Слухати

Дарую братика за підписку

Челендж 2. Познайомити читачів зі своїм зоопарком сімейкою

Знаєте, чому мій блог називається Zoopark?

Зо – це від мого імені. Мене звати Зоя, але всі звуть мене Зо. А Zoopark: бо інколи моя сімейка справді змахує на справжній зоопарк J

Дмитрик, мій брат, часто поводиться, як мавпа. Мавпує за мною та батьками страшно. Через це ми постійно сваримося.

Тато схожий на вовка, бо в нього довге сиве волосся. Мама в нас “вовчиця”, принаймні, тато називає її так. Хто я – хз, але точно не коза, як інколи обзиває мене Дмитрик.

Я живу в Києві на лівому березі. Мені 9 років. Вчуся у четвертому класі. Люблю фарбувати волосся в синій, дуріти, писати, малювати, танцювати, ходити в кіно і їсти поп-корн, грати з татом в ігри, ходити в G.bar з мамою, люблю “Орео” та “Мілку”. Улюблений одяг –  джинси і кросівки. Бо це суперзручно. Обожнюю тусити з друзями: Мійкою та Сашком.

Оооой! Ой-ой-ой!

• Мемасику, ти що здурів? – кривлюся від болю і зазираю під стіл.

Весь цей час пес намагався відібрати труси. В якийсь момент йому увірвався терпець. Зараз він гризонув мене так, що аж в очах потемніло. Ще трохи, і він відгриз би мені великий палець на лівій нозі.

• Забирай свої труси! – серджуся і піднімаю ногу.

Ні, ну йомайо. Як не брат сказився, то пес. Розкажу вам трохи про цього вовкодава. Мемасик живе з нами вже три роки. Приїхав із Харкова. Його передали нам у кошику потягом. Коли мама підняла кришку і побачила там монстрика, то одразу закохалася. А разом з нею і ми. Хоч у паспорті Мемасика написано, що він той-терьєр, я би сказала, що йому більше підходить порода “котопес”. Або “вовкодав”, коли він не в гуморі.

Наш пес маленький, пісочного кольору, має великі вуха і гарні карі очі. Ми назвали його Мемасиком через вираз мордахи. Він завжди так дивиться, мов йому в цьому житті нічого не зрозуміло. Це так смішно виглядає, що хоч меми з нього роби! Підставляй будь-яку смішну фразу під його волохату пику, і буде бомба! А ще наш пес схожий на малюка Йоду із “Мандалорця”: такий же зморщений і милий одночасно.

Мій тато працює в діджітал-агенції. У вільний час він любить шпілити в ігри, встановлювати інтернет-ліміти, які ж сам порушує, вигулювати Мемасика і шокувати людей похилого віку. Через довге сиве волосся, як у Відьмака, його часто плутають з жінкою. У маршрутках бабці звертаються до нього: “Жіночко, передайте за проїзд!”.  І дуже дивуються, коли жіночка розвертається, а в неї на обличчі – борода та вуса. Мама зве тата Вовчиком, бо через сиве волосся він схожий на сірого вовка.

Тато не завжди мав довге волосся. Він відростив його у 35 років, бо впевнений, що так виглядає привабливіше. А мама впевнена, що це “наслідки кризи середнього віку”. Я підслухала це, коли вона розмовляла зі своєю найкращою подружкою.

Маму звати Мам. Її ім”я лунає найчастіше в нашій квартирі. “Мам! А де моя шкарпетка?”, “Мам, я хочу на руки!”, “Мам, Зо штовхається!”, “Мам, Дмитрик зжер труси Мемасика!”, “Мам, я хочу їсти” і так далі. У зовсім нестерпні дні мама попереджає: якщо вона ще хоч раз почує “Мам”, то в ній прокинеться демон.

В такі моменти ми з Дмитриком розуміємо, що перегнули палицю, і тихенько розходимося по кімнатах. Ліпше не перевіряти, як він виглядає, той демон…

Мама працює блогеркою. Має близько 300 000 підписників в інстаграмі. Вона пише про свій лайфстайл: про нашу сімейку, харчування, виховання, подорожі, спорт, медитацію, книжки, одяг і все, чим живе. Люди дуже люблять її. Вони вважають, що в нас – зразкова сім”я. Хіхіхі! Бачили б вони наш бардак після вихідних! Або коли хтось із нас не в гуморі!

Мама має карі очі (як Мемасик) та світле волосся. На відміну від тата, у неї дуже коротка стрижка – їжачок. Вона медитує по 20 хвилин на день, робить зарядку, інколи танцює тверк (її улюблена блогерка – m.a.m.a.s.i.t.a), а на вихідних обожнює спати.

Її улюблений одяг – сукні під кроси. У нас з мамою є однакові м”ятні сукні в єдинороги. Хоч я сукні майже не ношу, м”ятну в єдинороги одягаю з радістю. Обожнюю, коли ми з мамою виглядаємо однаково. Ми тоді немов одна банда J

• Круто, коли є контраст, - інколи вона ділиться зі мною своїми лайфхаками, - Жіночна сукня і мартінси, коротка стрижка і червона помада.
• Кросівки і татушка-єдиноріг? – вирішую позлити маму.
• Зо, не проси, - мама непохитна, - Я не дозволю тобі набити татуху в 9 років.
• В майже 10! – виправляю її, але вона не реагує.

Мені подобається мамина робота. Але є в ній і мінуси. Наприклад: все, що ти кажеш, може бути використано проти тебе. Наступної ж миті. Всі мої слова можуть легко опинитися у маминому інстаграмі. Якщо вона порахує, що вони прикольні.

• Хахаха! – якось сказав мені друг Сашко, який навчається у 5 класі, - Здається, я натрапив на твою скриньку пандори! На твій скелетик у шафі!
• Ти про що? –  я не одразу “в”їхала”.
• Хахаха! – Сашко показав мені фотографію, де я сиджу на горщику.

Мама писала в тому дописі про те, що час швидко летить. Що її маленька Зоєчка стала Зо. Що вона обожнює мене і вітає з днем народження. Бла-бла-бла. Може мамині читачі і “хавають” таке, але Сашко бачив там тільки мене на горщику. Як і всі мої однокласники.

• Мам, у мене до тебе серйозна розмова, - сказала я після того.
• Що сталося, - по моєму обличчю вона зрозуміла, що все серйозно.

Я була така зла, що не могла дібрати слів. Тому перш ніж говорити, надіслала мамі коментар під тим дописом – штук 100 однакових бомб-стікерів.

• Якщо ти справді обожнюєш мене, то більше не будеш постити мене на горщику, - ледь стримуючи себе, я протараторила мамі, -  Ти взагалі не будеш постити шось про МЕНЕ без мого дозволу!
• Зо, але ж я з любов”ю... – мама спробувала виправдатися.
• Мам! Мене на горщику побачили мої однокласники і ще 300 тисяч незнайомих мені людей!!!

Останнє речення я прокричала. Не можу з собою нічого вдіяти. Коли мене сильно задіває шось – я не ладна дати раду своїм емоціям. Вони б”ють з мене фонтаном. Мама затихла, а потім підійшла до мене і поклала руку на плече.

• Я зрозуміла, донечко, - сказала вона, - Я більше не робитиму так.
• За кордоном, якщо ти фоткаєш людину без дозволу! – я згадала інформацію, яку вичитала в інтернеті, - Вона може подати на тебе до суду!
• Так, це втручання у твій особистий простір, - винувато подивилася на мене мама, - Пробач, Зо.

Я побурчала ще пару годин, а потім пробачила. Мама в мене така, що слово тримає. Після того вона взяла папір, ручку і ми уклали договір. Ми написали: якщо вона хоче опублікувати шось про мене, то спочатку питає дозволу. Потім ми підписали цей договір кольоровими ручками і поставили печать – відбиток єдинорога.

• Я тез хоцу договіл! – Дмитрик одразу зажадав такі ж права, як у мене.
• І я! – підхопив тато, - А то хто тебе знає? Може  ще мене на горщику викладатимеш! Для хайпу!

У мами 622 нотатки на телефоні… Вже 623, бо Дмитрик щойно поїв з тарілки Мемасика. І кожна нотатка – немов бомба уповільненої дії для когось з нас. Тому без договору тут ніяк.

Якщо не зважати на цей момент, то в мами робота класна. Вона сама собі бос.  Часто подорожує, знайомиться з цікавими людьми, виступає, займається творчістю. Я часто помічаю вогники в її очах, коли вона приходить з чергової робочої зустрічі. Ці вогники говорять про те, що мама втомлена, але щаслива.

Мого брата звати Дмитриком. Він менший за мене майже на 5 років. У Дмитрика трохи кучеряве русяве волосся і сіро-блакитні очі. Його улюблений герой – Спайдермен, а улюблена пісня “Бо тебе кохає фантастична жінка” від Tayanna. Гигиги. Він – футболіст і справжня повторюха-муха. Коли тато відростив волосся, Дмитрик забажав довге волосся і собі. Коли я нафарбувала нігті в рожевий неоновий, Дмитрик також ходив з рожевими нігтями. Коли я поздирала лак на нігтях, Дмитрик зробив те саме. Коли мама стала блогеркою, Дмитрик також перетворився на блогера.

• Одні блогери навколо. А хто буде вулиці замітати? - тато вдає, що обурюється, - А на полуницю до Польщі хто їздити буде?
• Я ХЗ, татку, - відповідаю йому на автоматі, - Я роблю ДЗ.
• Роби, - тато вдає, що збентежений, - Може хоч з тебе люди будуть.

Ще з нами живе Харлі Квінн. Це різдвяник, листя якого наполовину зелене, наполовину червоне. Майже як зачіска у героїні Харлі Квінн з фільму. Мама сміється, що наша рослина точно із загону самогубців, раз наважилася віддати своє життя в її руки. До Харлі в нашій квартирі не виживав жоден вазон. Але різдвяник поки тримається.

Фух. Це все. Перечитую текст і розумію, що він не годиться. Якийсь він надто “ванільний” вийшов. До того ж, це роман, а не допис для інстаграма: я знову захопилася. Відправляю його у нотатки. А в інстаграмі публікую фотку з розмитим Дмитриком, який наставляє мені ріжки, і підписую:

“Мій брат – мавпа”.

Хто-зна, може такі фотки і справді набирають більше лайків.

     Джерело: Кочубей, Саша. Дарую братика за підписку ; Твій інстащоденник /  С. Кочубей ; іл. Н. Чорної. - Львів, 2021. - С. 13-21.