Автобіографія
Родом я із Черкащини. Саме такий широкий обсяг є моєю малою батьківщиною. Хоч, мабуть, було б легше відбутися лаконічним: народилася 9 квітня 1935 року в місті Корсуні-Шевченківському. Далі... Далі були переїзди.
Мама була лікарем. І мало не після кожного підвищення кваліфікації одержувала нове призначення. Село Гельмязів Полтавської області, місто Богуслав Київської області. Десь через півроку — війна...
Окупацію пережили в селі Білоусівка Драбівського району Полтавської області. А з 1945 року — знову село Гельмязів. Навчатися в школі я почала в Білоусівці (з другого класу відразу), а закінчила середню школу в селі Гельмязів.
Тепер всі місця мого проживання (крім Богуслава) — Черкащина. Рідної хати у мене так і не було, при переїздах мамі надавалися казенні квартири, ми обживали їх, почуваючись перелітними птахами. Найбільш прив’язаними, щоправда, були до Гельмязова.
Отже, можна також сказати, що родом я з Шевченківських країв. Місце мого народження прямо пов’язане з іменем великого поета. А Гельмязівський район мав село Прохорівку, де в маєтку Максимовича бував Тарас Шевченко. Це навпроти Канева (через Дніпро). А ще — люди там зберегли древнього дуба, пов’язавши його із іменем Кобзаря. Ще одна деталь — мої найрідніші люди, які вигляділи, виростили мене (бабуся і мама), родом з Канівщини.
Чоловіки в нашій сім’ї загинули в громадянській і в Другій світовій війнах, а отже, в родині були бабуся, мама і я. Та ще малий братик Петрик, названий так на честь маминого і татового братів, які загинули. Невдовзі померла бабуня. Мама працювала, а я забавляла і навчала малого.
Таких біографій в Україні незліченна кількість. Діти війни... Тим, хто не пройшов цього, важко збагнути, що означає таке казенне визначення. Життя різко поділене на «до» і «після» війни... І того «до» було так мало... Та все ж за свої довоєнні шість років я встигла багато взнати і навчитися: бабусині казки, пісні, загадки, назви рослин і лікувального зіллячка (звіробій, деревій, пижмо, любисток, ромашка, подорожник...). А були ще книжечки, олівці, фарби, альбоми, куплені мамою!.. Забіла, Пригара, «Горбоконик» у перекладі Рильського, «Вишеньки» Лесі Українки... І найголовніша книга — «Кобзар» Тараса Шевченка. Усього, що лягло на той час на музику, навчила мене, наспівавши, неписьменна бабуся. Поему «Катерина» знала вона напам’ять. А мама кожної вільної хвилинки читала вголос. І хоча війна позбавила всього багатства книжок, «Кобзар» залишався з нами. А необхідність читати не дозволяла оминути будь-якого друкованого аркушика — газети, календарика, а далі — підручників, серед них — для лікнепів та всіляких курсів... Книжки позичалися і «проковтувалися», десятки разів переказувалися дітлахам-ровесникам на вулиці. Там же заучувалися лічилки, щедрівки, дражнили, скоромовки... Тоді ж виникло бажання їх переінакшувати і придумувати свої...
Усе неприємне і болюче тих років пам’ять старанно блокує (і обморожені руки та ноги, і надривний нічний кашель, і порізані розбитим склом шибок підошви), лишаючи веселі ігри в піжмурки, біганину із саморобним м’ячем... І перші шкільні уроки. Були вони тоді святом.
Перша вчителька — Євдокія Федорівна Кулик. Вона задавала нам твори на вільну тему і, несподівано для мене, прочитавши, похвалила написане мною. Проживши довге життя, я думаю: «Як добре, що на самому початку у мене була така вчителька!».
І добрий початок мав продовження. У середній школі села Гельмязова був кваліфікований учительський колектив і моя найулюбленіша викладачка Олександра Миколаївна. Літня самотня людина, вона організовувала літературні вечори і вистави, випускала шкільну «Літературну газету». Саме туди і пригодилися написані мною вірші. Один із них учителька понесла до редакції районної газети і я стала учасницею літературного гуртка при редакції. Керував і редакцією, і гуртком Антон Олексійович Бондар, який сам був поетом і згодом видав власну збірку поезій. Він і почав досить регулярно серед творів інших гуртківців друкувати і мої. Це й визначило мою долю: я подала документи для вступу на відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка. І мене прийняли.
Не знаю жодної людини, яка б не згадала студентські роки, як найщасливіші у своєму житті. А мені пощастило особливо. Київський університет тих років був одним із найперспективніших вузів України. Відділення журналістики стало факультетом, відкрився і новий факультет — економічний. Саме його закінчив у ті роки перший Президент незалежної України Леонід Кравчук.
А з факультету журналістики тільки з мого курсу прийшли до читачів десь зо два десятки письменників.
Університет мав чимало мудрих викладачів-наставників і допитливих талановитих студентів. Саме тут зародився рух, який згодом назвали шестидесятницьким. Маючи досвід роботи в літературному гуртку, я відразу ж пішла на заняття літературної студії університету, а далі — до студії при видавництві «Молодь», якою керував письменник Михайло Чабанівський. Багато хто з тодішніх студійців із вдячністю згадує цього розважливого і терплячого, доброзичливого вчителя, дякуючи якому ми ставали вимогливими літераторами. Саме літературна студія «Молодь» дала мені путівку в літературу, рекомендувала видавництву першу збірочку «Проліски», а далі — і мою кандидатуру до Спілки письменників. Долучилися до цієї рекомендації Михайло Стельмах і Платон Воронько.
Так і стала я письменницею, винісши з тих своїх, ще студентських, років величезну відповідальність перед своїми вчителями. Від тієї першої збірочки для дорослих написано понад десяток книжок лірики, а я й досі оглядаюся з думкою: «А що сказали, як би сприйняли їх мої наставники?».
Про збірку вибраного для дітей «Найперша стежечка» Платон Воронько, побачивши її, мовив: «...доганяєш, доганяєш...». Перед цим він подарував мені свою «Читаночку». Так воно склалося, що і Стельмах, і Воронько були, окрім усього, чудовими дитячими письменниками і дуже трепетно й відповідально ставилися до своєї роботи над творами для дітей. Я старалася бути їхньою гідною ученицею.
Першу збірочку «Пастушок», адресовану дітям, я писала, орієнтуючись на дитинство свого молодшого брата. Був він тоді вже студентом, але дитинство його відгукувалося досить свіжо у моїй пам’яті. А в мене самої вже на той час росли дві донечки. То ж наступна книжечка була «Хиталочка-гойдалочка». Про колисочку, в якій спить молодша сестричка, був той віршик, що дав їй назву.
З того часу вийшло в мене більше трьох десятків книжечок для дітей. Якщо їх називати, то це буде дуже довгий список. Серед написаного є дві віршовані казки «Про мандрівку Жабунця-пустунця» та «Недобрий чоловік Нехай». Герой першої не тільки пустунець, а трішечки й хвастунець, другої — свідчення того, що не можна ніякої роботи залишати на потім, на «нехай».
Є в мене і персонаж, якого варто наслідувати. Це Дбайко із книжечки «Хто розписав роси». Такий ото собі хлопчик-мізинчик, який то робить водопровід із стебел очерету, то разом із вітерцем заколисує співучу пташку, а то стає суддею футбольного матчу, який розігрують зелені жабенята...
А одна із збірочок («Візьму вербову гілочку») розповідає про те, якими вмілими і старанними стають речі в роботящих дитячих руках. То «під гарячий буйний душ тарілки спішать чимдуж», або «вибігають молодці — кольорові олівці», чи навіть «коло миски з борщем ложка працювала...».
Для тих, хто хоче навчитися читати, написано кілька азбук. Серед них — «Хто нам літери приніс», «Веселе місто Алфавіт» та «Зоопарк від А до Я». Зрештою, переказувати це дуже невдячна справа. Книжечки для дітей треба бачити — над ними попрацювали ще й художники. Інколи в книженятці не так вже й багато тексту, а вона аж світиться. Такою вдалою вийшла «Гарна хатка у курчатка» чи в перекладі білоруською «Цар Горох». Перекладала з білоруської і я: народні дитячі пісеньки, загадки, скоромовки «Пішов котик на торжок» та загадки Ніла Гілевича «Біжить клубок з голками». А ще — з латиської «Золоте ситечко» Яна Райніса, словацької «До школи» Людмили Під’яворинської, монгольської «Тато, мама і я» Жамбина Дашдондога та азербайджанської «Заєць на стадіоні» Хікмета Зія. Видало всі ці книжечки видавництво «Веселка».
«Веселка» ж видала і вибране «Найперша стежечка». Там зібране все те, що було визнане найцікавішим у дванадцяти попередніх збірочках. Нещодавно «Веселка» повторила ці видання, доповнивши його казкою «Недобрий чоловік Нехай». А в Харківському видавництві «Школа» недавно вийшла ще одна книжка під назвою «Де ховає сонце роси», до якої ввійшло чимало недавно написаних речей.
У кінці минулого року побачила світ збірка пісень Алли Мігай на мої вірші «Я по вулиці іду». Поява її підказала мені потребу розібратися з усім пісенним доробком на мої слова, адже чимало їх написано іншими композиторами і надруковано в журналах та пісенниках.
Думаю, не зайвою була б така книжечка для дітлахів, адже музику писали відомі українські композитори. Розкидані по різних виданнях і перекладацькі роботи, зокрема видатних поетів Білорусії. Саме за роботу на ниві білоруської літератури мені було присуджено премію імені Павла Тичини «Чуття єдиної родини». А нещодавно журнал «Малятко» порадував премією імені Наталі Забіли. Відзначена моя робота для малят і Міністерством освіти та науки України — медаллю А.С. Макаренка та значком «Відмінник народної освіти».
Все починається з дитинства і якими виростуть наші нащадки, залежить і від того, що вони прочитають. Тож премія Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки ще раз укріпила мене в розумінні тієї безцінної значимості рядків, які будуть почуті та прочитані малятами. Мені так хочеться, щоб збагнули це всі, любили і шанували книгу.
Тамара Коломієць
До змісту Наступна 