не лише об’єднає читацьку аудиторію, але й створить атмосферу доброзичливості та відкритості.
Для подальшого ознайомлення з життям, творчістю та громадською діяльністю Олени Теліги рекомендуємо організувати виставку-портрет «Як спалах блискавки» (Додаток 2) (інша орієнтовна назва «Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив»). Слід представити як твори поетеси, так і книги й статті з періодичних видань про її життя і творчість. Виставка може мати три розділи: біографія Олени Теліги, її творчість, вшанування пам’яті поетеси в незалежній Україні. Бажано прикрасити виставку портретом О. Теліги, а також рушниками, квітами, атрибутами національної символіки.
Коротке, але яскраве життя поетеси насичене багатьма загадками, міфами та цікавими збігами. Тому вважаємо доцільним проведення інтелектуальної гри «Олена Теліга: хто вона?» (Додаток 3). Запитання до цієї гри можуть стосуватися не лише біографії і творчості поетеси, але й тієї історичної епохи, в якій їй випало жити, того оточення, в якому формувався її світогляд. Проведення цього заходу має на меті не так перевірку знань читачів, як розвиток їхнього логічного мислення, пробудження інтересу до історії і культури України.
І звісно, жодний ювілей не може обійтися без таких форм роботи, як літературний вечір, театралізована вистава, літературно-музична композиція тощо. При організації цих заходів слід широко використати вірші Олени Теліги, спогади про неї сучасників, художні твори, присвячені поетесі. Багатим може бути також і музичне оформлення: українські народні пісні, класична музика тощо. Пропонуємо сценарій літературно-музичного вечора «Крицева жінка з сонячним серцем: зустріч з Оленою Телігою» (Додаток 4).
Певно, найкращим пам’ятником Олені Телізі, яка віддала своє життя в боротьбі за Україну, буде утвердження і розквіт державності, мови і культури України. Для цього необхідно своїми діями і вчинками наближати мрію, заради якої жила і загинула ця видатна жінка.