Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Skip Navigation Links.
Про бібліотеку
Загальна інформація
Режим роботи
Контакти
Структура
"Вікно в Америку"
ЗМІ про бібліотеку
Спонсори
Благодійний фонд розвитку
Державні закупівлі
Вакансії
Послуги та сервіси
Новини
Замовлення екскурсій
Онлайн-події
Онлайн-проєкти
Читацькі об'єднання
Психологічна служба
Віртуальна довідка
Версія для слабозорих
Електронні ресурси
Електронний каталог
Електронна бібліотека
Видання бібліотек для дітей
Інтерактивні ресурси
Ключ
Почитайко
Т.Г. Шевченко для дітей
Книжковий експрес
«Україно, ми твої діти» (серія)
Бібліотека у форматі Д°
Природа і людина (рек. покажчик)
Музей книги
Творчість дітей
Пам'ятні літературні дати
Вибрані Інтернет-ресурси
Для дітей
Для дорослих
Дитячі бібліотеки в Інтернет
Це важливо знати
Читання - справа сімейна
ІнфоТека для дітей
ІнфоТека для дорослих
Інтернет-безпека для дітей
Інтернет-безпека для батьків
На допомогу бібліотекареві
Професійні новини
Бібліотеки України для дітей
Мережа бібліотек України для дітей
Національна секція IBBY
Асоціація дитячих бібліотекарів
Сторінка методиста
Проєкт "КОРДБА"
Інформаційна культура користувачів
Бібліотека + IT
Нові книги України
Книги обмінного фонду

Кажеш, наша мова не дається?
Душу лиш відкрий – сама ввіллється,
бо сприяють навіть небеса,
щоб у душу входила краса.

Д. Білоус

У квітні, коли над Курманами, що стоять при зачарованій Сулі на межі Полтавщини і Слобожанщини (тепер це Сумщина), в безхмарній синяві неба високо пролітали лелеки, шукаючи старі гнізда, в сім'ї Білоусів – Ганни Давидівни і Григорія Миколайовича, 1920 року народився син Дмитрик. За народним повір'ям це означало, що дитину принесли лелеки на своїх крилах...

Як згадує сам Дмитро Григорович, «сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається... Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз «лялькою в колисці», коли старші вже парубкували й дівували». «Трудове виховання – на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», – це вже пізніше поет осмислюватиме свої першовитоки з несподіваною, не передбачуваною дотепністю:

«Взуття наше скріплював дріт,
На штанях – химеристі лати:
Сполучені (ниткою) Штати
І Греція з островом Кріт».

Безперечно, звідти, з дитинства – спрага до праці, як надійного опертя за будь-якої години. Звідти ж – життєва стійкість і чіпкість. А все це завдяки народній педагогіці, головний «секрет» якої – приклад власного життя. Не треба велемовних закликань і напучувань – живи по совісті, і діти біля тебе ростимуть такими ж. Мати Дмитра – героїня хатнього космосу. «Мама запам'яталася мені, малому, не через якусь родинну подію, а саме в найбуденнішому епізоді: присівши на хвилечку на скрині, вона геть-зовсім злягла на правий бік – і заснула. А тоді як схопиться: «Ой, що ж це я?! Стільки діла чекає, а я сплю!”», – писав Дмитрій Григорович. Батько – сільський мудрець, книжник, порадник і заступник односельців, які обрали його народним суддею. У сім'ї шанували слово, книжки в домі оточували Дмитрика з раннього дитинства, і частенько вечорами в хаті читалися в голос. Любили також самодіяльний театр. До речі, батько майбутнього письменника зіграв на сільській сцені роль Виборного з п'єси «Наталка Полтавка» чи не сотню разів і сам писав п'єси та оповідання. Старший брат, Олекса, викладач історії в Харківській трудовій комуні А. С. Макаренка пробував свої сили в поезії, входив до складу активу літературних організацій «Молодняк» і «Плуг». Також, коли малий був на грані життя і смерті, перехворівши висипним тифом, Антон Семенович запропонував забрати кволого хлопчика в комунарівський гурт. Так майбутній письменник вирушив у люди.

Звичайно, сімейна атмосфера, виховання, любов до книжки не могли не вплинути на Дмитра і цілком зрозуміло й логічно, що після навчання у Харківській дитячій трудовій комуні, Дмитро Білоус вступає на давно омріяний філологічний факультет Харківського університету, і його однокурсниками були Олесь Гончар та Григорій Тютюнник.

Війна перервала навчання, і Дмитро, встигши закінчити тільки три курси філфаку, йде в складі студентського батальйону на фронт. У перших оборонних боях на Київщині у серпні 1941 року був тяжко поранений. Минуло більше року лікування в госпіталях на сибірській землі, і молодий боєць знову стає до лав армії у 1943 р. тепер уже в складі української редакції радіомовлення для партизанів України при Всесоюзному радіокомітеті. Його першою літературною зброєю стала сатира. Після визволення Києва Дмитро Григорович продовжує навчання у Київському університеті, а закінчивши аспірантуру, стає відповідальним секретарем молодіжного літературного журналу «Дніпро». Незабаром, 1948 року, відбувся його літературний дебют як поета – вийшла в світ збірка гумористичних та сатиричних віршів «Осколочним». У цьому ж році його було прийнято у Спілку письменників. У 1957 р. вийшла збірка – «Добрим людям на здоров'я, ворогам на безголов'я», «Веселі обличчя» (1953) та інші.

Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму – ритм, римування, звукопис. Поет творить образи негативні, скрупульозно і філігранно «обточуючи» кожну деталь, кожну рисочку. Коли прочитати його вірші сукупно, постає ціла галерея непривабливих суб'єктів з промовистими прізвищами – Шарахкало, Шкуренко, Рваченко, Круть, Потакайло, Патякало, Говоруха, Слимак, П'явка, Лопух тощо. Але, прізвища – не самоціль, а один із засобів висловлювання письменника. Він детально описує зовнішність персонажів, їхнє оточення, майстерно передає особливості мови. Ось як, наприклад, саморозкривається безпринципний Слимак:

Питають щось – кажу: «Ми зважим
Порадимось, чи так, чи ні?
Хороший вашим я і нашим,
Хороші і вони мені.

Дмитро Білоус любить гру слів, філологічні повороти, інтелектуальний гумор. Самі назви його творів несуть сконденсовану проблемність, свідчать про вибагливу, копітку роботу над словом – «Відповідальний переляк», «Лука лукавий», «Слимакові принципи», «Визнаний грамофан», «Трясця в тресті», «Полювання з макогоном...».

Здавалось би, Дмитро Білоус, вже знайшов у літературі своє амплуа поета-сатирика. Можна було нарощувати досвід, уміння, майстерність. Але обдаровання митця виявилося ширшим, багатограннішим і непередбачуваним. Уже в зрілому віці письменник починає писати для дітей і досягає неабияких успіхів. Його книжечки «Пташині голоси» (1956), «Упертий Гриць» та «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Турботливі друзі» (1970), «Сад на Лисій горі» (1972), «Веселий Кут», «Гриць Гачок» завжди залюбки читає наша дітвора.

Дитячим творам поета притаманні гумор – написані вони з м'якою усмішкою, в дусі українського народного дотепу та елементи пізнавальності. У них без надокучливої дидактики і святенницьких напучувань змальовані конкретні життєві ситуації: цікаві, повчальні, кумедні. Автор приділяє багато уваги деталям, любить точні знання. Юний читач завжди дізнається з його віршованих новел про щось нове, невідоме. Достовірність, точність необхідні у книжках для дорослих, а у творах для дітей – тим більше. Так, готуючи книжку «Пташині голоси», письменник провів справжню дослідницьку роботу – як безпосередньо в лісі, на природі, так і з спеціальною науковою літературою. Збіркою зацікавилися навіть фахівці-орнітологи. Крім того, що в книжці кмітливо передані пташині звичаї, «побут» птахів, Білоус вдався, до звуконаслідування:

«І спала роса краплисто,
й без смичка, без каніфолі –
над-надьом! – луна сріблясто,
що аж виляски на полі».

І ніби мимохідь, розповідаючи про птахів, відшукуючи в їхньому житті риси, притаманні людині, поет виховує малюків, учить їх бути працьовитими, підтримувати інших, коли їм важко, виручати того, хто ускочив у біду, не бути зажерливим, скупим.

Поет своєрідно трактує тему про, так би мовити, «швидку допомогу» тваринам, що оригінально відображено у збірочці – «Лікарня в зоопарку». Він працює не лише з науково-пізнавальною літературою, а й довгий час спостерігає життя тварин у зоопарках, щоб показати не лише звірів, а й добрих дорослих у білих чи синіх халатах, які приходять їм на допомогу. У незвичайній лікарні лікують цесарку, пінгвінів, слона, антилоп, єнота, верблюда... «Від хворих тільки й чути: «Ме-м-ме...”, «Ве-ве!”, «Му-м-му!”. І спробуй-но збагнути, що там болить кому...».

Персонаж книжки дядя Вова лікує не лише звірячі, а й «дитячі» хвороби, такі як лінощі, капризування, хитрощі та ін.

У поемі «Сад на Лисій горі» доброзичливо, з гумором розповідається про те, як діти біля школи, що стоїть на високому пагорбі, де не було й деревця, під орудою садівника діда Панаса посадили сад. Послідовно, у живих картинах стверджується благодійна роль праці у вихованні учнів, які не тільки посадили й виростили сад на Лисій горі, а й увірували у чудодійну силу науки і праці, умілих рук і світлого розуму.

Якщо у попередній поемі головні герої юннати – охоронці природи, її перетворювачі, то у поемі «Веселий Кут» головними героями виступають слідопити, які шукають учасників визволення села у час Великої Вітчизняної війни. Сюжет поеми має несподівані повороти. Герой, який захищав Веселий Кут і залишив послання до живих у запальничці, раптом виявляється... німецьким старостою. Та він таки й герой, бо старостою став за завданням партизанського штабу. Патріотична тема розроблена поетом, з урахуванням дитячих розумінь та уявлень.

Так, Дмитро Білоус серед таких цікавих постатей як П. Воронько, Б. Чалий, М. Познанська, Грицько Бойко зайняв у сім'ї українських поетів, що пишуть для дітей і юнацтва, своє місце, з власними темами, образами, з власними засобами їхнього втілення.

Можна було б і надалі працювати в обраному напрямі. Та відкрилась ще одна дуже яскрава грань таланту Д. Білоуса – перекладацтво. У цій галузі Дмитро Григорович – і майстер слова, і лінгвіст, і теоретик, і видавець. «Він ставився до перекладу з якоюсь особливою ніжністю, з величезним пієтетом. Треба бачити натхненне обличчя Білоуса, коли він читає болгарською чи білоруською мовою поезії, а відтак – переклад українською, а потім коментує переливання, перевисання почуттів, думок з однієї мовної стихії в іншу. Як він милується багатством споріднених мов!». А почалося з того, що у 1959 році, Д. Білоус поїхав в тривале творче відрядження від Спілки письменників до Болгарії з метою вивчити не лише болгарську літературу, а й мову. Як тут не загадати його ж слова:

«Життя тебе жбурнуло на бистрінь –
то, мабуть же, чогось від тебе хоче...»

Мало сказати, що він виконав це завдання з успіхом, досконало оволодівши мовою і ставши першорядним перекладачем, – він став ніби повноважним представником болгарської літератури в Україні, її ревним популяризатором, знавцем і «вболівальником». Більше тридцяти років праці у болгаристиці! За цей час багато зроблено. Це збірки перекладів поезій Івана Базова, Георгія Джагарова, Дмитра Методієва, Ангела Тодорова, Ніно Ніколова. Крім того, чимало перекладено прозових і драматичних творів, фольклорних видань для дітей. А безперечно, вершина – двотомна антологія болгарської поезії, більше половини творів з якої Д. Білоус переклав особисто. У Болгарії видання було відзначено золотою медаллю як найкраща антологія вітчизняної літератури, що вийшла за рубежем. Болгарський уряд нагородив поета орденом Кирила і Мефодія І ступеня (1966) та найвищою державною відзнакою «Мадарський вершник» І ступеня.

Перекладацькі обрії поета не обмежуються однією Болгарією. Є у нього й переклад драми В. Шекспіра «Міра за міру», й чудові інтерпретації з російської, білоруської, литовської, вірменської, азербайджанської, польської мов. Діяльність Д. Білоуса-перекладача була творчою, плідною і високоякісною. У галузі художнього перекладу він заслужено став Лауреатом премії імені Максима Рильського (1976 р.). Не можливо не згадати ще про одну грань таланту Д. Білоуса – літературознавчу. У творчості письменника виразно спостерігається схильність до теорії, смак осмислення літературознавчих розвідок. Він пише передмови до книжок Л. Глібова «Цяцькований осел», С. Крижанівського «Берізка», О. Підсухи «На клич доби», А. Малдоніса «Бурштин і троянди», Г. Джагарова «Пересторога», Д. Методієва «Червоний мак», збірників «Болгарський гумор і сатира», «Добридень, братове!». Високим професіоналізмом відзначаються нотатки письменника «Про риму». А ще в його творчому доробку – спогади про П. Тичину, М. Рильського, Остапа Вишню, П. Панча, В. Сосюру, Григорія Тютюнника, С. Олійника, В. Ткаченко, Б. Тена.

Д. Білоус багато років невтомно виховував літературну зміну. Досить згадати, що він одинадцять років керував літстудією видавництва «Молодь». Поет щедро і, по-батьківськи, альтруїстично ділиться своїм досвідом, прагне підтримати щонайменший проблиск нової індивідуальності, роздмухати бодай маленьку іскорку поезії. Багатьох він увів у світ красного письменства, підтримав словом, порадою, співчуттям.

Годі й полічити, з ким тільки не зводила доля Дмитра Григоровича на життєвих стежках! І всі враження, роздуми, думки, сумніви, відкриття й одкровення відкладались у пам'яті для народження майбутнього дива – «Дива калинового».

Чимало прислужився для появи цієї таки справді славнозвісної книги і багатющий перекладацький досвід письменника, бо за його словами «з якої мови не перекладав би, ти так чи інакше порівнюєш її зі своєю, відчуваєш виражальні можливості рідного слова, його образність. І думаєш: українська мова своєю милозвучністю посідає одне з перших місць між європейськими».

Та, мабуть останнім, поштовхом до написання «Дива калинового» став цикл мовознавчих передач «Слово про слово», які Дмитро Григорович вів на першій програмі національного радіомовлення понад два роки. На адресу передач нескінченним потоком протягом цього часу все йшли та йшли листи з відгуками слухачів найрізноманітніших професій і вікових категорій – від дошкільнят і до шанованих пенсіонерів.

І Дмитро Григорович починає писати вірші про мову! Письменник бачив книгу, як вірші для дорослої аудиторії, але усвідомив, що починати прищеплювати любов до рідного слова треба з дитинства, і звернувся до дітей, анітрохи не помилившись і ніколи не пошкодувавши про свій вибір!

«Не цурайтеся рідної мови, не забувайте її – це так мало! Треба ще й плекати її, правильно користуватися нею», - стверджує Д. Білоус. Вперше книга вийшла друком у видавництві «Веселка» у 1988 р., і зразу ж набула неабиякого резонансу: листи з відгуками так і сипались і до видавництва, й на адресу письменника. Писали робітники та учені, пенсіонери й учителі, школярі й академіки... Напевне, в Україні не було такої людини, яка прочитавши книгу Дмитра Білоуса «Диво калинове», зосталась би байдужою. Можна стверджувати, що вихід цієї непересічної, унікальної книги сколихнув читацьку громадськість, надав новий поштовх до утвердження рідного Слова, рідної мови у найширших читацьких колах – поміж людей найрізноманітніших професій, уподобань, вірувань, світогляду й віку – всіх їх, об'єднала мова, наша рідна – українська!

Напевне, багатьох цікавить, звідки виникла сама назва книги – «Диво калинове»? Про це Дмитро Григорович розповів у передмові до видання книги «Диво калинове. Чари барвінкові»: «Тепер мене часом питають: як виникла назва «Диво калинове»? А виникла вона з пісенності нашого слова. Спочатку написався вірш про рідну мову. Коли писав його, перед очима стояла червона калина, яку мати посадила під вікном і вишила на рушнику. Звідси рядки: «Ти наше диво калинове, кохана материнська мово». Коли згодом перечитував написане, знову згадалися солов'ї на калині, калинові мости. Постав образ калинового дива, і я подумав: оце ж і є назва книжки!»

1990 р. «Диво калинове» було відзначено Національною державною премією ім. Т. Г. Шевченка. «Чари барвінкові» – вже друга книжка поета про чари й секрети української мови, адресована, головним чином, школярам. Вона, як і попередня книжка, розлетілася блискавично. І секрет цієї популярності дуже простий, він – у дивовижній винахідливості, вигадливості й майстерності автора, у його вмінні говорити з читачем про серйозні речі невимушено й дохідливо. Вірші, крутиголовки, скоромовки, загадки, шаради, смішинки – все однаково успішно працює на головне надзавдання – захопити, зачарувати, полонити юного читача багатством і милозвучністю української мови.

«В джерелах слова – душі криниця,
а рідна мова – як чарівниця».

За «Чари барвінкові» Д. Білоус став лауреатом премії ім. Лесі Українки 1997 року. Але він не спочив на лаврах, а поринув у творчі пошуки, громадську діяльність.

Якщо дві перші книжки – «Диво калинове» і «Чари барвінкові» – це поетична розповідь про дивовижну красу і чарівливі таємниці рідної мови, то третя – «За Україну молюся» – це несподіваний ракурс захоплюючої розповіді про диво рідної молитви і чари прадавніх свят, які доніс до наших днів український народ. Ось як пише сам автор про цю своєрідну книжку: «Ми любили все божественне, духовність входила в наші серця через красу, лагідність, гармонію. Гарні були в нашій хаті ікони під вишитими рушниками, на свята ще й прикрашені квітами. Приємною була духмяність воскових свічок.

...Народні церковні свята дуже зріднювали нас. За святковим столом згадували відсутніх родичів словами: «Хай їм легенько гикнеться!» Поминали й покійних. У церкві подавали «За здравіє» і «За упокій». І це якось особливо отепляло, зворушувало й очищало душі... За всіх ревно молилася наша матуся».

Спасибі, мамо,
за ночі недоспані,
за вічні турботи,
за теплом зігріті літа,
за молитву, яка
рятівною була.

Збірка «За Україну молюся» стала новим творчим досягненням Дмитра Білоуса за яку автор удостоєний літературної премії ім. Олени Пчілки (2001), заснованої видавництвом «Веселка».

Велику, благородну й конче потрібну справу робив Дмитро Білоус: вчив любити рідний край, знати, єством своїм відчувати неперевершений чар, багатство і красу нашого «дива калинового» – рідної мови, шанувати і продовжувати диво рідномовної молитви і чари прадавніх свят. Поет звертається передовсім до дітей, бо певен, коли молоді говоритимуть рідною мовою, пишатимуться нею – тоді й постане по-справжньому Україна!

13 жовтня 2004 року на 85 році життя полинув сивим журавлем понад своєю рідною Сулою у вічність знаний, шанований, неперевершений Дмитро Білоус.

До змісту Наступна

 

Для редагування, видалення інформаціі про дитину з сайту або повідомлення про нелегальниий контент Ви можете звернутися за адресою: library@chl.kiev.ua

 
 
Останнє оновлення: 11/30/2020
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей